Біологія і культура в генезисі людини

Реферат

Розглядаючи співвідношення органічної (генної) і культурної еволюції людини, слід брати до уваги такі біологічні відмінності людини від тварини, які були помічені вченими на початку XX ст.

1. Дитина людини, порівняно зі звірятами, народжується неготовою до самостійного життя. Її органи не мають чіткої програми поведінки, відсутня спеціалізація щодо пристосування органів до зовнішнього світу. В неї малий набір інстинктів і немає вродженої програми взаємодії органів. (Вона, наприклад, навчається ловити кульку ручкою, тобто узгоджувати перцепцію (образ предмета) і рухи рукою.) Дитина подібна до ембріона, в якому ще не спеціалізувалися функції, не утвердилися інстинкти.

2. Період статевого дозрівання людини в три-чотири рази триваліший, ніж у найближчих до неї приматів. Це явище має назву ретардації (запізнення).

Доцільність цих особливостей очевидна. Дитина народжується з пластичною (незатверділою) біологією для того, щоб засвоїти «іншу природу» — культуру. Ослаблений біологічний код передбачає необхідність засвоєння соціально-культурного коду. Рука не має чітко спеціалізованої програми дії, як, наприклад, передня кінцівка мавпи. Рука навчається діяти. Вона буде діяти «за наказами», тобто за культурною програмою. Саме тому вона може виконувати найрізноманітніші трудові операції, може розвинутися в руку віртуоза-музиканта, хірурга та ін.

Доцільність ретардації також очевидна. Помічено, що тварини легше «навчаються» (виробляють умовні рефлекси) в період достатевого дозрівання, коли їхня психіка пластична, менш консервативна. Отже, природа мовби спеціально розтягнула його, щоб дитина могла засвоїти культуру. І справді, саме в цей період вона формується як людина — засвоює мову, мораль, навчається оперувати знаряддями праці. Цей період іще називають первинною соціалізацією. Існує певна узгодженість (координація) біологічного «дозрівання» і засвоєння елементів культури на зразок заздалегідь установленої гармонії. До року дитина спинається на ноги, до двох — починає говорити, трохи пізніше вчиться справляти свої життєві потреби. І знання відповідно до його складності засвоюються, як правило, в певному віці. Діти, потрапивши маленькими до звірів, навіть якщо з 10—12 років знову починають жити серед людей, практично залишаються звірами, оскільки час для формування їх як людей було втрачено. Отже, ретардація є доцільною, бо коли б людина відтворювала собі подібних з 3—4 років, вона не могла б стати культурною істотою.

Людина від природи не є твариною, або, як висловлювався Ф. Ніцше, вона є «зіпсованою твариною». Порівняння зазначених вище особливостей біології людини і особливостей тварини дали підставу німецькому мислителю Арнольду Гелену (1904—1976), який розробляв проблеми філософської антропології, для висновку, що культура ніби запланована (передбачена) в біології людини. При цьому культура не є надбудовою над біологічною природою людини, а формується в узгодженні з нею. Дитина спинається на ноги, бо така можливість закладена в будові її скелета, вона може заговорити, бо її гортань пристосована (запланована) до артикуляції звуків тощо. Які можливі пояснення подібного органічного поєднання біології та культури в людині? Спроби осмислити проблему людини, керуючись не вірою, а розумом і фактами, а саме на цьому ґрунтуються науковий і філософський підходи, — виводять на одну з двох відповідей.

1. Зачатки трудової діяльності в поєднанні з природним добором зумовили трансформацію природи людини. Такого погляду дотримується марксизм. Він викладений у праці Ф. Енгельса «Роль праці у перетворенні мавпи в людину». Аргументом на його користь є явище доместикації — зміни природи тварин під впливом їх одомашнення. Собаку і вівцю людина приручила приблизно 12 тисяч років тому, і вони суттєво змінили свою природу порівняно з їхніми дикими родичами. А людина «одомашнює» себе вже не менше трьох мільйонів років. Однак генетики висувають серйозні аргументи проти такого пояснення. На їхню думку, радикальна зміна природи людини не могла відбутися на основі природного добору чи впливу культури, тому вони сформулювали іншу точку зору.

2. Зміни природи людини зумовлені сильними мутаціями (відпрацьовуються ймовірні механізми, що спричинили неспеціалізований стан органів дитини при народженні, а також ретардацію). У результаті цих змін людина, будучи беззахисною і немічною, могла вижити тільки нетрадиційним способом — через використання знарядь праці та створення світу культури.

Якщо в першій концепції культура розглядається як причина трансформації людини в біологічно неповноцінну істоту, то в другій, навпаки, біологічна неповноцінність людини є причиною виникнення культури, вона постає як компенсація цієї ущербності. Яка з цих концепцій більш істинна, чи, можливо, вони підступаються з різних боків до істини — на це запитання палеонтологія (наука про історичний розвиток організмів у взаємозв'язку з навколишнім середовищем) і біологія людини ще не дали остаточної відповіді. Та й, зрештою, це не проблема філософії.

