Категорії як структури буття

Реферат

Проблема категорій в історії філософії

До сфери онтології належить і вчення про категорії.

Категорії (грец. kategoria — вислів, вираз) — загальні структури або властивості сущого — речей, процесів, живого, ідеальних предметів (всього, що утворює світ); загальні форми мислення.

Де? (простір), коли? (час), чому? (причина), який? (якість), скільки? (кількість) — ці питання адресують кожному новому предмету, це «схеми», «моделі» мислення, якими людина керується при пізнанні будь-якого предмета.

На ранніх порах категоріальні схеми, згідно з якими упорядковувався світ, залежали від соціального життя людини. Так, календар землеробів відображав порядок послідовності сільськогосподарських робіт. Річний астрономічний цикл — послідовність свят і певних робіт. Те ж стосувалося і простору: вирішальне значення для його упорядкування мали не географічні параметри — Захід-Схід, Північ-Південь, а місце поселення і розташування угідь навколо нього. Причинні зв'язки також осмислювались в антропоморфній формі. За явищами і подіями вбачалась дія духів, богів тощо. З часом цю культурно-антропоморфну форму категоріальних зв'язків було подолано, і вони постали як об'єктивні структури самої природи. Так при утворенні держави самі собою відпадали місцеві просторовочасові схеми, а на передній план виступило те, що було раніше приховано — астрономічний річний цикл і географічна просторова схема.

У буденному житті людина оперує категоріями, не усвідомлюючи того, що за ними прихована праця багатьох поколінь, маскується поступ культури. Філософія намагається вийти за межі буденної очевидності, щоб з'ясувати, як сформувався цей звичний для нас порядок, в основі якого лежать категорії. Цій меті підпорядковане філософське вчення про категорії.

В історії філософії першу систему категорій запропонував Арістотель. Він, зокрема, писав: «Із висловлюваних слів... кожне означає або сутність, або кількість, або якість, або відношення, або місце, або час... або дію». Категорії Арістотеля — це щось на зразок сучасних мовних форм — іменника, дієслова, прикметника, числівника тощо. Важливо зазначити, що з часів давньогрецької філософії категорії тлумачаться як форми (структури упорядкування) самого буття і водночас як найзагальніші ідеї, структури мислення. Середньовічна філософія проблему категорій (як загальних ідей) розглядала як одну з тем дискусії між номіналістами і реалістами. Номіналісти вважали категорії іменами (назвами), яким нічого не відповідає в дійсності. А реалісти стверджували, що категорії як загальне існують і в речах, і в думках.

Раціоналізм Нового часу, продовжуючи традицію реалістів, вважав категоріями форми мислення (вроджені ідеї, схильності розуму), яким за установленим Богом порядком відповідають форми буття. Просторові закономірності природи і геометрія, виведена з ідей свідомості, за Декартом, збігаються на основі наперед установленої гармонії. Отже, раціоналізм ґрунтувався на принципі тотожності форм мислення і форм структурування буття.

Емпірики, які схилялись до номіналізму, дійшли висновку, що категорії як щось загальне не дані в досвіді. Уже Локк стверджував, що у відчуттях дані лише властивості речей, а не ідея субстанції. Цю думку підтвердили Берклі та Юм. Саме Юм заперечив ідею причинності, стверджуючи, що людині дана послідовність подій, а не їх причинний зв'язок. Субстанцію і причинність людина «домислює», вони відсутні в досвіді. Це свідчить, що емпірики прийшли до заперечення категорій як загальних форм буття і як загальних ідей.

І. Кант розумів під категоріями апріорні форми споглядання та розсудку. Ці форми упорядковують (формують) подразнення, що йдуть від речей в собі, внаслідок чого постає світ людського досвіду, світ науки. Категоріальна структура світу і категорії розсудку збігаються на тій підставі, що розсудок упорядкував світ згідно зі своїми категоріями. Заслугою І. Канта є те, що він розкрив синтетичну роль категорій в мисленні та класифікував їх.

Г.-В.-Ф. Гегель, поділяючи позицію раціоналістів щодо тотожності мислення і буття, піддав критиці суб'єктивізм системи категорій І. Канта, вважаючи категорії найбільш загальними поняттями, «щаблями» розвитку абсолютної ідеї. У Гегеля «об'єктивний розум» дійсності має ту ж саму логіку, складається з тих самих понять, що і «суб'єктивний розум».

