Науковий гурток Києво-Печерської друкарні

Реферат

Після відновлення 1620 р. в Україні єрусалимським патріархом Феофаном православної ієрархії необхідно було подолати внутрішню кризу церкви, моральний занепад кліру, утвердити церкву як єдиного носія істинної віри і Священного Передання, систематизувати і впорядкувати богослужіння й обряди, підвищити освітній рівень духівництва. Усе це спричинило послаблення реформаційних тенденцій у братствах, протидію з боку церкви їхнім прагненням до автономії, самостійної інтерпретації Святого Письма, їх відхиленням від православних догматів, таїнств і обрядів. Значну роль у зміцненні української православної церкви відігравало наукове об'єднання богословів, письменників, учених, видавців, художників і меценатів, що утворилося на початку XVII ст. навколо друкарні Києво-Печерської лаври. До нього ввійшли Захарія Копистенський, Памво Беринда, Єлисей Плетенецький, Олександр Митура, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній, Гаврило Дорофієвич, Йов Борецький та ін.

Особливу активність виявляв у роботі об'єднання богослов і вчений, архімандрит Єлисей Плетенецький (прибл. 1554—1624), який повернув Лаврі відібрані польською владою землеволодіння, придбав друкарню Балабанів і побудував фабрику в Радомишлі. Він був одним з організаторів Київського братства, засновником шкіл, у т. ч. й Київської братської школи, для учнів яких науки і «познания розных диалектов, як і вырозуменя писма бежественного жичил и о дидаскали искусный старался». Єлисей Плетенецький був людиною барокової епохи, що позначилося на його світогляді. Піклуючись про розвиток освіти в Україні, він поціновував не лише релігійну, «внутрішню» мудрість, викладену у Святому Письмі і творах представників патристики і пов'язану з умінням тлумачити зміст священних текстів, а й світські знання, у необхідності здобуття і поширення яких був глибоко переконаний. За Єлисея Плетенецького лаврські видання, передусім ілюстровані, відзначалися типовим для барокової доби поєднанням традицій середньовіччя і Відродження, церковного і світського. У панегіриках, передмовах і присвятах цитували і згадували християнських й античних авторів, а у гравюрах на релігійні сюжети використовували і світські образи. За участю Єлисея Плетенецького було видано 11 книг: «Часослов» з його передмовою (1616), «Візерунок цнот» Олександра Митури (1618), «Вірші на жалісний погреб ... Сагайдачного» Касіяна Саковича (1622) та ін. Його діяльність сприяла розвиткові православної теології, філософської думки, української духовної культури загалом, відновленню православної ієрархії в Україні, становленню Києва як основного осередку політичної та ідеологічної боротьби з польсько-католицькою експансією.

Уже перший твір лаврської друкарні «Часослов», призначений для шкільного навчання, містив тропарі (святкові пісні) і кондаки (літургійні вірші) руським святим — Антонію і Феодосію Печерським, Ользі і Володимиру, Борису і Глібу, митрополитам Петру й Олексію — для усвідомлення учнями тяглості вітчизняної історії, пробудження в них духу опору і шанування віри предків. Цьому сприяли написані Єлисеєм Плетенецьким і Захарією Копистенським передмови до книги. У «Часослові» було чимало заставок світського змісту в стилі Ренесансу: зображення сирен, грифів, амурів, головних літер (ініціалів) у вигляді дітей, птахів, тварин.

У 1619 р. було видано збірник святкових служб на весь рік «Анфологіон». Переклад з грецької мови та інтерпретацію його текстів здійснили Йов Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда. У ньому було показано наявність у Русі своїх звичаїв, традицій, свят. Лаврські видання засвідчували також обізнаність їх творців з актуальною у добу Відродження античною і певною мірою з ренесансною літературами, зокрема з творами Платона, Арістотеля, Сенеки, Цицерона, Плутарха, Гомера, Овідія тощо.

Важливе місце у діяльності лаврської друкарні відводилося виданню таких богословських творів, як «Бесіди Іоанна Златоуста на 14 посланій апостола Павла» (1623), «Бесіди Іоанна Златоуста на діянія св. Апостолов» (1624), «Толкованіє на Апокаліпсис» Андрія Кесарійского (1625), «Слова на латинов» Максима Грека тощо. Ці праці використовували зазвичай для догматичних дискусій.

