Племена зрубної культури

Реферат

Пізню пору бронзового віку, що охоплює другу половину II тисячоліття до н. е. — початок І тисячоліття н. е., пов'язують з племенами зрубної культури, а його заключний період визначається як кіммерійський. Проте таке визначення не може бути поширене на всю сучасну територію України, оскільки на Лівобережжі й Правобережжі, а також в її північній частині історичний процес йшов дещо різними шляхами.

Наймогутнішим племінним об'єднанням у пізню пору бронзового віку, що складалося з кількох близьких за культурою, а можливо, й етносом груп, були племена зрубної культури. Назва походить від звичаю цих племен ховати померлих у дерев'яних зрубах. Дослідники вважають, що племена зрубної культури були носіями північноіранського етносу. Вони займали величезні простори Східної Європи: на сході доходили до Уралу, а на заході окремі племена проникли до Дністра, південна межа їх губиться десь у прикаспійських, північнокавказьких степах та в Криму, на півночі вони досягали Ками, Середньої Оки й Десни. Безперечно, що освоєння цієї величезної території відбувалося неодночасно.

На думку вчених, зрубні племена вже у XV ст. до н. е. переселилися з Середнього Поволжя на територію Лівобережної України. Переселення цих племен являло собою складний процес взаємодії з місцевим населенням, зокрема з племенами абашівської культури та племенами культури багатоваликової кераміки. Просуваючись па Подоння, зрубні племена витіснили племена багатоваликової кераміки. Саме в цей час у пониззі Дону була споруджена як військовий табір у відкритому полі Лівенцівська фортеця, що мала протистояти експансії зрубних племен.

У Приазов'ї, в результаті взаємозв'язків з племенами культури багатоваликової кераміки, зрубні племена зазнали впливу з боку останніх.

Тип поселень, характер жител та знайдений у них інвентар свідчать про осілий спосіб життя ранньозрубних племен. Вони селилися по берегах рік та в балках. Житла будували землянкового типу — одно- і двокамерні, з двосхилим дахом. Подібні поселення відкриті у басейні Сіверського Дінця поблизу сіл Василівки Боровського району Харківської області, Рубців, Іллічівки Краснолиманського району Донецької області. Споруджувалися й дерев'яні зруби. Їх виявлено на поселенні недалеко від с. Іллічівки.

У степовій частині, зокрема в Приазов'ї, для будівництва використовували камінь та глину. На поселенні поблизу с. Роздольного Старобешівського району Донецької області відкрито наземні одно- і багатокамерні житла, їх цоколь кам'яний, а верхня частина — глинобитна.

Племена зрубної культури були осілими скотарями, але займались і землеробством. З виробництв високого рівня досягла будівельна справа. Майстерність зрубних племен в обробці дерева та будівництві знайшла свій вияв і в поховальних пам'ятках. Досконала для того часу техніка теслярської справи стала можливою завдяки застосуванню твердих і гострих бронзових знарядь, зокрема вислообухових сокир, доліт, тесел, ножів тощо. В Донбасі виявлено сліди міднорудних копалень та глиняні форми для відливання металевих предметів.

Племена зрубної культури підтримували тісні зв'язки з племенами Поволжя, Подоння та Північного Кавказу, звідки на ранньому етапі одержували метал (Колонтаївський скарб — с. Колонтаїв Краснокутського району Харківської області).

Порівняно з попереднім часом племена зрубної культури виготовляли значно простіший посуд, прикрашений заглибленими лініями, відбитками гребінцевого штампа тощо.

Померлих ховали у зрубах під курганним насипом. Типовим є поховання, виявлене поблизу с. Великої Комишувахи на Харківщині. В неглибокій ямі знайдено зруб із двосхилим перекриттям з гілля та очерету. Вся споруда була засипана землею. В зрубі лежав небіжчик у скорченому положенні; біля нього стояла посудина, лежало намисто та жертовна їжа: частина туші бика. Поза зрубом, в усіх чотирьох кутках ями були покладені кістки бика. Поверх зрубу знайдено ще три перевернуті догори дном посудини, а в насипі кургану — залишки вогнища, череп бика та точильний камінь.