Марксизм, ідучи за Гегелем, прийняв тезу про тотожність форм мислення (суб'єктивної діалектики) і форм буття (об'єктивної діалектики). Основою цієї тотожності, на думку його прихильників, є практика, яка, з одного боку, враховує об'єктивні зв'язки і відношення речей, з іншого — є реалізацією людських уявлень про ці зв'язки (реалізацією розуміння об'єктивних структур). Завдяки цьому в практиці відбувається ототожнення (примірювання) структур самих речей і форм мислення.

Практика в широкому розумінні (як суспільне життя, як культура загалом) виявилась плідною ідеєю для пояснення походження категорій мислення. Як відомо, категорії простору і часу виникли не в пізнанні, а в практичній орієнтації людини. Це ж стосується й інших категорій. Так, категорії одиничного і загального виникли як перенесення на світ відношення «індивід і рід». Людина, яка себе співвідносила з родом, шукає цю ж модель відношення серед тварин і речей світу. Тому дуб (одиничне) і дерево (загальне). Категорії тому і є апріорними стосовно до досвіду, бо вони не сформовані досвідом, а привнесенні в нього зі сфери культури. Однак ідеї практики як засобу ототожнення форм буття і форм мислення притаманні й певні недоліки. Зафіксувавши момент збігу форм буття і форм мислення на певному рівні (як правило, рівень буденної свідомості), вона його консервує і робить людину нечутливою до появи розбіжностей. Цим породжене несприйняття буденною свідомістю і марксизмом теорії відносності, де простір і час мисляться не так, як у практиці, а також квантової механіки, де розуміння причинності вийшло за межі побутових уявлень людини.

У сучасній філософії проблема категорій зазнала радикальної трансформації. Неопозитивізм як одна з найпоширеніших течій XX ст., йдучи в руслі емпіризму Локка-Юма, фактично ігнорує проблему категорій. З погляду неопозитивістів, категорії як найзагальніші поняття не верифікуються. Вони можуть визнаватись хіба що як суб'єктивні схеми впорядкування досвіду. Екзистенціалісти аналізують екзистенцію, буття, яке не є предметом, сущим. А оскільки категорії — це визначення (характеристики) предметів (сущого), то вони не мають відношення до екзистенції. Екзистенція, отже, позбавлена категоріальних визначень, за винятком часовості. Постмодерністські течії (Франкфуртська школа, постструктуралізм та ін.) зводять категорії до ідеологічних схем, які дух культури, або панівні класи, нав'язують людині в її відношенні до світу. Цим зумовлені заклики відкинути, подолати ці схеми. Тому постмодерністи позбавляють категорії будь-якого об'єктивного значення.

Поштовх дослідженням категорій у філософії XX ст. дали нові онтологічні концепції, засновані на феноменології (Е. Гуссерль, М. Гартман та ін.). Вони поділили буття на різні сфери — неживу, живу природу, сферу духу, ідеальних предметів і піддали аналізу категоріальні структури цих сфер. Водночас вони відійшли від ідеї універсальності категорій стосовно всього сущого, стверджуючи, що відношення, характерні, наприклад, для матеріального буття, не властиві буттю ідеальних предметів. Цікавою щодо цього є система категорій Н. Гартмана, яка справила вплив не тільки на філософів, а й на науковців.

Основні категорії онтології

Субстанція. Категорія субстанції (лат. substantia — те, що покладено в основу) була провідною в онтології Нового часу. В загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не породжується і не визначається чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів — Бог. Так розуміли субстанцію раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Вольф).

Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні:

— незмінна основа мінливих явищ. В цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокріта, монади Лейбніца, речовину (матерію) матеріалістів XVII—XVIII ст.;

— субстрат як носій певних властивостей, те, що зв'язує властивості в щось єдине. У даному разі під субстанцією розуміється тіло, річ, речовина.