Мова видань Києво-Печерської лаври переважно була церковнослов'янською, чимало в них є й українізмів, південнослов'янізмів. У руслі гуманістичної тенденції лаврські друкарі використовували і рідну «просту» мову. Книги лаврського друку поширювалися в Росії, Білорусі, Сербії та Болгарії. Деякі з них видавали спеціально для південних слов'ян, зокрема, «Житіє со службой ... Йоанна Рильського», написане болгарським церковним діячем і вченим Євтимієм Тирновським.

Елементи гуманізму найпомітніші в художньо-поліграфічному оформленні видань лаврської друкарні. Спираючись на традиції Георгія-Франциска Скорини та Івана Федорова, лаврські друкарі запозичували досвід західних і грецьких гуманістів, що оселилися в містах Італії, особливо у Венеції. Так, письменник і богослов Тарасій Земка (друга половина XVI ст. — 1632) у передмові до «Літургаріона» (1629) писав: «Многаа из еллинска церковныя книги тамо (во Венетии) типом изданаа прочет». Слов'янсько-венеційське друкарство, що відзначалося гарно оздобленими гравюрами книг з гармонійною композицією текстових сторінок, умілим використанням гравюр-ілюстрацій, значною мірою вплинуло на українських книжників, які займалися друкарською справою. Лаврські майстри використовували й інші художні взірці, у т. ч. й західноєвропейські. У їх працях помітні прагнення до тіней і рельєфу, властиві мистецтву Відродження, відхід від одноманітної візантійсько-венеційської манери до більш реалістичного і світського стилю.

Барокові ілюстрації книг лаврської друкарні поєднували старе і нове, церковне і світське, все більше використовували в іконописі світські образи. Зближення у мистецтві ідеального буття і щоденної реальності позначилося на зображенні людини, поглиблювало гуманістичну інтерпретацію її, природи і суспільства.

У лаврській друкарні видавали і праці членів ученого гуртка Києво-Печерської лаври, а також їхні передмови, присвяти, віршові епіграми, якими перекладачі, видавці супроводжували богослужбові і патристичні твори. Члени вченого гуртка усвідомлювали суспільне значення своєї праці, ставилися до неї як до гідної поваги мистецької творчості, божого дару, пишалися своєю ерудицією, знанням мов, обізнаністю із творами теологів, істориків, юристів, філософів, письменників. Їхнє розуміння людини, автора, митця містило в собі елементи ренесансно-гуманістичного світогляду. Написані ними панегірики й епіграми, які прославляли конкретних особистостей, їхні вчинки та індивідуальні якості, свідчили, що критерієм оцінювання людини для лаврських інтелектуалів були не корпоративна належність, а індивідуальність, особисті заслуги.

Найґрунтовнішим полемічним твором лаврської друкарні була «Книга о віре единой и святой соборной апостольской церкви» Захарія Копистенського, видана у 1619—1620 pp. під псевдонімом Азаріас. Вона охоплювала проблеми догматики, таїнств, обрядів, соціальної практики обох християнських церков. Основним змістом книги була полеміка навколо догматів, передусім Трійці. Розглядаючи єдину, непізнавану і світлоносно-еманаційну сутність Бога і його іпостасей, автор спирався на неоплатонізм і апофатичну теологію. Значно ширше, ніж його попередники, використовував «Ареопагітики» і праці пізніших візантійських неоплатоніків. Попри те що весь виклад догмата про Трійцю зосереджується на критиці положення про походження Святого Духа і від Сина, при аргументації порушуються філософські проблеми, пов'язані з розумінням сутності і явища, душі і тіла, персони (особистості), свободи волі тощо. Аналіз цього викладу демонструє антиномічність (суперечливість) метафізичного мислення, адже Бог розглядається і як єдиний, духовний, трансцендентний, і як множинний (троїчний), втілений, всюдисущий. Тут проявляються і певні діалектичні тенденції до поєднання цих протилежних визначень і певних їх взаємопереходів (коли суперечливі визначення божества як сутності, що перебуває над всілякою сутністю і над всіляким буттям, причиною, красою, благом, ведуть до негативних визначень).

