Філософія П. Авсенєва

Реферат

Учнями Петра Авсенєва (1810—1852) були С. Гогоцький та П. Юркевич. З усіх академістів Київської релігійно-філософської школи — це наймістичніший та найзагадковіший філософ.

За рівнем філософського обдарування П. Авсенєва нерідко порівнювали з професором Московської духовної академії Ф. Голубинським, але, на відміну від його онтологічних орієнтацій, Авсенєв надавав перевагу психологам-шеллінгіанцям (К.-Г. Карус, М. Бурдах, Г. Шуберт), тобто шеллінгіанські ідеї сприймав переважно через призму психології. Його курс психології був складений за аналогією до роботи «Історія душі» німецького філософа-шеллінгіанця Г. Шуберта, який наслідував не стільки його систему абсолютної тотожності, скільки його пізню містичну філософію, все життя вивчав природничі науки, ґрунтовно знав астрономію, фізіологію, анатомію. Його психологічне й антропологічне вчення виходили за межі безпосередніх завдань психології. Подібне можна віднайти й у творчому спадку П. Авсенєва.

Повний курс психології, прочитаний П. Авсенєвим студентам X і XI курсів КДА, охоплює дві великі частини. У вступі він визначає предмет, метод і завдання психології як науки, що досліджує природу душі: «Душа повинна знати про своє існування і про мету свого існування. Чим глибше душа це усвідомлює, тим краще вона живиться, змінюється та зростає для вічного життя. ...Гріх є не що інше, як самозабуття, омана, одурення душі».

Духовне самовідчуття разом із витонченим християнським благочестям повинно бути головним орієнтиром у дослідженнях і пізнанні природи душі. Джерелами пізнання душі є досвід та умогляд. Досвід Авсенєв поділяв на внутрішній (який характеризується спостереженням над власною душею) і зовнішній (якому властиве спостереження над іншими душами і який є історією людства). Серед методів пізнання душі він виокремлював аналітичний (мисленнєвий перехід від душевних явищ до понятійного рівня знань про душу) і синтетичний (процес оберненого переходу від абстрактних понять про душу до її феноменальних виявів). Проте «взагалі жоден з цих методів не приведе до пізнання істинної природи душі, якщо дослідник сам не буде морально удосконалюватися». Щоб всеосяжно вивчити природу душі, необхідно, вважав Авсенєв, досліджувати її з погляду устрою і життя душі, тобто вивчення її різних станів. «Своїм устроєм і своїм життям душа являє собою шлях до Бога».

Першу частину свого курсу психології Авсенєв назвав «Устрій людської істоти», поділивши її на три розділи відповідно до сходинок буття: тілесної, душевної і духовної. Тіло людини Авсенєв вважав субстратом душевних сил людини, а отже, і відбитком її душі. Вчення про нього складає розділ першої частини. Він розглядав усі функції біологічного організму людини: дихання, травлення, чуттєвість та ін.

Другий розділ П. Авсенєв присвятив аналізові душі як посередниці між тілом і духом. Тут він зупинився на відмінностях між душею людини і тварини, аналізі «слова як виразу життя душі під впливом свободної волі духу», дослідженні таких атрибутів душі: дихання (явище симпатії); харчування (здатність душі до сердечних відчуттів); порухи душі (здатність до бажань, пізнання); голос душі (її інтуїції). Кожен із цих атрибутів у системі психології П. Авсенєва теж має свою класифікацію. Зокрема, т. зв. харчування душі, тобто її здатність до сердечних відчуттів, складається із здатності до чуттєвого задоволення (інстинкту), здатності до естетичного та ідеального задоволення (фантазії). У свою чергу, порухи душі (здатність до бажань) поділяються на здатність до чуттєвих, душевних та ідеальних бажань. Відчування душі (здатність до пізнання) має теж свою класифікацію: самовідчуття душі (її свідомість); уявлення душі (зір і смак); пам'ять душі (її слух та нюх). Після цього він розглядає здатність душі до розсудкового і розумового пізнання.

У третьому розділі першої частини, тобто під час аналізу духу, П. Авсенєв наголошував, що «дух є найвищою та найглибшою частиною людського єства, завдяки якому людина у божественному відношенні покладається на Бога. Всі нескінченні устремління душі тільки у духові знаходять своє завершення і спокій. Здатності духу проявляються з двох сторін: трансцендентній, в якій дух сприймає в собі Божественне, та іманентній, яку дух супроводжує в душу та запліднює її».

Вчення про дух П. Авсенєв вибудовує таким чином: загальне поняття про дух, дихання духу, тобто молитва; дух як виток душі, тобто любов до Бога; дух як сила, що рухає душу, тобто Божественне начало свободи; дух як сила, що осяває душу, тобто споглядання Божественного; голос духу в душі людини, тобто совість і богоподібність духу.