Найбільшого поширення поняття субстанції набуло в раціоналістичній філософії Нового часу. Емпіризм заперечував це поняття, оскільки в досвіді не представлені ні першопричина, ні незмінна основа явищ, ні субстрат властивостей. І. Кант розумів під субстанцією апріорну форму, яка так упорядковує досвід, що в мінливому завжди є щось незмінне. Завдяки ідеї субстанції як чомусь незмінному, на думку Канта, можлива наука. Г.-В.-Ф. Гегель осмислює субстанцію як суб'єкт (ідея, Бог), який сам себе розвиває через творення світу і його пізнання. Завдяки цьому він усю різноманітність буття розглядає як ступені розвитку одного і того ж.

У сучасній філософії поняття «субстанція» в традиційному значенні вживається хіба що в марксизмі та неотомізмі. Марксизм субстанцію ототожнює з матерією і цим ставить під сумнів доцільність його вживання як окремого поняття. Неопозитивізм, продовжуючи емпіричну лінію, стверджує, що поняття субстанції, як і більшість філософських понять, не верифікується, воно, отже, позбавлене сенсу.

В онтології М. Гартмана поняття «субстанція» охоплює відносну стабільність (усталеність, незмінність) в процесах, в мінливому, а також означає субстрат, носій мінливості. В цьому значенні, вважає він, поняття субстанції правомірно вживати лише у сфері неживої природи, де відносно незмінним виступає матерія чи енергія. В інших сферах буття (зокрема в психічній та духовній) незмінність також наявна («Я» в потоці психічних переживань, незмінне в культурі), але вони позбавлені моменту субстратності. І тому застосування поняття субстанції в цих сферах недоречне.

У європейській філософії існують субстанційні та несубстанційні концепції (моделі світу). До несубстанційних відносять вогонь Геракліта, вічне становлення Ніцше, творчий порив Бергсона, екзистенцію. Однак панівне становище посідала саме субстанційна модель. Однозначної відповіді на питання, чому саме ця модель була панівною в європейській філософії, немає. Але можна вказати на деякі чинники, які сприяли прийняттю саме цієї моделі. На думку деяких дослідників, субстанційна модель зумовлена структурою індоєвропейських мов. Сучасні філософсько-лінгвістичні вчення свідчать, що мова суттєво впливає на спосіб сприймання світу. Вона мовби підказує, як сприймати світ (як членувати і упорядковувати). А судження (речення) в індоєвропейських мовах будується за принципом: предмет (підмет) виконує дію або має ознаки. (Сонце світить, трава зелена). Увага акцентована на предмет; не може бути дії чи властивості без предмета. Звідси безособові займенники в англійській (it), німецькій (man) та інших мовах. Якщо в українській мові зрідка зустрічаються вирази типу «дощить», «світає», «мені не спиться», то в романо-германських мовах такі «безпідметні» судження неможливі. Там обов'язково повинен бути підмет (предмет). Вважають, що саме така структура мови вплинула на «предметне» (а не «процесуальне») бачення світу в європейській культурі. Так, європеєць скаже: «грім гримить, вітер віє, хвиля біжить», хоча тут відсутні «предмети», які виконують дію. Це чиста «процесуальність», переведена у форму «предмет діє». Тому саме предметне бачення світу зумовило субстанційну модель європейської філософії.

Ідея субстанції виражає незмінність у мінливому (в процесі). Будь-яка зміна є зміною чогось, якогось субстрату. Усталеність (незмінність) в навколишньому світі виражається через відносну стабільність речей (від атомного до космічного рівня) і через наявність законів збереження (збереження маси та енергії, імпульсу та ін.). Однак розвиток науки довів, що єдиної основи світу на зразок неподільних атомів чи незнищуваної маси немає. Субстанції як абсолюту, як сущого поряд з мінливими речами не існує. Речам (тілам, процесам, сущому взагалі) притаманні властивості субстанційності й процесуальності. Можна погодитись з О. Контом (закон трьох стадій), що субстанція як абсолютна першооснова — це примарний спосіб пояснення світу, щось на зразок флогістону у фізиці.

Це, однак, не заперечує правомірності вживання поняття «субстанція» у відносному значенні. Так в процесах хімічних перетворень атоми виступають як відносно незмінна субстанція. У фізичних процесах такою субстанцією може виступати маса (матерія) чи енергія, але це не абсолютні величини. Вони зберігають усталеність (незмінність) лише в певних межах, за якими вони постають як щось мінливе.