Полемізуючи з католиками і протестантами, автор «Книги о віре...» у процесі спростування богословсько-догматичних тверджень опонентів, викладу своєї позиції звертається до філософського понятійно-категоріального апарату, логічних прийомів і операцій, розроблених західною філософією. Тобто він, хоч і побіжно, починає використовувати філософію у властивій схоластиці функції. Про певні зрушення у способі його філософування свідчили використані джерела. Аргументуючи свої погляди на Біблію і твори патристики, мислитель з метою критичного розгляду посилається на праці католицьких авторів, зокрема Беди, Томи Аквінського, П. Скарги; використовує твори таких західних істориків, як Бароній, Кромер, Бєльський, Стрийковський; аналізує доробок реформаторів — Лютера, Кальвіна, Цвінглі, Віклєфа, Гуса, Бландрата, Социна, Будного, Чеховця. Однак при формулюванні своїх доказів і аргументів найбільше орієнтується на відтворену в літописах, хроніках візантійську і слов'янську історію.

Полемічним був і найважливіший твір Захарії Копистенського «Палінодія» (1620—1622), спрямований проти праці віленського уніатського архімандрита Лева Кревзи «Оборона церковної єдності». «Палінодія» містить у собі не лише критику католицьких догматів, передусім догмату про зверхність влади Папи Римського над усім християнським світом, а й розгляд суспільно-політичних та історико-культурних проблем: загальнослов'янської єдності, розвитку книжкової справи, писемності слов'янських народів. Особливу прихильність демонструє Захарія Копистенський до болгар («болгарове браття наша»), розкриває загальнослов'янське значення просвітницької діяльності Кирила й Мефодія, приділяє увагу Теофілактові Болгарському, Йоанну Рильському, Григорію Цамблаку. Віддає належне автор також сербам, чехам, словакам, полякам. Роз'єднала ці народи, на думку Захарії Копистенського, унія, чим було заподіяно великої шкоди слов'янам. Прославляє він історію, культуру, волелюбство свого народу («россов»), схвально згадує козаків, які захищають східних слов'ян, поляків від нападів татар і турків. Позитивно відгукується і про «ділность россов Великой Россії».

Захарія Копистенський принципово не заперечує проти використання античних джерел (світських знань) поряд із християнськими, хоч пріоритет надає вірі. Як і братчики, ідеалізує спосіб життя первісно-християнських громад з властивою їм рівністю, спільним обговоренням і вирішенням питань віри. Відповідаючи на звинувачення католиків і уніатів щодо невченості православних, намагався показати православну культурну традицію, справжню мудрість і освіченість своїх одновірців. Серед названих ним імен, що репрезентують цю традицію, є отці східної церкви, богослови і вчені XII—XVI ст., у т. ч. російські та українські книжники: Максим Грек, Артемій, Стефан Зизаній, Леонтій Карпович, Віталій з Дубна. Полемізуючи з римською церквою, Захарія Копистенський стверджує, що їхня вченість насправді має грецькі джерела, тому православні, вивчаючи латинську науку, повертають собі своє. Отже, його культурно-освітня і філософська програма передбачала як засвоєння у певному обсязі західноєвропейської вченості, так і настанови брати з інокультурних надбань те, що суголосне запитам української традиції. Водночас Захарія Копистенський орієнтувався на візантійський гуманізм, поміркованіший і ближчий до церковної традиції, а тому більш прийнятний для тогочасної української культури. Така орієнтація була новим явищем у вітчизняному духовному процесі початку XVII ст.

За глибиною і ґрунтовністю аналізу проблем «Палінодія» не мала собі рівних у тогочасній полемічній літературі. Недаремно І. Франко вважав її фундаментальним твором, а автора — таким, що «стоїть на висоті історичного розуміння релігійного розвою» і з усіх полемістів «найближче підходить до типу новочасного вченого».

