Роздуми про державу в епоху ренесансного
гуманізму в Україні

Реферат

Представники «католицької Русі» XVI — початку XVII ст. багато розмірковували над суспільно-політичною проблематикою. Обґрунтовані ними державно-правові ідеї є найвагомішим їхнім внеском у розвиток тогочасної української думки. Найбільше вони переймалися проблемами походження і сутності держави, війни і миру, осмисленням форм державного правління. На той час в Україні, як і в Європі, панували середньовічні політичні теорії про створення і контроль Бога над державою і владою. Погляд на людину як на творця держави утвердився пізніше — у новітній соціальній філософії.

Певні ідеї щодо розуміння людини як важливого фактора державотворення висловлював Станіслав Оріховський, який вважав внутрішніми чинниками виникнення держави розум і мову, називаючи їх «Божим даром», реалізованим людиною в земному житті: «Мова згуртувала, державу створила, права людям дала, міста збудувала...». Побудову досконалого державного ладу він пов'язував із прагненням виправити «гріховну й злу людську натуру». Проте більшість українських гуманістів відстоювала позиції Божественного походження державної влади, що було зумовлено реаліями тогочасного суспільно-політичного життя України, яка, на відміну від сусідніх «державних» народів, не мала своєї державності, освяченої Божественним походженням. Тому сповідувана тогочасними українськими мислителями ідея Божественного походження князівської влади набувала політичного змісту і мала прогресивний характер.

Не заперечуючи цієї ідеї, українські мислителі нерідко причини виникнення держави пояснювали цілком земними мотиваціями: свободою волі і вищою необхідністю; вродженою схильністю людей до співжиття; суспільним договором. Зокрема, Станіслав Оріховський писав, що утворення держави спричинили необхідність взаємної підтримки, бо людина сама на світі жити не може, а також «уроджений наш ґандж» — тому люди потребують одне одного. Вроджена схильність людей до суспільного життя, за його словами, «немовби клеїть нас, єднає і ніби вузлом в'яже...». Деякі його міркування на цю тему подібні до Арістотелевих. Однак, попри активне цитування думок Арістотеля, Платона та інших античних філософів, погляд Станіслава Оріховського на державу не збігався з їхніми. Наприклад, Арістотель вів мову про дві основи виникнення держави — вищу необхідність і свободу волі; Станіслав Оріховський — про залежну від умов життя волю індивіда і вроджений інстинкт до суспільного життя, а також стверджував про необхідність добровільної відмови кожного індивіда від певної частини своїх прав і передавання їх державі заради спільного добра.

Держава, на його думку, має вивищуватися над усіма станами, угрупованнями, громадянами і водночас відображати волю й інтерес кожного. Вона є гарантом забезпечення добробуту народу, запорукою його вільного розвитку. Функції держави пов'язувались з охороною миру і майна, захистом від зовнішніх і внутрішніх ворогів, поширенням освіти, піднесенням культури. Погляди Станіслава Оріховського на сутність держави, її завдання й внутрішню будову — вершина його суспільно-політичного вчення. Свої міркування про краще впорядкування державного ладу він виклав у трактаті «Діалог про екзекуцію Польської держави», сформулювавши обов'язки громадян перед державою і держави перед громадянами.

Мислитель, обстоюючи необхідність захисту інтересів широких суспільних верств, розглядав державу як об'єднання лише вільних людей: «Держава є об'єднанням багатьох домів, поселень, міст, повітів, земель, вільних людей, які одному, родом найславнішому, волею найяснішому, справедливістю найпохвальнішому й мужністю найславнішому зверхникові, обраному вільним голосом вільних людей, для спільного добра добровільно піддані».

Подібно до Арістотеля й Платона метою держави він вважав не лише створення безпечних умов існування людей і спрямування їх на шлях доброчесності, а й забезпечення їхнього щастя як найвищого блага. Бо не буде щасливою і довговічною держава, «де ґандж іде попереду чеснот; де доброчинці мерзнуть, а лиходії веселяться; де гідність поступається грошам, власна доблесть — породі, розум — недоумкуватості й недбалості».

Мета держави полягає не лише у вгамуванні притаманних людям пристрастей і ворожості, а й у побудові такої спільноти, де б панували добробут і щастя. Це зближувало його погляди з ідеалом держави італійського гуманіста Леонардо Бруні (1370—1444), який писав: «Якщо прекрасно дарувати щастя хоча б одній людині, наскільки прекрасніше зробити щасливою цілу державу». Станіслав Оріховський уявляв державу як політичне «тіло», складові якого позбавлені індивідуального буття. Відокремлені від держави родини, міста, повіти втрачають свої колишні чесноти, занепадають, стають поневоленими. Необхідними елементами держави, без яких вона не може існувати, є, на думку Станіслава Оріховського, територія й населення, кожен стан якого повинен знати своє місце і виконувати покладені на нього функції: «Учню, вчителя не вчи; профане, каплана не святи; тобто ти, хвосте, головою не будь...».