Сучасна філософія загалом тяжіє швидше до несубстанційної моделі світу. Світ, за висловом Вітгенштейна, — це сукупність фактів.

Простір і час. Це основні форми (властивості, характеристики) матеріального світу, матеріального сущого. Саме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального буття (буття Бога, чисел, цінностей). Оскільки категорії не можна визначити через підведення під більш загальні поняття, філософи розкривають їх зміст через вичленення суттєвих моментів (структур), з яких вони складаються. Поняття «простір» охоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого — його протяжність і місце серед інших сущих. Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжності — довжина, ширина і висота. Вони визначають величину, розмір предмета. Місце — це просторова визначеність предмета у відношенні до інших предметів. У цьому аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір тіла і вказавши його місце в середовищі, визначають його просторові характеристики.

Час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій. Тривалість аналогічна протяжності. Вона охоплює продовження одного і того ж. Тривалість — це фази одного і того ж (тривалість дня, існування дерева, землі). У ній розрізняються фази (моменти) — сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вказує на місце події серед інших подій в часовому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Вказавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику.

Як бачимо, між просторовими і часовими характеристиками існує подібність. І ця подібність (схожість) не випадкова. Простір і час взаємодоповнюють одне одного. Взаємодоповненість полягає в тому, що простір визначають через час і навпаки. Вимірювання простору в кілометрах і метрах, часу в годинах і хвилинах не є їх визначенням, а кількісним градуюванням. Щоб визначити час, потрібно співвіднести його з чимось відмінним і водночас подібним до нього, а таким якраз і є простір. Так визначають час через розташування шарів (у геології чи археології), через кільця дерев, зморшки на обличчі, місце сонця на небосхилі. Все це є просторовими характеристиками. Простір — єдина категорія, через яку можна визначити час.

Аналогічна ситуація і з простором. Його визначають через час. Так, ще в давнину визначали довжину шляху в днях, а астрономи вимірюють відстань до зірок у парсеках (парсек — відстань, яку промінь долає за 3,26 року). Взаємодоповненість простору і часу стала очевидною в теорії відносності. Тут визначення часу події (раніше, пізніше, одночасно) пов'язується з місцезнаходженням спостерігача. Так, спалах зірки, зафіксований на Землі сьогодні, для спостерігача, що знаходився б поблизу, відбувся мільйон років тому. Тому для визначення часу події необхідно вказати місцезнаходження спостерігача.

Розрізняють дві основні концепції простору і часу — субстанційну і реляційну. В фізиці субстанційна концепція виражена в теорії Ньютона, реляційна — в теорії відносності Ейнштейна. Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Навіть коли б матеріальні речі зникли, простір і час залишились би, вважали її прибічники. Реляційна розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень. Матеріальні маси, їх величина визначають характеристики простору і часу. Тут простір і час є похідними, відносними, визначеними матеріальною масою. Сучасна фізична наука дотримується реляційної концепції.

Проблема простору і часу привертала постійну увагу мислителів. Так, Демокріта, який розглядав простір як пустоту, в якій рухаються атоми, можна вважати першим представником субстанційного уявлення про простір. Арістотель визначав простір як місце. В Новий час Декарт розглядав простір як протяжність, яку він визначив як атрибут матеріальності. Механіка Декарта, по суті, заперечувала абсолютний простір. Ця думка підсилилась в концепції Лейбніца, який вважав простір і час властивостями, породженими монадами. Емпірики, зокрема Берклі, також прийшли до заперечення субстанційної моделі на тій підставі, що абсолютний простір і час не дані в досвіді. До ньютонівського трактування простору і часу схилялись хіба що французькі матеріалісти, від яких ортодоксальний марксизм перейняв тезу, що матерія існує в просторі та часі. Але якщо прийняти цю тезу, то простір і час є відокремленими від матерії, чимось, що простягається за її межі. І. Кант розглядав простір і час як апріорні форми споглядання, що упорядковують подразнення, які йдуть від речей в собі. Філософія життя (Бергсон), феноменологія та екзистенціалізм піддали різкій критиці уявлення про час, які сформувалися на основі механіки. Вони наголошували на особливій функції часу в культурі та внутрішньому житті особи (внутрішнє переживання часу). Філософія XX ст. значно більше уваги приділяла часу, ніж простору. Вона вказала на якісну відмінність часу в природі та часу в культурі.