Для полеміки з католиками і протестантами була призначена книга «Великий Катехізис» українського релігійного діяча, письменника, філософа Лаврентія Зизанія (? — прибл. 1634), яка функціонувала і як посібник для вивчення основ православного віровчення у братських школах. Написана вона у формі запитань і відповідей, у методі викладу помітна схильність до притаманних схоластиці класифікації, систематизації, дистинкцій. У цьому творі автор викладає свої погляди на проблеми створення світу і його стихій, стверджує, що час був створений раніше від світу і охоплює віки і вічність (актуальну безконечність). Світ(«тварь») він поділяв на чотири рівні (стихії, рослини, тварини, людина), а кожен нижчий рівень вважав телеологічно підпорядкованим вищому. Людина, на думку мислителя, має душу і тіло, як «мал мир... царь и обладатель земных всіх». Душу Лаврентій Зизаній вважав безсмертною і стверджував, що вона створюється Богом через природне зачаття батьками тіла дитини і починає діяти лише з розвитком тілесних органів.

Значне місце в «Катехізисі» належить проблемі самовладдя, яке характеризується як сила або здатність душі обирати добре чи зле. Ця здатність виявляється в діях розуму і волі. «Самовластіе, — зазначає Лаврентій Зизаній, — велико есть в нас и ничимже есть одержимо или ограждаемо или связуемо».

Серед проблем суспільно-політичного життя мислитель найбільшу увагу приділяє питанню рівності. Обстоюючи рівність усіх людей перед Богом і констатуючи наявність у суспільстві багатих і бідних, Лаврентій Зизаній демонструє релятивізований підхід до ціннісного визначення багатства: залежно від використання воно може бути і добром, і злом.

У питаннях догматики Лаврентій Зизаній виявляв неортодоксальне розуміння Трійці, намагання олюднити Бога і обожнити людину. Згідно з його інтерпретацією Трійці Бог-Отець є першою особою Трійці, а дві інші іпостасі — Бог-Син і Бог-Дух Святий — підпорядковані і нижчі. Людину він важав такою, що своєю волею, без Божої допомоги, може досягти спасіння. Після вилучення з тексту книги всіх «сумнівних» з погляду православного віровчення елементів змісту, вона у 1627 р. була видана в Москві.

У 1627 р. у лаврській друкарні було видано «Лексікон славеноросскій и имен тлъкованіє» Памва Беринди — енциклопедичне зібрання знань про зовнішній світ, природу, людину, мислення. У ній відтворено тогочасною українською мовою термінологію світських наук, втілено барокову ідею поєднання християнства з античністю.

«Лексикон» містить чимало філософських термінів категоріального значення: «любомудріє — філософіа, коханє ся в мудрості»; «мір, світ или сей світ ... метаф. злии люде»; «мір — покой, смиренє, згода»; «бытие — бытность»; «вещество — матерія или вещ»; «дух — душа, живот, дыханье»; «естество — прироженье, и наречется от еже есть, также власность, натура»; «качество — якость»; «количество — колкост»; «время — час, филя»; а також «маніе — мгненье ока, часточка часу, мінута». У ньому відсутні спеціальні терміни на позначення простору, конечного і безконечного. Окремі терміни мають тлумачення «закон — право ... способ, міра ... порядок»; «существо — истинность»; «явленіє — оказане, позверхность яковои речи». Пізнавальний процес відображався в таких термінах, як «мысль», «познаніє», «мудрованіє», «віденіє», «вніманье», «изображеніє», «извітованье — доводов чиненье», «довоженье», «истина — правда» та ін. У «Лексиконі» є терміни на позначення людини, її діяльності, відображення суспільного буття, етичних та естетичних категорій. Закінчується він тлумачним словником імен, який поряд з іменами біблійних персонажів містить імена грецьких і римських богів — Афродіти, Марса, Вакха, що свідчить про елементи ренесансно-гуманістичного умонастрою його автора.

На той час архімандритом Києво-Печерської лаври, а з 1632 р. митрополитом київським був Петро Могила. Він також очолював вчений гурток Києво-Печерської лаври, є автором багатьох праць: «Книга души, нарыцаемое злото», «Крест Христа Спасителя и кождого человіка», «Антологія, сиріч молитвы», «Мова духовна при шлюбі», переклад з грецької мови книги Агапіта-диякона з настановами цареві Юстиніану. У написанні, редагуванні і виданні таких творів, як «Православне исповіданіе», «Събраніе короткои науки о артыкулах віри православно-католическои», «Требник», «Євангеліє учительное», брали участь і вчені-богослови з оточення Петра Могили — Ісайя Трофимович-Козловський, Йосиф Кононович-Горбацький, Софроній Почаський, Ігнатій Оксенович-Старушич. Попри те, всі ці праці відображали його власні погляди.