Станіслав Оріховський розглядав проблему «держава — церква» здебільшого в контексті актуальних завдань державного й церковного життя. У ранній період творчості він надавав пріоритет державі, гостро критикував католицьку церкву; пізніше урівнював їх (кожна повинна займатися своєю справою), а наприкінці життя більший авторитет визнавав за церквою. Свого часу мислитель критикував церкву («Послання до Папи», «Напучення...») за її намагання стати над державою, за привілеї кліру, вплив духовенства на сенаторів, його аморальне життя: «Так само нинішніх наших милих прелатів швидше мавпа якась або звідниця використає із залицяльниками своїми, аніж яка вбога дружина з убогим чоловіком і з малими дітками своїми... Багато зла через тих наших прелатів у Польщі сталося й знає Бог, чи буде те зло з Польщі колись викорінене». Вихід із цього становища вбачав у реформуванні Польщі з метою вдосконалення державного ладу, політико-правових інститутів, «осудження духовної юрисдикції». Орієнтиром для нього була ренесансно-гуманістична інтерпретація арістотелівського вчення у сфері політики.

Критикував католицьку церкву і Григорій Саноцький, який наголошував, що влада Папи Римського є не стільки церковною, скільки узурпаторською владою світської держави. Як «ідеолог міщанства», він стверджував, що релігія потрібна, її не слід нищити, а тільки так реформувати, щоб вона служила інтересам держави і людей. Особливо ратував за незалежність політики від релігії, за невтручання церкви в державні справи, тобто виступав за їх паралельне існування з виконанням кожною своїх функцій. Ці ідеї згодом розвинув Станіслав Оріховський після його відмови від критики церкви.

За Станіславом Оріховським, церква не повинна втручатись у державні справи, як і держава в церковні, бо розбрат і чвари в державі починаються, коли «всяк, не будучи братом і товаришем у церковній справі римському Петрові, суне носа до коронації короля». Так буває і тоді, коли «всяк удирається до церкви, і ґвалтом суне носа до священицького правління». У пізній творчості мислитель відсторонився від суспільних проблем; у ній почала домінувати тенденція до утвердження незмінності тодішнього суспільного порядку, який мав віддзеркалювати понадчасові, незмінні структури небесної ієрархії: «Бо що може бути досконалішим на світі за людське царство, збудоване на зразок Царства Божого».

У межах тодішньої Польщі існували й інші християнські віросповідання: протестантизм, православ'я, а згодом і уніатство. Ставлення українських католиків до них не було однозначним, незмінним і послідовним. Наприклад, Станіслав Оріховський у молоді роки ухвалював протестанцизм, а наприкінці життя — заперечував його. Гуманісти, які належали до православ'я, що перед Реформацією мало в Польщі сильніші позиції, ніж католицизм, інколи розглядали протестантів як своїх союзників у боротьбі з католиками, брали за ідеал їхню теорію побудови церковного і суспільного життя. Загалом православна церква, представники якої сприяли консолідації народу напередодні національно-визвольної війни, виконувала в Україні роль держави.

Важливим здобутком епохи Відродження і філософії Нового часу є розвиток теорії природного права, яка відображала спроби застосування тогочасних природничих уявлень до осмислення проблем суспільно-політичного життя. Цю ідею ще в середині XVI ст. розробляв Станіслав Оріховський у трактаті «Про природне право», який, на жаль, не зберігся. Про його погляди на природне право можна судити з окремих висловлювань, котрі трапляються в інших його працях — у двох промовах «Про турецьку загрозу», «Напученні польському королеві Сигізмунду Августу», «Компасі», у листах тощо. Серед принципів природного права Станіслав Оріховський виокремлював: право власності, рівних можливостей, дотримання договорів; право на життя, мир, злагоду в суспільстві; право на справедливість, шлюб. Концепція природного права використовувала невідомі докапіталістичним епохам ідеї про вроджені для кожного індивіда особисті свободи. Цих позицій дотримувались Станіслав Оріховський, Павло Русин та інші мислителі, які вважали, що людина в неварварській державі повинна мати право на повноцінне життя, на свободу совісті, слова, керуватись власним розумом. Вирішення будь-яких справ має відбуватись на основі справедливості. Відсутність або порушення якогось із цих прав є свідченням дикості, варварства, деспотизму і суперечить природному праву. Державою, що гарантує природні права, Станіслав Оріховський вважав Польщу, її антиподами — Московію і Туреччину. Природне право (закон), на його думку, є вищим за людські закони, які за потреби можна змінювати.