У розумінні простору і часу співіснують дві традиції — натуралістична і культурологічна. Натуралістична традиція розглядає простір і час як визначення (властивості, характеристики, форми) речей самої природи (при цьому природа зводиться до неживої матерії), а науками, що вивчають просторово-часові властивості матерії, вважають геометрію та фізику. Так, у радянській філософії домінував погляд, згідно з яким справжній простір і час (фундаментальні риси простору і часу) вивчає теорія відносності, а філософії не залишалось нічого іншого, крім популяризації просторово-часових уявлень цієї теорії. Це типовий вияв натуралізму (сцієнтизму) в розумінні простору і часу. Згідно з цією традицією, розуміння простору і часу в культурі повинно ґрунтуватись на уявленнях про простір і час, які задала натура, тобто природа (і наука).

Культурологічна традиція, навпаки, пов'язує розуміння простору і часу з практичною діяльністю людини (з культурою). Тут розвиток уявлень про простір і час розглядається в тісному зв'язку з розвитком культури. Так, уявлення про час в традиційному суспільстві пов'язувалось з циклом сільськогосподарських робіт. І простір мислився в культурних визначеннях — наш, упорядкований, і чужий, варварський. Щодо натуралістичних уявлень, то в межах цієї традиції вони постають як уявлення про простір і час європейської культури, що виникли під впливом розвитку науки. Отже, вихідним у розумінні простору і часу в цій традиції є практика і культура, а не фізика (натура).

На жаль, ця суперечність двох традицій є нездоланною, вона характеризує суперечливе єство категорій, які поєднують об'єктивні властивості речей природи і суб'єктивні форми мислення, визначені культурою.

Для розуміння простору і часу важливе значення має також наголошування на їх особливостях в різних сферах буття — неживій і живій природі, у сфері людини. Уже в геології час набуває якісних визначень (період девону, карбону тощо), які відрізняють його від безликого часу механіки. Це ще більшою мірою стосується біології. На думку деяких мислителів, час як незворотність подій взагалі можна пов'язувати тільки з виникненням органічного життя. Механічні та фізичні процеси зворотні, вони можуть розвиватися в прямому і зворотному напрямах. Тільки життя, вважають вони, задає незворотності в цих процесах.

Час відіграє важливу роль й у сфері психічного життя. Психіка людини — це потік переживань, організований на основі усвідомлення часу (події відбулись раніше, пізніше чи одночасно). Без цього усвідомлення людина не може нормально жити. Достатньо зіслатись на випадки, коли в неї зникає пам'ять. Зі складними проблемами в розумінні часу стикаються також дослідники культури. Так, в межах одного астрономічного часу можуть існувати й існують різні історичні часи (епохи). В наш час існують племена, що живуть в кам'яному віці, рабовласництві, кріпацтві та ін. Вони є нашими сучасниками у фізичному, а не культурному часі. І перевести їх в час нашої цивілізації, зберігши їх самобутність, завдання майже нерозв'язне. Про це свідчить сумний досвід з американськими індіанцями, аборигенами Австралії, народами Півночі Росії.

Категорії простору і часу широко використовуються й у сфері духу. Зокрема, простір відіграє визначальну роль в архітектурі та скульптурі, час — в музиці. Простір, і особливо час, є формами організації суспільного життя. Все сучасне життя прив'язане до часу — рух транспорту, початок і кінець робочого дня, суспільні заходи тощо — все це регламентовано часом. Час став долею європейської людини. Поступово він стає таким для людства загалом, за винятком окремих острівців (відірваних від цивілізації племен), які живуть поза часом. Людина живе з гострим відчуттям часу, в постійній турботі про час. Для того щоб панувати над часом (над майбутнім), вона постійно вчиться і працює, а в результаті не вона панує над часом, а він над нею. І річ не в певному сприйманні часу, а в організації суспільного життя, яка нав'язує таке сприймання часу. Отже, категорії простору і часу, будучи структурами сущого, по-різному виявляють себе на різних рівнях буття.

