Громадянський гуманізм

Реферат

Приблизно із другої половини XVI ст. на українських землях, що входили до складу Польщі, посилилося соціальне, національне й релігійне гноблення, що було наслідком Люблінської унії 1569 р. і Берестейської церковної унії 1596 р. У зв'язку з цим до початку XVII ст. українські можновладці переважно денаціоналізувалися і покатоличились. Однак основна маса українського населення, яка зберігала своє національне обличчя і православну віру, повела рішучу боротьбу за свої права. Форми її були різними: полеміка, організація братств, утеча від панів на Запорожжя, збройні виступи. Особливо гострою виявилася боротьба навколо Берестейської унії, що спричинила появу значної кількості полемічної літератури — приблизно 60 творів православних авторів і 80 творів уніатських діячів. Це свідчить про непримиренну ідеологічну боротьбу, що підготувала антифеодальні виступи українського народу, завершальним етапом якої стала Визвольна війна 1648—1654 pp. на чолі з Богданом Хмельницьким.

Крім проблеми держави і права, у творчості українських мислителів XV—XVII ст. важливе місце посідала етико-політична концепція громадянського гуманізму, яка, вважаючи головним принцип спільного блага, відповідно оцінювала будь-яку доброчесність, людську діяльність, здобуту людиною славу, отримані нею знання тощо. У її межах осмислювалися ідеї справедливості, свободи, патріотизму, формувалися республіканські ідеали, етнічна, а згодом і національна самосвідомість. Ідеї громадянського гуманізму наявні у філософсько-етичних концепціях ідеологів братського руху, у творах Станіслава Оріховського, Симона Пекаліда, Севастяна Кленовича, Івана Домбровського, Йосипа Верещинського, Шимона Шимоновича та ін.

На рубежі XVI—XVII ст. в Україні сформувалися три соціальні сили, а відповідно, й ідеології, що зумовило різний ступінь їх національної свідомості, патріотизму й дбання про «спільне благо» свого народу. Православна церква, яка раніше нероздільно панувала на українських землях, втратила свою монополію. Відтоді там діяли і боролися за сферу впливу не лише православ'я і католицизм, а й багато протестантських течій. Таке розпорошення національних сил не сприяло консолідації українського народу в боротьбі за національну незалежність. Попри це, наприкінці XVI — на початку XVII ст. Україна переживала певне економічне піднесення. Передусім унаслідок зростання міст активізувався третій стан, зацікавлений у розвитку науки і культури. Його ідеологічним забезпеченням стали ідеї гуманізму епохи Відродження. На перший план вийшли ідеї громадянського гуманізму: національна самосвідомість, патріотизм, громадянське служіння («спільне благо»), справедливість, політичні свободи. Деякі характерні для української філософської думки першої половини XVI ст. ідеї (історіософські) не втратили своєї значущості, але набули якісно нового смислу. Якщо раніше, наприклад, національне або ототожнювалося з конфесіональним, або лише декларувалося, то з того часу пропагувало свідомо, цілеспрямовано, наполегливо. Не слабнув інтерес українських гуманістів до етики, до проблем людини, війни і миру тощо.

Соціально-економічні фактори, що впливали на стан духовної культури в Україні, не завжди були однозначними. Не всі православні були прогресивними діячами, як і не всі католики-українці й уніати — реакціонерами, ворогами українського народу. Перехід від одного віросповідання до іншого був небезболісним. Відомі трагічні вагання окремих діячів української культури: перехід в унію і повернення до православ'я (часом неодноразове). Однозначно як зраду кваліфікувати такі їхні дії не можна, оскільки тоді відбувався активний пошук шляхів розвитку української національної культури в нових умовах, і віросповідання почало відігравати другорядну роль. Конфесійний патріотизм не слід ототожнювати з патріотизмом національним. У XVI—XVII ст. українці належали щонайменше до трьох конфесій, залишаючись українцями, називаючи себе «русинами». Кожне із цих угруповань виявляло національний патріотизм, дбало про «спільне благо» рідного народу. Однак на основі своїх класових, а не конфесійних, позицій вони не однаково і не всі прислужилися українському суспільству, мали різну історичну перспективу, а то й опинялися по різні боки барикад.

Найменш дослідженим є внесок в українську культуру українців католицького віросповідання, більшість із яких через певний час втратила не лише віру батьків, а й вітчизну. Доказів цього чимало, як і свідчень, що значна їх кількість не забували, «яких батьків, чиї сини» вони є, і часто теж виступали проти соціального та релігійного гніту в Україні. Мова йде здебільшого про авторів, які, будучи католиками, більш-менш відверто наголошували на своєму українському походженні, вболівали за свій «рутенський народ», край, культуру, освіту. Живучи в Польській державі, вони прислужилися своїми творами і польській культурі. Тому справедливо говорити про них як про українсько-польських діячів. Ідеться передусім про латиномовних авторів, які виявляли недвозначний патріотизм, національно-етнічну самосвідомість, виступали за благо свого народу, політичні свободи, справедливість.