У розмірковуваннях над актуальними для нього і його сучасників питаннями релігійного, культурного й суспільно-політичного життя Петро Могила звертається до історії православної і католицької церков, творчості письменників обох віросповідань, шукає зв'язок церковних обрядів з народними звичаями. В аргументації він демонструє схильність до утвердження раціоналістичної теології, використання філософії і логіки для обґрунтування богословських істин. Попри негативне ставлення до унії, експансіоністської політики Ватикану, він виявляв прихильність до ідеї християнського екуменізму (рух за об'єднання всіх християн у єдину церкву), об'єднання християнських церков на засадах рівності.

Як церковний діяч і релігійний мислитель Петро Могила наблизив православну церкву до потреб українського народу, вивів її з підпорядкування польській державній владі і спрямував на патріотичне служіння. За його покровительства ченці й духівництво активно працювали над розвитком українського шкільництва, науки, книгодрукування, малярства, архітектури, хорового мистецтва тощо. Виняткове значення для консолідації народу і зміцнення церкви мали ініційовані ним систематизація й уніфікація православних канонів, догматики і чинів богослужб, розширення вживання української мови в церковних книгах і відправах. За провідної ролі релігії та церкви в духовному житті тогочасної України це сприяло формуванню єдиного комунікативного простору культури, на що були спрямовані його «Требник» і «Православное исповіданіє».

Богословські твори Петра Могили насичені світоглядно-філософськими поняттями, категоріями, ідеями. Своїми науковими студіями він зробив вагомий внесок у розвиток української філософської термінології, збагатив її українськими відповідниками вживаних на Заході категорій. Завдяки його зусиллям в Україні сформувалася плеяда мислителів, які започаткували систематичне викладання і розвиток професійної філософії — Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Теофан Прокопович, Георгій Кониський, Георгій Щербацький, Г. Сковорода.

Петро Могила багато зробив для піднесення морального авторитету освіти, економічного статусу духівництва. Важливого значення він надавав проблемі співвідношення церковної і світської влад, яку розглядав у двох часових площинах — сучасності й майбутності. Для свого часу, коли державна влада була в руках польської політичної еліти, Петро Могила визнавав актуальною ідею зверхності влади православної церкви. У майбутньому пріоритетною вважав владу сильного православного володаря, обмежуючи духовну владу дорадчою функцією. Ідея зверхності влади сильного православного володаря («філософа на троні»), на його думку, добре сформульована у перекладеному з грецької мови і виданому лаврською друкарнею творі Агапіта-диякона з порадами цареві Юстиніану, відомому в літературі як «царський сувій».

Попри свою прихильність до ідеї сильного володаря, Петро Могила важливого значення у суспільному житті надавав праву і був переконаний у пріоритетності закону і моралі перед волею монарха. Цим він спрямовував формування української правосвідомості у контекст європейського політичного мислення. Послуговувався він і такими поняттями, як «спільне благо», «справедливість», дбаючи про наповнення їх змісту вітчизняними історичними реаліями, що згодом полегшило процес становлення української політичної думки, розвиток якої був пов'язаний з іменами Івана Виговського, Юрія Немирича, Івана Мазепи, Пилипа Орлика.

Представники вченого гуртка друкарні Києво-Печерської лаври розширили можливості використання світських наук (філології, історії) до осмислення суспільного буття і народної культури. Завдяки їхнім творам філософська думка України збагатилася гуманістичними ідеями. Вони глибше, ніж братчики, усвідомили потребу в засвоєнні досягнень західноєвропейської вченості, більше зробили для введення цих здобутків у контекст вітчизняних культурних традицій. Створена Петром Могилою Києво-Могилянська академія успішно продовжила цю справу, чому сприяла діяльність українських мислителів і книжників кінця XVI — початку XVII ст.