Перехід від тваринної істоти до істоти культурної передбачає наявність певних біологічних передумов:

— культура може існувати лише в спільноті, яка забезпечує неперервний процес самовідтворення культури. Це означає, що наші далекі тваринні предки повинні були жити стадами. До речі, життя термітів чимось дуже подібне до життя суспільства: в ньому існує біологічна ієрархія, своєрідний «поділ праці». Тобто уже сама організація біологічної спільності в чомусь ніби вивершується над біологічним рівнем;

— основою культури є розум, а його передумовою — високорозвинутий мозок, який визначає здібності істоти. Логічно припустити, що в наших тваринних предків мозок був значно розвинутіший від інших тварин;

— культура — це діяльність, праця, вона передбачає застосування знарядь праці. А це можливе лише за певної будови «робочих органів». Дельфіни і свині — досить здібні біологічні істоти, але через відсутність придатних кінцівок не можуть продукувати культуру і створити світ культури. Хобот слона може маніпулювати речами, але його можливості обмежені.

Отже, «місточок», через який наші тваринні предки перебралися в царство культури, був дуже вузьким, передбачав збіг багатьох сприятливих випадковостей. Незалежно від світоглядних засад більшість дослідників вважає, що праця (цілеспрямована діяльність) відіграла фундаментальну роль у формуванні особливого відношення людини до світу і до самої себе.

А. Гелен стверджував, що дія (а його розуміння дії тотожне праці) може бути відправним пунктом у розумінні людини: «Всю організацію людини можна зрозуміти, виходячи з дії... Під дією слід розуміти передбачувану спрямовану зміну дійсності, а сукупність змінених таким чином фактів... слід назвати культурою».

Праця суттєво змінила відношення предків людини до світу. Відомо, що тварина живе у вузькій екологічній ніші. Її органи спеціалізовані та пристосовані до зовнішнього середовища, яке є ніби продовженням її тіла. Тварина реагує лише на сприятливі або небезпечні для неї подразники середовища. Всі інші залишаються поза її увагою. Для людини, завдяки здатності планомірно перетворювати навколишні речі, не існує нейтральних подразників чи речей. Все (камінь, дерево, рослина тощо) може безпосередньо чи опосередковано бути придатним для виготовлення знарядь, одягу, їжі. Людина, як висловився засновник філософської антропології М. Шелер, на відміну від тварини, «відкрита світу», вона «має світ». Вона не включена у світ як його органічна частина, а підноситься над світом, між нею і світом існує своєрідна дистанція.

Дещо по-іншому осмислює специфіку людського відношення до світу Гелен. На його думку, людина створила своїм середовищем сферу культури. Її відношення до світу опосередковане культурою. Завдяки цьому людина освоїла майже всю земну кулю і навіть вирвалася за межі Землі. Вона не цілком залежить від природного середовища, тому що захищена штучним середовищем — сферою культури. Її «відв'язаність» від середовища існує не лише практично, а й у думках. Подумки людина здатна подолати обмежені просторово-часові параметри свого буття в навколишньому світі. Вона є істотою, «якій відкрита вся повнота простору».

Праця безпосередньо пов'язана з мисленням. Тварина знає світ тільки крізь призму своїх фізіологічних інтересів. Вона не знає речей самих по собі, вона «знає» себе в речах: проектує речі на себе, на задоволення своїх біологічних потреб. Людина завдяки використанню знарядь праці знає об'єктивні властивості речей, знає їх такими, якими вони є самі по собі безвідносно до її потреб. В праці людина застосовує річ проти речі (Гегель вбачав у цьому «хитрість розуму»). Так, при застосуванні каменя проти дерева первісна людина дізналася, що камінь твердіший за дерево. У цьому знанні зафіксоване відношення самих речей, а людина вилучена з нього. Мислення людини оперує об'єктивними властивостями речей.

Певне знання властивостей речей і вміння оперувати ними («технічне мислення») у зародку притаманне тваринам. Імовірно, воно тривалий час було властиве і предкам сучасної людини до появи мислення у мовній формі. Так принаймні вважають сучасні дослідники.

Праця зумовила й зміну відношення людини до самої себе. Тварина спонукається до дії (пошуку їжі тощо) лише під безпосереднім тиском потреб. Людина виготовляє знаряддя і тоді, коли вона сита (за відсутності потреб), і тоді, коли голодна. Вона тамує голод, але працює над знаряддям. Це свідчить, що людина піднялася над своїми потребами, навчилася дисциплінувати їх, бути певною мірою їх господарем. Здатність людини підноситися над собою (своїми біологічними потребами) дала підставу німецькому філософу Гельмуту Плесснеру (1892—1985) назвати її ексцентричною істотою: «Якщо життя тварини центричне (злите з її тілом), то життя людини ексцентричне, вона не може порвати центрування, але одночасно виходить із нього назовні».