У кінці першої частини П. Авсенєв зупиняється на питанні про взаємовпливи між душею і тілом, душею і духом. Він доходить висновку, що «людина устроєм свого духовного єства являє собою сходинку тих сил, які піднімають її до Бога. ...Людина і життям своїм являє шлях до Бога».

У другій частині свого курсу, присвяченій життю душі і яка є основою його вчення про «історію душі», П. Авсенєв зупиняється на аналізі поняття «життя душі», під яким він розуміє «ті стани і видозміни, в котрих душа з необхідністю перебуває в єднанні з тілом, тому будь-які зміни в душі розглядаються в єдності зі змінами в тілі». Цей аспект «душі» охоплює такі стани: разом із народженням людини виникає питання про походження її тіла, душі та духу; людина зростає і має певну обдарованість і темперамент, а також формується певний характер; людина перебуває у стані сну або неспання чи бадьорості; вона хворіє або здорова, що супроводжується різними станами тіла, душі і духу, а також відповідними станами їх взаємодії; людина вмирає, що теж відповідає певному стану тіла, душі і духу в момент смерті; душа оживає у майбутнє безсмертне життя, а тому і її життя являє собою шлях до Бога.

Курс, який П. Авсенєв читав студентам КДА та університету, охоплював знання з природничих наук, анатомії, фізіології, антропології, етнографії, психіатрії, навіть статистики і лінгвістики. Розпочинаючи умоглядне дослідження природи душі із вивчення її домівки (тіла), він наголошував, що «організм — це просторове і часове вираження думки. ...Отже життя організму є не що інше, як певна думка або поняття, яке реалізує себе в чуттєвому світі завдяки матерії».

Особливо помітні шеллінгіанські уподобання у розумінні П. Авсенєвим сутності життя, на думку якого, життя є поєднанням протилежностей: свідомого і несвідомого, єдності і різноманітності, свободи і необхідності, розуму і нерозумності. Життя є думкою на такій сходинці розвитку, де самосвідомість тліє у тенетах несвідомого, єдність намагається вирватися з лона багатоманітності: свобода прагне знищити пута необхідності, розум — виринути із темряви нерозумності. Тому неспокій, хвилювання, боротьба притаманні життю, а для духу характерний спокій споглядання.

У розділі «Про душу» Авсенєв детально зупиняється на загальному розумінні душі, видозмінах і станах людської душі. Не тіло усвідомлює себе в душі, а навпаки, душа усвідомлює себе в тілі. Душа, вважає він, не несе в собі знання про Бога і не має дару слова, вона керується лише мовою почуттів і образів. З одного боку, людська душа не є матеріальною, з другого — вона має здатність уявляти, бажати і вірити, керуючись при цьому тільки свавіллям, а не свободою. Отже, П. Авсенєв доходить висновку, що людська душа знаходить опертя для своєї діяльності в тілі, але залишається при цьому невільною у своїх діях. Вона завжди пригнічена тілом і тільки невиразною та невизначеною гадкою передчуває свою нескінченність.

Далі він розглядає відмінність між природою людської душі як нижчим ступенем внутрішнього життя людини і духом як вищим ступенем. На думку Авсенєва, душа, поєднана з тілом, буде тільки душею тварини, а поєднана з духом як началом діяльним і завжди тотожним собі — стає свободною і починає себе самоусвідомлювати. Дух «...осяює душу пізнанням нескінченного в ідеях істини, добра та краси і направляє діяльність людської душі від чуттєвого до Божественного, відкриваючи нескінченну сферу для самовдосконалення».

Всю сукупність душевних відчувань П. Авсенєв поділяв на теоретичну, практичну та естетичну сфери. Авсенєв центром відчувань вважав серце. До теоретичних відчувань він зараховував ті, що існують «тут і тепер»; до практичних — ті, що походять від бажань людини; естетичні пов'язував з тим, що існує «тут і тепер»; душа жадає це існування мати завжди. Теоретичні відчування він поділяв на досконалі переконання, достовірні переконання, віру, гадку, сумнів, здивування. У досконалих переконаннях відтворюється дійсність не тільки такою, якою ми її відчуваємо, а й такою, що відповідає нашим поняттям про неї. За достовірних переконань людські уявлення збігаються з дійсністю безпосередньо або опосередковано. На відміну від досконалих і достовірних переконань існує ще віра, тобто суто теоретичне відчуття, що поступається за ясністю і чіткістю достовірності, але може при цьому набувати сили, яка перевершить будь-яку достовірність і логічну необхідність. «Ніщо не може зрівнятися з силою впевненості релігійної віри, бо людина сама внутрішньо змінюється відповідно до того, у що вірить, релігійне переконання вкорінюється у все єство людини й укріплюється його моральними та сердечними інтересами». Гадка відрізняється від віри тим, що в ній людина визнає за істину що-небудь за випадковими та суб'єктивними началами. Достовірності П. Авсенєв протиставляв сумнів, а необхідності — здивування. Сумнів виникає тільки тоді, коли докази не мають очевидної сили.