На доведення таких міркувань є багато фактів: виклад Станіславом Оріховським історії України-Русі як окремої держави і народу, наголошення на їх відмінності від Польщі і поляків у «Посланні до Папи» («поляки прибули до Русі як переможці»), листі до італійських учених Ф. Комендоні та П. Рамузіо, де чітко окреслюється територія України-Русі, викладається її історія як окремої одиниці серед інших європейських народів.

Серед українських суспільних верств найчастіше і найвиразніше виявляла свою національну самоідентичність саме ренесансно-гуманістична інтелігенція. Це спростовує усталену думку про ренесансний космополітизм, який нібито не виокремлював інтереси національних культур, оскільки служив вищій ідеї, покликаній об'єднати народи в загальноєвропейську «християнську республіку», вимріяну Еразмом Роттердамським. І наші, і західноєвропейські гуманісти мріяли про інтернаціональну республіку вчених, але й не забували про свої народи, за кожної нагоди наголошували на своїй національній належності. Зокрема, найбільший «космополіт», гуманіст епохи Відродження Еразм Роттердамський (прибл. 1466—1536) багато разів називає голландців «своїми». Подібне робили й інші гуманісти. Безрідних серед них не було. Вітчизняні гуманісти були виховані європейською інтернаціональною гуманістичною культурою, їй належали за характером і змістом своїх творів і діяльності. Водночас вони ідентифікували себе українцями. Про це свідчить хоча б те, що багато з них підписували свої твори, додаючи означення — назву свого народу: Станіслав Оріховський-Роксолан, Григорій Туробінський-Рутенець, Павло Кросненський-Рутенець (Русин), Георгій Тичинський-Рутенець, Григорій Чуй-Самборський-Рутенець. Упродовж життя змінювались їхні політичні орієнтації, але свою прихильність і причетність до України-Русі як до батьківщини вони зберігали назавжди.

Рівень національної самосвідомості в українських мислителів також не був однаковим. Україна для них була «нашою», «своєю» землею. Це засвідчують: Павло Кросненський, для якого назва народу «Русь» є «словом солодким»; Йосип Верещинський, який симпатизував козакам і українцям, а також Україні, хоч і належав до тієї освіченої верстви українського суспільства, яка полонізувалась. На чіткому протиставленні «ми» — «вони» побудована поема Івана Домбровського «Дніпрові камени», де «ми» — це руси-українці, «народ, який зберіг дідівський Київський престол аж понині»; «своїми» є також князі Острозькі та Заславські, нащадки Данила Галицького. А «вони», тобто чужинці, — поляки, литовці, татари, мосхи.

Творчість цих мислителів лише недавно почали розглядати як явище української культури. Причинами цього було передусім те, що польські вчені-медієвісти (дослідники середньовіччя) без найменшого сумніву зараховували їх до польської культури, а також конфесійний «патріотизм» українців — визнання всього неправославного, написаного латиною чи польською мовами, чужим.

Католики-українці — це переважно елітарно-гуманістичне крило в українському гуманізмі епохи Відродження. Вони були громадянами відомої вже пан'європейської «республіки вчених», до якої належали всі найвидатніші тогочасні гуманісти Західної Європи. Щоправда, між ними була і відмінність. Так, західноєвропейські гуманісти більшого значення надавали індивідуальним свободам, вдавалися до загальних, космополітичних декларацій, а вітчизняні — надавали перевагу громадянським свободам, висловлювали вболівання за свою Батьківщину, край, дбали про «спільне благо» свого народу. Це зумовлювалося конкретними історичними обставинами.

Національна самосвідомість як відображення суспільного буття, способу життя активно впливала і на них. Вона можлива лише з появою історичної спільності людей — нації, яка виникає в період долання феодальної роздрібненості суспільства, посилення політичної централізації на основі капіталістичних економічних зв'язків. Подібні процеси відбувалися в цей період і в Україні. Багато зробили для зміцнення національної самосвідомості свого народу всі українські культурно-освітні діячі другої половини XVI — початку XVII ст. Вони брали активну участь у діяльності братств, писали полемічні твори, засновували друкарні, школи, укладали підручники і словники, влаштовували диспути. Значним був внесок у цю справу й українців-католиків. З метою усвідомлення себе у світі вони прагнули утвердити гідність і рівноправність українського народу серед інших народів, прославляли історію Київської Русі, народу, його діячів. Не забували гуманісти за кожної нагоди розповісти про свою національну належність і про походження свого народу. Проте якщо раніше для вияву свого патріотизму достатньо було вказівки «роксолан», «рутенець», «русь», «русин», «із Русі», то їм доводилося писати цілі твори із промовистими назвами: «Роксоланія» (Севастян Кленович), «Дніпрові камени» (Іван Домбровсъкий) тощо. Писали їх, як правило, латиною, щоб познайомити чужинців із краєм та історією рідного народу. При цьому постійно наголошували на давності «руського народу», від якого походить «козацький народ». Це підкріплювалося посиланням на історичні відомості, а не лише на традиції та звичаї.

Культурна спадщина українців-католиків є компонентом української культури, а їхній внесок посприяв її розвитку в наступні десятиріччя. Твори українських і українсько-польських гуманістів пробуджували в народу почуття національної самосвідомості, патріотизму, громадянського обов'язку. Разом із творами українських полемістів інших конфесій вони прислужилися згуртуванню українського народу у вирішальний період його національного буття.