Причинність. У філософському розумінні світу, а також і в науці вона відіграє важливу роль. Причинність —це певний тип відношення між речами. Речі можуть співіснувати — камінь лежить поряд з деревом. Вони можуть вступати у зв'язок — місяць і Земля притягуються, а можуть і спричиняти, детермінувати одна одну. Причинність — породження, зумовленість однією річчю (подією) іншої речі (події).

Річ, що викликала, зумовила іншу річ (чи подію), називається причиною. Та, що виникла, наслідком (дією). Вважають, що причина передує в часі наслідку (дії).

У широкому сенсі причинність протистоїть диву — явищу, якому не знаходять причин (які вибивались із звичного ритму життя) — землетрусам, затемненням сонця і місяця, ураганам, пошесті тощо. Диво виконувало охоронну функцію стосовно звичного порядку подій. Щоб не руйнувати цей порядок, явище, яке суперечило йому, бралось в дужки і розглядалось поза цим порядком. (Так сучасна наука ставиться до паранормальних явищ — екстрасенсорики, гадання, віщих снів тощо. Вони виводяться за звичний науковий порядок і розглядаються окремо.) Категорія причинності сформувалася в процесі практичної діяльності. Слово «причинність» споріднене зі словами «чинити», «вчинити», що означають «діяти», «викликати». На думку англійського археолога Г. Чайлда, мислення за схемою «причина — наслідок» виникло внаслідок виробництва галькових знарядь, у яких дія (удар) породжувала наслідок. Оскільки ця дія часто повторювалась, вона стала моделлю (схемою), за якою осмислювались всі подібні відношення, що зустрічала первісна людина.

Вчення про причинність іноді називають детермінізмом (лат. determinatio — визначаю), проблемами якого переймались всі філософи. Першим обґрунтував концепцію детермінізму Демокріт. Його концепції притаманні риси механіцизму. Це виявилось у тому, що філософ звів причинність до зовнішніх зіткнень атомів, виключив випадковість. Демокріт визнавав тільки необхідність як характеристику причинності. Механістичній причинності у розумінні зв'язків природи протистояла телеологічна концепція, згідно з якою відношення між речами природи засноване на доцільності. Її прихильники вважали, що речі мають цілі, мету (внутрішню чи зовнішню) і їх поведінка визначається цими цілями. Телеологічні погляди поділяли Платон і Арістотель.

У філософії та науці Нового часу панував механіцизм в розумінні причинності. Він яскраво виявився у відомому вислові Лапласа: дайте мені місцезнаходження тіл та їх імпульси, і я передбачу стан світу на будь-який час. Механістичний детермінізм в сучасній науці був подоланий відкриттям броунівського руху і принципу «невизначеності» у квантовій механіці, згідно з яким не можна водночас визначити місцезнаходження частки та її імпульс. Це означало, що точно передбачити поведінку частки неможливо. Внаслідок цього категорії «випадковість» і «вірогідність» (статистичні закономірності) утвердилися в науці.

По-іншому осмислюються в сучасній науці й філософії телеологічні зв'язки. Дослідження в біології, кібернетиці та інших дисциплінах засвідчили, що системи (навіть неорганічні) характеризуються саморегуляцією, самоорганізацією. Завдяки цьому в науці був реабілітований цільовий зв'язок, згідно з яким стосовно поведінки системи правомірно ставити питання не тільки «чому?», але й «для чого?», «з якою метою?» вона поводить себе так. Цей тип поведінки іноді називають цільовою детермінацією. Фундаментальна роль причинності в сучасній науці пояснюється тим, що її покладено в основу законів, які описують зміни. Причинність охоплює типовість, упорядкованість змін. Значення причинності полягає в тому, що одна і та сама причина за однакових умов неминуче викликає одну й ту ж дію (наслідок). Ця повторюваність наслідків і виражається законом.

Причинні зв'язки уявляють, як правило, однолінійно, у формі А—>В—>С—> і так далі. Насправді — це спрощений образ. Наслідок, як правило, зумовлений не однією, а багатьма причинами, з яких можна виділити головні й другорядні, або ж причини та умови. Так, наслідки повеней чи землетрусів зумовлені не тільки природними явищами, а й тим, як люди приготувались до них. Будь-яке явище (сонячний день, падіння каменя) є сумарною дією багатьох чинників.