Серед практичних душевних відчувань П. Авсенєв розрізняв егоїзм, співчуття і комбіновані відчування. Практичними відчування є тому, що вони є витоком усіх бажань людини. За його словами, практичні відчування — «це є спонукання душі утримати за собою властиву їй сферу фізичної та моральної діяльності, а по можливості навіть розширити її». Задоволення, яке зосереджується у дійсному часі, є насолодою, і це відчуття є гармонією між людиною і світом, а протилежне відчуття — відчуття жалю — виражає дисгармонію між людиною і світом. Радість — це відчуття задоволення з приводу минулих подій; журба — відчуття незадоволення з приводу минулих подій; надія — задоволення з приводу майбутнього; страх — незадоволення з приводу майбутнього.

Співчуття, вважав П. Авсенєв, виникає з потреби душі любити що-небудь поза собою і спочатку проявляється як нудьга і томління, приховане бажання заповнити себе іншими. Відчування цієї потреби розкривається у симпатії та антипатії. Однак крім любові до себе й інших, душа ще любить себе в інших та інших у собі. Звідси походить комбіноване відчування, яке поєднує в собі егоїзм, співчуття (альтруїзм). Естетичне ж відчування прекрасного є поєднанням відокремлених і чуттєво приємних ознак в єдину форму з метою вираження певної душевної думки. Головною умовою прекрасного є рівновага між думкою і формою, саме тому з усіх відчуттів душа може виражати себе тільки за допомогою зору і слуху.

Психологія П. Авсенєва порушила гносеологічну і логічну проблематику. На його думку, «розсудок є такою ж здатністю душі мислити предмети, як зір є здатністю бачити предмети. Мислити це означає помічати властивості предметів». П. Авсенєв розрізняв три акти мислення — розуміння, міркування і розмірковування, вказував на спільні та відмінні ознаки між уявленням і поняттям, охарактеризував такі логічні прийоми формування понять, як аналіз і синтез. Зупинявся він і на відмінності між розумінням і поняттям, вказуючи, що поняття є абстрактним уявленням загального в конкретних речах, яке може і не відповідати чіткому та зрозумілому поняттю про ці речі. Людина дуже часто оперує поняттями, стверджував він, значення яких не розуміє до тих пір, поки не зіткнеться в її душі предмет з поняттям, якого він стосується. «Подібно до того, як з'являється блискавка при зіткненні двох хмар, так виблискує яскраве світло при зіткненні предмета з поняттям, при цьому оживає поняття та осяюється предмет».

Розглядаючи судження як форму мислення, П. Авсенєв наголошував, що судження, як і розуміння, є усвідомленням предмета за допомогою поняття, але у судженні відокремлено представлені предмет і поняття, тобто судження є розвинутим розумінням. Розсудливість, або поміркованість, на його думку, є здатністю розсудку швидко та правильно вибудовувати судження, ця здатність є наслідком тренувань логічними вправами, а тямущість є природним даром. Коло діяльності розсудку утворюють внутрішній і зовнішній чуттєві світи, і це коло значно ширше, ніж коло діяльності розуму.

П. Авсенєв планував у третій частині своєї «історії душі», крім питань про походження і вік душі, розглянути питання про смерть і стани душі після смерті. Це свідчить про його зацікавленість містичною літературою, цариною ірраціонального, несвідомого, навіть хворобливого, тобто «нічною стороною душі». Сучасники нерідко приписували йому захоплення містицизмом, хоча це не виправдано, бо, як наголошували ті самі сучасники, разом із певною туманністю і релігійним пафосом у Авсенєва переважало викладення власних поглядів у чіткій та зрозумілій формі. «В наш час, — писав Г. Шпет, — ми добре вже знаємо, що подібного роду психологічні екскурси, які спантеличують неуків, проливають іноді м'яке і тепле світло для людей істинно релігійного натхнення на їх власну свідомість, а для науки можуть слугувати джерелом разючих відкриттів та викриттів таємниць людської душі».

П. Авсенєв одним із перших спробував психологічно охарактеризувати російський національний характер з притаманним йому універсалізмом, поєднанням західних і східних елементів і відповідну його характеру філософію. «У філософському розумінні ми, росіяни, не відрізняємся нічим самостійно оригінальним, але можна помітити, що абстрактні діалектичні умогляди, подібні німецьким, навряд чи приживуться на ґрунті нашого духу. Ми з труднощами і розуміємо такого роду філософування. Але, з іншого боку, у нас навряд чи отримає розвиток і чисто емпірична філософія, подібна до англійської. Можна гадати, що філософія у нас буде мати характер переважно релігійний, бо релігія глибоко укорінилась в нашому дусі і ввійшла в саме єство його».

Ці слова свідчать, наскільки складним є питання автентичного відтворення світогляду мислителя минулого. У цьому разі П. Авсенєв, з одного боку, робить спробу з'ясувати специфіку російського характеру, з другого — виступає натхненником слов'янофілів, зокрема кирило-мефодіївців, які стояли біля витоків української національної самосвідомості.