Учення українських мислителів про державу й управління нею були спрямовані на користь усіх станів, на досягнення спільного блага, головними принципами якого вважались: суспільно корисна праця, захист вітчизни, збереження громадянського миру і злагоди в державі, правові відносини, благочестя і доброчинність, піклування про торгівлю і ремесла, патріотизм, суспільна активність, підкорення особистих інтересів спільним тощо. Погляди Станіслава Оріховського на служіння спільному благу особливо яскраво виявились в «Напученні», де він, подібно до Еразма Роттердамського і Т. Гоббса, заявляє, що король повинен турбуватися насамперед про благо народу, бо він призначений для держави, а не держава для нього. Діяльність людини, на його думку, повинна підпорядковуватися державі й суспільству. У цьому ідеї Станіслава Оріховського не збігалися з ідеями західноєвропейських учених, у яких досягнення спільного блага менше обмежувало особисту свободу громадян. За його переконаннями, громадянин має більше обов'язків перед державою, ніж держава перед ним. Виявляючи громадянську відповідальність, Станіслав Оріховський критикував польських урядовців за бездіяльність у державних справах. При цьому державу він порівнював з кораблем під час бурі, на який напали пірати — «все нищать і палять, а команда судна спить». Ідея спільного блага цікавила Івана Домбровського, який епіграфом до своєї поеми «Дніпрові камени» взяв слова Плутарха: «Добрий громадянин сприйме всяку службу на благо батьківщини».

Особливо переймалися українські мислителі ідеєю рівності представників усіх станів перед судом і законом. Щодо цього погляди Станіслава Оріховського еволюціювали від християнської ідеї рівності всіх людей перед Богом до визнання правової рівності. Польське право, за його словами, побудоване лише на рівності, і нічого іншого перед собою не ставить Польська держава, як тільки те, щоб усі — убогі, багаті, король, підлеглі, — згідно з правом живучи, були між собою рівні за правом («право наказує і королеві, і королівському підданому»). Мислитель виступав за «рівну нерівність» усіх станів, тобто за закріплення правових станових привілеїв, що обґрунтовував навіть космічними прикладами. Люди в Польській державі, на його думку, є ніби зірками на небі. У кожній зірці є природа небесна, і завдяки якій зірки між собою рівні. Проте не всі зірки однакові за яскравістю. Гідність людини залежить не від соціального статусу (родовитості, знатності), не від суми матеріальних статків, а від рівня духовного розвитку, моральних якостей, професіоналізму, громадянської свідомості.

Значним надбанням епохи Відродження було обґрунтування ідеї толерантності — шанобливого ставлення до чужих думок, вірувань, поглядів, представників інших народів. До віросповідної толерантності закликав Станіслав Оріховський, за винятком останніх років життя, коли він почав нападати на «єресі», які, спричиняючи розбрат у суспільстві, ведуть до загибелі Польщі.

Українські мислителі, як і західноєвропейські ренесансні гуманісти, добре засвоїли політичні теорії античних філософів, передусім Платона й Арістотеля, у творах яких ішлося про «найкращий» державний устрій. Однак теорії античних авторитетів вони переосмислювали з урахуванням тогочасних регіональних завдань. Наприклад, Станіслав Оріховський, як і Арістотель, розрізняв чотири форми державного правління: монархію (устрій, за якого править один), олігархію (владу групи могутніх громадян), демократію (устрій, за якого правлять усі) і політію (шляхетську демократію). Прихильність він виявляв лише до політїї, зокрема у трактаті «Квінкункс, або Взірець устрою польської держави...» (1564), у якому він враховував досвід різних народів — від античних греків і римлян до сучасних йому венеціанців та ін. Аналізуючи правові відносини у Польській державі, Станіслав Оріховський обґрунтував ідею монархії, обмеженої законом, який «вище від короля» і править державою. Король, на його думку, лише «вуста, очі й вуха закону, а точніше, інтерпретатор закону, який поклявся... нічого не робити, як тільки те, що закон скаже». Тому він підкоряється закону, не може діяти всупереч йому.

Формування типів державного правління, сутність держави і пріоритети при виробленні її суспільних ідеалів залежали від відносин між державою і церквою. Із розвитком націй в епоху Відродження питання про співвідношення влади церкви і держави загострювалось, дедалі помітнішим ставав процес диференціації світських і духовних первнів життя: мирським цінностям відводилося земне, теперішнє, а цінностям віри — потойбічне, прийдешнє. Майже всі тогочасні гуманісти певною мірою розходилися з офіційною точкою зору церкви, критикували її як інститут, що завдає шкоди державі своїм втручанням у її справи. Ставлення українських мислителів до проблеми співвідношення церковної і світської влади, церкви і держави було неоднозначним і залежало не лише від їхніх особистих переконань, а й від об'єктивних чинників. Наприклад, Станіслав Оріховський у ранніх творах («Відступництво Риму», «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», промові «Про турецьку загрозу» тощо) послідовно засуджував папський абсолютизм, підпорядкування світської влади духовній, а наприкінці життя написав серію трактатів, у яких доводив вищість духовної влади над світською {«Квінкункс», «Діалог про екзекуцію польської корони», «Химера»). До цього спричинили як трагічні обставини його особистого життя, так і спілкування з папським нунцієм Ф. Комендоні, який був посередником у непростих стосунках між Станіславом Оріховським і Папою Римським.