Деякі мислителі стверджують, що причинний зв'язок є незворотним: причина породжує наслідок, а наслідок не може викликати цієї ж причини. І на цій незворотності причинності намагаються побудувати незворотність часу. Насправді, тут не все так просто. І час має момент зворотності, повторюваності (дні, роки та ін.). Без цієї повторюваності час не мав би мірності, його не можна було б вимірювати. І причинність має момент зворотності. Звичайно, щодо складної системи (Земля, жива істота) причинні дії є незворотними. Та коли йдеться про прості причинні зв'язки (хімічні реакції, механічні дії), процес може розвиватися в прямому і зворотному напрямах.

Категоріальна модель «причина — наслідок», за якою намагаються опанувати зв'язки речей і явищ природи, спрощує і схематизує ці зв'язки. Наприклад, траєкторія польоту снаряду визначається не лише силою поштовху і силою тяжіння. На неї діють повітряні потоки, місцеві геологічні аномалії, момент крутіння самого снаряду, температура, вологість атмосфери та інші чинники. А нерідко вихоплюють лише один чи два зв'язки і будують модель поведінки тіла. Насправді ж зв'язки природи складні й різноманітні, їх можна зводити до спрощених схем тільки за усвідомлення цієї спрощеності. Складність вичленення причини і наслідку з різноманітності зв'язків виявляється і в тому, що не лише причина визначає наслідок, а й сам наслідок, виникаючи, виявляє зворотну дію на причину. Так, хмара є причиною дощу, в свою чергу дощ, що випав, випаровуючись, породжує хмару. І такі приклади прямого і зворотного зв'язку непоодинокі.

Різним онтологічним сферам буття відповідають різні типи детермінації. Так модель «причина — наслідок» найбільш адекватно відтворює детермінацію речей і процесів у неживій природі. Поведінка живих істот краще описується цільовою детермінацією. Тварина, звичайно, зазнає впливу фізичних сил, але визначальними в її поведінці є цілі, закладені в її інстинктах, а саме програма виживання виду. Поведінка каменя зумовлена дією зовнішніх чинників, поведінка тварини детермінована внутрішньою програмою, закладеною в інстинктах.

Сфера соціального буття ґрунтується на детермінації, основою яких є мотиви. Людина, звичайно, може поводитись як механічна маса (наприклад, падати), і тут доцільне застосування моделі «причина — наслідок». Організм людини поводить себе доцільно (адекватно реагує на хвороби), але визначальними для людини як соціальної істоти є вчинки, в основу яких покладені мотиви, усвідомлена мета.

В інших сферах буття детермінація набуває іншого характеру. Так, у сфері фігур і чисел вона виступає як функціональна залежність. Існує своєрідна детермінація в поведінці казкових і міфологічних героїв, яка не вкладається в рамки звичних мотивацій.

Нова онтологія, надавши правомірності різним сферам буття, відкрила перспективу дослідження специфіки детермінації в кожній з цих сфер. У цьому вона принципово відрізняється від радянського марксизму, який абсолютизував причинність (модель «причина — наслідок») і підганяв під неї всі сфери буття.

Діалектика парних категорій та їх методологічна функція

Ще давньогрецькі мислителі, зокрема Піфагор і Платон, відзначили таку особливість категорій, як їх парність: буття — небуття, перервне — безперервне, конечне — безкінечне, рух — спокій та ін. На парний характер категорій особливу увагу звернув Гегель, який вважав основною метою діалектичного методу установлення смислового зв'язку між категоріями.

На думку Гегеля, парні категорії, а це особливо стосується категорій, за допомогою яких розкривається сутність речей (внутрішнє — зовнішнє, сутність — явище, зміст — форма, причина — наслідок (дія), необхідність — випадковість, одиничне — загальне та ін.) перебувають у суперечливому відношенні. Ця суперечність виявляється в тому, що одна категорія передбачає іншу: одне є, оскільки є інше: внутрішнє є, оскільки є зовнішнє, і навпаки. Крім того, парні категорії взаємовиключають, заперечують одна одну: необхідність — це невипадковість, рух — неспокій і навпаки. Отже, зміст однієї категорії полягає в запереченні її протилежності. Це свідчить про те, що між парними категоріями існує діалектичний зв'язок. Вони водночас доповнюють (через одну можна пізнати іншу) і взаємозаперечують одна одну. Саме на цій особливості зв'язку між категоріями ґрунтується діалектичний метод.

