Спосіб буття філософії і її розуміння у руській культурі.
Образ філософа

Реферат

Тексти давньоруської доби завдяки своєму духовно-практичному змісту, дохідливій формі та зрозумілій мові були доступними всім верствам населення, що сприяло засвоєнню сформульованих у них світоглядно-філософських ідей. Вони органічно сприймалися найширшими верствами суспільства, формували переконання людей, спонукали їх до соціального дискурсу, людинолюбства.

Ранньосередньовічні, переважно релігійні, тексти, що містили філософські ідеї і побудови, написані непрофесійною філософською мовою в умовах синкретизму (нерозчленованість) середньовічного світогляду. Із цим пов'язана проблематичність викладу сучасною філософською мовою полісемантичних понять тогочасної культури в їх іманентному (внутрішньо властивому) понятійному і категоріальному виявах. Має значення і те, що філософські ідеї були розосереджені у тогочасній релігійній суспільній свідомості.

На відміну від західноєвропейської схоластичної філософії, що була диференційованою та самостійною формою знання, призначеного для небагатьох високоосвічених інтелектуалів, обслуговувала релігійну, юридичну та політичну сфери, розв'язувала далекі від реального життя загальні, умоглядні, абстрактні завдання, руська філософська думка осмислювала крайні основи реального та ірреального світів. Розвивалася вона в лоні не теоретичного, а духовно-практичного осмислення світу. Перевагою такого способу філософування була орієнтація на конкретне, земне та дохідливе православно-християнське навчання праведному життю найширших верств населення. Вона давала відповідь на основні питання будь-якої філософії, наприклад як щасливо прожити людині в цьому світі і заслужити посмертне існування. Усе це сформувало ніким не перевершений злет духовності й цивілізованості, яким вирізнялася Україна упродовж останнього тисячоліття.

Ставлення до філософії руських мислителів не було однозначним. Значною мірою її розуміли як «зовнішню» (щодо християнства), античну систему знання і пізнання світу, а тому вважали неістинною, небогонатхненною, певною мірою ворожим утворенням. Водночас вона органічно залучалася до системи християнського знання, філософізувала його, хоч і сприймалася як предтеча і складова християнської мудрості. Наприклад, у «Діалектиці» Іоанна Дамаскіна філософія тлумачиться як «пізнання сущого, а оскільки воно суще, то пізнання природи сущого. Це — пізнання речей Божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Це — помисли про смерть, уподібнення Богу. Філософія є мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початком будь-якого мистецтва. Філософія є любов до мудрості: істинна ж мудрість — це Бог, а тому любов до Бога є істинна філософія». За словами Костянтина (Кирила) Філософа, «філософія — це знання речей божественних і людських; знання того, наскільки людина може наблизитися до Бога. Філософія вчить людину ділами своїми бути подібною до Бога» («Житіє»).

У перекладному «Синайському патерику» оповідується: коли два філософи прийшли до старця і хотіли почути від нього пророцтва, той назвав їх словолюбцями, а не істинними філософами, бо «філософія — це завжди навчатися смерті, мовчанню і зберігати себе безмовністю». Тут ідеться також про двох дивних і добропорядних мужів-філософів, які не мали жодного майна, а студіювали християнські книги і вдосконалювалися в аскетизмі. Самітник, який іменується в тексті «схоластик» (тлумач Святого Письма, учена людина, ритор), змальовується смиренномудрою, милостивою, скромною, цнотливою, мовчазною і дружелюбною людиною. Весь час він присвячував читанню. Ще один філософ-християнин переконав філософа-елліна у тому, що відбудеться кінець світу, тілесне воскресіння людства, і тому кожен має прагнути не земних, а небесних благ.

Близькі за пафосом міркування містить надзвичайно популярна в Русі збірка «Бджола» («Книги Бджола. Слова і мудрості від Євангелія, і від Апостола, і від святих мужів, і від розуму зовнішніх філософів»), у якій вміщено висловлювання понад 140 античних авторів. Назву вона отримала від уміщеного в ній висловлювання античного філософа Ісократа: «Отак, як бджолу бачимо, що по всіх садах і квітах літає та від кожного користь приймає, так і юнаки, навчаючись філософії і у вишину мудрісну воліючи піднестись, звідусіль найцінніше збирають». Філософ нічого не потребує, крім мудрості і знань. Особливо вражає описаний приклад жертовного патріотизму філософа Зенона, який, прагнучи зберегти таємницю рідної батьківщини, під час тортур відкусив свого язика. Подібно до піфагорійських філософів, кожен має помиритися з тим, з ким посварився, до заходу сонця. У збірці йдеться про Діогена, який ходив зі свічкою по місту, «шукаючи людину». «Залізо загартовується водою, а філософ — нещастями» — ще один ракурс бачення суті любомудрості. На підставі детального ознайомлення з текстом збірки можна скласти сукупний образ філософа: філософ усвідомлює власне незнання; він переконує своїми словами і справами; філософія — синтез доброчинного життя і знання, вона спонукає добрих до благодіянь, лукавих — до злоби. Загалом філософія бачилася тоді як мистецтво богословської інтерпретації текстів Святого Письма, мистецтво слова, мистецтво жити відповідно до християнської етики.

Насичені філософською тематикою і роздумами над природою філософії також перекладні твори: «Хроніка» Георгія Амартола, «Хроніка» Іоанна Малали, «Християнська топографія» Козьми Індикоплова і «Шестиднев» Іоанна, екзарха Болгарського. У них філософські проблеми світотворення, світоустрою, причинності, природи людини, добра і зла, долі, посмертного існування тощо детально розглядаються на тлі їх розуміння Арістотелем, Платоном, Піфагором, Сократом та іншими мислителями. Природно, що розгляд і вирішення цих принципових для православної філософії питань відбувалися з позицій християнської догматики.

Тогочасні визначення філософії релігійно-філософські за формою і філософські за змістом. У Русі філософія набувала статусу мудрості, забарвлювалася мудрістю, розумілася як мудрість. Так, Ізборник 1073 року кваліфікує мудрість як знання «божеських» і людських речей і того, що є їх причиною. Мудрість будь-якої людини походить передусім від Бога. Її можна набути через знання, що містяться в книгах і шляхом спілкування з розумними людьми. Мудрість християнська — унікальна, універсальна, одвічна, незмінна, неминуча духовна цінність. Вона невіддільна від високоморального способу життя, єдності дум і вчинків, вона — джерело блага для індивіда і людства. Її різновидами є мудрість як перебування у здоровому розумі і мудрість як інтелектуально-моральна характеристика особистості.

Отже, мудрець (філософ) — це особлива людина, яка є носієм християнського знання, його духу, вчителем життя, теоретиком і практиком, здатним розв'язувати всі проблеми людського буття, показувати своїм життям, як мають жити інші.