Істота, яка взяла в руки камінь, стала загрозливою не лише тваринам, а й собі. Адже камінь є не тільки знаряддям праці, а й зброєю. В природі тварини одного виду, як правило, не знищують одна одну, оскільки це суперечить виживанню виду. Цьому підпорядковані певні інстинктивні механізми. У вовків, наприклад, під час гризні достатньо слабшому відкрити найвразливіше місце (горло) і сильніший відпускає його. Це діє як сигнал — «здаюсь». Мавпи, як і далекі предки людини, не мали особливих природних «озброєнь» для заподіяння смертельних ударів собі подібним. У тваринному стаді діє право сильного. Воно має ієрархічну структуру, і поведінка кожного в ньому залежить від місця в цій структурі.

Коли жива істота «взяла камінь» (штучне знаряддя взагалі), вона вийшла за межі природи не лише як середовища — вона зруйнувала природу і як природний стан відносин у стаді, який забезпечував виживання в ньому всіх. Адже знаряддя як зброя були задіяні в боротьбі за самок і їжу, тобто використовувалися проти членів стада. Сучасне «високоцивілізоване» суспільство щодо цього не надто віддалилося від таких виявів поведінки: найновіші науково-технічні досягнення застосовуються передусім як зброя для знищення собі подібних. Природа не передбачила механізмів, які могли б захистити істоту, що «взяла камінь» (озброєну неприродним чином), саму від себе. Голими руками людині важко вбити людину: під час боротьби агресивність спадає, а відчайдушні крики жертви «вмикають» у сильнішого психологічні механізми жалю. Каменем або ножем вбивають за мить.

Природні механізми погашення агресивності не встигають «увімкнутися». Сучасна техніка робить миттєвим акт знищення людей, дистанціює вбивцю й жертву. Одним натисненням кнопки можна приректи на смерть тисячі і навіть мільйони людей. І це може зробити навіть людина, яка не переносить на вигляд крові. Тому завдяки «знаряддю-зброї» первісна людина стала ворогом передусім сама собі, вона почала знищувати своїх родичів. Знаряддя створили загрозу її існуванню.

Застосування знарядь підриває і право сильного. Завдяки техніці відмінність між сильним і слабшим зникла: достатньо сильному відвернутися чи не помітити — і він отримає каменем по голові. Отже, застосування «знарядь-зброї» у внутрішньостадійній боротьбі зруйнувало сформовані природою відношення у стаді. І тому первісна людина постала перед дилемою: вижити, сформувавши відносини, відмінні від тих, що панують у природі, або загинути. Людська спільнота відрізняється від стада передусім принципово іншими внутрішніми відносинами. Стадо структурується ієрархією сили. В ньому діє закон виживання сильного: виживе він — збережеться рід. Людська спільнота керується мораллю, яка у найпростішій своїй формі охоплює життєво необхідні вимоги, насамперед заборону вбивств, інцесту (заборона шлюбів і статевих стосунків між батьками і дітьми, братами і сестрами), обов'язок допомагати родичам. Вважають, що ці норми моралі виникли для регулювання відносин, що сформувалися у зв'язку із застосуванням знарядь. За словами Гелена, неусталеність людини як діючої істоти потребувала дисципліни, що виникла насамперед у формі моралі.

Не випадково першою вимогою є заповідь «не убий». Вона найтісніше пов'язана з небезпекою, що виникла у зв'язку із застосуванням знарядь як зброї у суперечках і спрямована на приборкання зоологічного індивідуалізму. Вбивство братом брата (Каїн та Авель) засуджується як найбільший гріх. Людська спільнота істотно відрізняється від стада і щодо статевих стосунків. У стаді існує ендогамія, тобто потомство відтворюється на основі внутрішньостадних статевих зв'язків, а в суспільстві — екзогамія (зовнішні для роду зв'язки) або агамія (заборона шлюбів між близькими родичами). Етнографи спочатку вбачали в забороні інцесту здогад наших далеких предків стосовно несприятливих наслідків кровозмішування. Однак згодом вони відкинули цю гіпотезу: первісна людина не завжди усвідомлювала навіть зв'язок між статевим актом і народженням дитини.

В основі заборони статевих зв'язків між близькими родичами були постійні сутички за володіння особами жіночої статі у первісному стаді, які через застосування знарядь спричиняли непередбачувані наслідки, постійно тримали стадо в напрузі, руйнували його здатність протидіяти зовнішній агресії.

Регулювання статевих відносин зумовило до створення шлюбу, завдяки якому людина окультурила один із найсильніших своїх інстинктів. Завдяки цьому виник рід — спільнота, заснована на природних зв'язках (його члени споріднені по крові), але відношення в якій регулюються мораллю. У процесі розвитку роль першого чинника (крові) у формуванні спільнот послаблювалася. На передній план вийшли економічні та культурні чинники, а надприродні норми регулювання відносин, які започаткувала мораль, зростали. Завдяки цьому почало формуватися суспільство.