Прагнення звести одну категорію до іншої, передати зміст однієї через іншу, протилежну їй, часто лежить в основі апорій і антиномій, а також інших логічних і змістових парадоксів, якими багата історія філософії та історія науки. Так, в основі апорій Зенона — категорії руху і спокою, перервного і безперервного. Одна з антиномій Канта ґрунтується на категоріях конечного і безкінечного, в математиці часто дискутується парадокс множини всіх множин, основою якого є парні категорії єдиного і множини. Парадокси виникають тоді, коли одну категорію намагаються звести до іншої. Так, парадокс формалізації виникає тоді, коли зміст намагаються виразити формою. І тут виявляється, що форма є формою певного змісту, що формалізація має свою межу. Це саме стосується категорій кількості та якості. Якщо брати певну якість (бороду, купу каміння) безвідносно до кількості, то є непомітним, коли за зменшення кількості зникає якість.

Водночас прагнення звести одну категорію до іншої, передати одну за допомогою іншої є плідним у пізнавальному аспекті. Так, поступ науки тісно пов'язаний з широким впровадженням математики, яка передає якісні характеристики через кількісні.

Зведення однієї категорії до іншої, намагання розкрити зміст однієї категорії через її протилежність, сформувало методи наукового пізнання. Методи ґрунтуються на категоріях як певних типах (моделях, стандартах) відношень між речами. Метод як стандартний підхід в пізнанні речей має основою стандартні характеристики (категорії) самих речей.

Виходячи з ідеї взаємозв'язку категорій і методів, можна побудувати таку схему:

У принципі будь-яка пара категорій розгортається в метод пізнання. Так, у математиці широко застосовується метод зведення до безкінечності чи навпаки — зведення безкінечності до конечного та ін. Методи, як і категорії, є протилежними, вони взаємодоповнюють один одного. Якщо в основу одного методу покладено намагання передати (виразити) одну категорію через іншу (наприклад, індукція йде від одиничного до загального), то протилежний метод діє навпаки (дедукція йде від загального до одиничного).

Гегель зазначав, що категорії є сходинами пізнання. Оскільки пізнання предмета здійснюється на основі категоріальних «схем» чи «моделей», то, вибудувавши послідовність цих схем, можна отримати логіку процесу пізнання предмета. В ній перехід від однієї «схеми» (сходинки) до іншої постає як процес поглиблення знання про предмет.

Першою сходинкою в пізнанні є визначення буття предмета. Адже перед тим, як визначати щось, необхідно встановити його буття. Астроном чи подорожній в пустелі визначають, чи це їм щось примарилося, чи воно «є» насправді (визначають буття чи небуття чогось в якості реального об'єкта). Далі фіксується (часто на підсвідомому рівні): це предмет (субстанція) чи процес (щось мінливе). Подальше пізнання полягає у визначенні якісних (колір, блиск, звук, запах, твердість, крихкість тощо) і кількісних (розмір, температура, ступінь твердості, крихкості тощо) характеристик, у встановленні міри, тобто кількісного інтервалу існування даних якостей.

Наведені універсальні характеристики сущого пізнаються, як правило, на рівні споглядання. Буття — небуття сущого, його субстанційно-процесуальні та кількісно-якісні характеристики дані безпосередньо, їх осягнення не вимагає видимих пізнавальних зусиль. Процес пізнання як вихід за межі безпосереднього споглядання починається з визначення за явищем сутності, за наслідком причини, за випадковим необхідного, за одиничним загального та ін. Саме цим — встановленням законів (суттєвого, необхідного, загального, формального) в причинних зв'язках — і займається наука. Однак закон охоплює лише два-три суттєві відношення. Для більш-менш повної характеристики предмета потрібно кілька законів, які виражали б предмет як систему. Практика сьогодення вимагає не обмежуватись окремими законами, а пізнавати предмет як систему закономірних зв'язків.

Будучи структурами самих предметів, категорії, відтворившись у «схемах» нашого мислення, стали активним засобом (методом) пізнання світу.