Активно виступали українські гуманісти за розмежування світської і церковної влади, відокремлення церкви від держави та їх невтручання в справи одна одної. Першим порушив ці питання Григорій Саноцький, який хоч і стверджував, що для володарів «корисно опирати всі дії на релігії», але виступав за незалежність політики і права від релігії; прагнув, щоб церква з осередку антидержавних інтриг стала опорою монархії, слугувала інтересам держави. Найчастіше до цієї проблеми звертався Станіслав Оріховський, який виступав за розмежування повноважень церкви і держави, дотримання королем і єпископом меж своїх компетенцій: «Єпископ під час богослужіння не є підданим короля. Після того ж, як богослужіння закінчилося, коли ти повернешся до своїх королівських справ, тоді знову будь королем. Бери до рук меча, якого Бог дав тобі для покарання злих і захисту добрих. У церкві ж забудь, що ти король. Там до певної міри королівство єпископів, а не твоє. Ти ж будь королем не в церкві, а в державі». Король не може призначати єпископів; бо «миряни не мають права обирати єпископа, якого хочуть у церкві Бога».

Гуманісти епохи Відродження вірили, що суспільний прогрес можливий за умови, якщо при владі буде «філософ», тобто ідеальний правитель — розумний, добрий, який дбає про благо підданих, їхню освіту і виховання. Образ ідеального володаря докладно описували й українські мислителі, творчо використовуючи праці західноєвропейських, візантійських колег. На їхню думку, він має бути мудрим, освіченим (добре «вицвіченим»), справедливим монархом — філософом на троні (Мартин Пашковський, Іван Домбровський, Касіян Сакович, анонімний автор «Epicediony» — похоронної пісні). Однак кожен мислитель змальовував цей образ, використовуючи власні політичні орієнтири, враховуючи суспільні умови, в яких жив. Одним із перших європейських ідеологів освіченої монархії справедливо вважають Станіслава Оріховського. Як і його попередник Еразм Роттердамський, він був прихильником сильної, освіченої й гуманної монархічної влади, яка обмежувалася б впливом радників, моральними принципами і милосердям правителя. Просвіченим, ідеальним правителем («філософом на троні») монарх може стати, якщо в нього буде відповідне оточення — наставники, сенат, слуги.

Українські мислителі мріяли про мир, якого бажали всім, оспівували мирну працю, висловлювали бажання, щоб війна поступилася «священним каменам». Мир, на їхню думку, є джерелом усього доброго. Без нього не може бути у людському житті нічого любого, тривкого. Під час миру розквітають науки, мистецтва, література, збільшуються багатства, розвиваються добрі звичаї серед людей. Тому правителі повинні дбати про мир, боронити його, і лише в такому разі, за словами Станіслава Оріховського, їх можна називати справжніми людьми, мудрими охоронцями роду людського. Ті, хто ненавидить мир, є дикунами, непогамованими і жорстокими тиранами. Мета миру — відповідне до природи і її законів життя. Будучи відвертим апологетом миру, Станіслав Оріховський водночас виступав і завзятим пропагандистом війни на випередження з Туреччиною, що загрожувала європейським народам («Турчики»).

Українські гуманісти розрізняли війни зовнішні (відсіч чужинцям) і внутрішні (чвари в суспільстві, соціальні вибухи, громадянські війни). Зовнішні війни вони поділяли на справедливі (захист вітчизни, помста за вчинені кривди), особливістю яких є помста кривдникам, і несправедливі (загарбницькі, агресивні), які називали воєнним розбоєм. Несправедливі, загарбницькі війни вітчизняні мислителі, як і їхні західноєвропейські однодумці (Еразм Роттердамський, Т. Гоббс), засуджували як такі, що суперечать природному праву і є аморальними. Є в їхніх творах думки, подібні до основних засад міжнародного спілкування, за якими кожна держава визнається рівноправним суб'єктом відносин. Ці міркування свідчать про перехід українських авторів від середньовічних державно-правових уявлень до ренесансного бачення державно-правових проблем, осмислення їх з погляду застосування провідних концепцій епохи Відродження до вітчизняних суспільно-політичних реалій, створення на цій основі моделей можливого майбутнього державного устрою України.