Далеко не всім померлим приділялося стільки уваги. Найчастіше їх ховали у звичайних ямах та кам'яних скринях, зовсім без речей або ж ставили один горщик. Відносне багатство поховального інвентаря, складна поховальна споруда — безсумнівне свідчення особливого суспільного становища померлого, доказ існування майнової диференціації серед населення.

У господарстві, матеріальній культурі та побуті племен Степового Подніпров'я та деяких правобережних лісостепових районів України, зокрема басейну Південного Бугу, простежуються виразні особливості. В цих племенах деякі дослідники вбачають кіммерійців, у культурі яких поряд з рисами зрубної культури особливо відчутна близькість до племен, що жили тут у попередню добу — племен культури багатоваликової кераміки.

У пізню пору бронзового віку значно збільшилася густота населення (особливо в південних степових районах), з'явилася густа мережа довгочасних, великих за розмірами поселень (площею від 0,5 до 3—4 га). Вони розташовувалися переважно на заплавних та надзаплавних терасах, на мисах балок і не мали укріплень. На поселеннях виявлено наземні та напівземлянкові одно- і багатокамерні житла. Для спорудження жител та господарських будівель використовувалися камінь, глина й дерево.

Одне з довгочасних поселень було виявлено й досліджено на правому березі Дніпра, поблизу с. Зміївки Бериславського району на Херсонщині. Воно займало площу близько 4 га. Житла були наземні, на кам'яній основі, верхня частина їх — глинобитна, на дерев'яному каркасі. Нерідко до жител прибудовували різні господарські споруди. Житла обігрівалися вогнищами, обкладеними камінням, та печами зі склепінням. Подібний тип жител відкрито в Криму та на значній території Північного Причорномор'я.

Племена Степового Подніпров'я в поховальному обряді успадкували місцеві традиції — померлих ховали не тільки у курганних могильниках, а й у ґрунтових. Небіжчиків клали у скорченому положенні. В могилу ставили посуд, клали бронзові та кістяні вироби й різні прикраси. В одному з курганів поблизу с. Лук'янівки Херсонської області в похованні виявлено намисто з прибалтійського янтарю та єгипетської пасти. Проте частіше зустрічаються поховання бідні, безінвентарні.

Одночасне існування в одного й того ж населення таких різних поховань, як кургани і плоскі могильники, становить винятковий інтерес. Подібна відмінність у поховальному обряді племен зрубної культури Степового Подніпров'я свідчить, певно, про різноетнічний склад населення.

У цей час відбувалася подальша спеціалізація скотарсько-землеробського господарства. Особливого розвитку набуло конярство, що засвідчено фауністичними залишками, знайденими на поселенні біля с. Анатолівки Березанського району на Миколаївщині. Доказом цього є також знахідки кінського спорядження.

Племена пізньої пори бронзового віку Степового Подніпров'я займались і землеробством, продуктивність якого порівняно з попереднім часом значно зросла. У складі скарбів того часу основним типом знарядь були серпи. Лише в Антонівському скарбі (Новоодеський район Миколаївської області) знайдено 85 серпів, що свідчить про масовість їх виготовлення, викликану господарськими потребами.

Велике значення землеробства в господарстві знайшло відображення в релігійних уявленнях. На багатьох поселеннях поблизу вогнищ знайдено глиняні «хлібці», пов'язані з культом відродження, родючості, характерним для землеробсько-скотарських народів.

Особливого розвитку у племен Північного Причорномор'я набула бронзоливарна справа, незаперечним доказом чого є велика кількість ливарних форм з талькового сланцю. Цей мінерал відзначається не тільки м'якістю, а й термостійкістю, він здатний витримувати кілька плавок. Для того щоб оволодіти виробництвом ливарних форм, потрібен був значний досвід обробки талькового сланцю. Стародавні ливарники поводилися з ним дуже обережно: для нанесення негатива використовувалася кожна вільна площина бруска. Створюється враження, що тальковий сланець був такий же дорогий, як і метал. Цей мінерал добували тільки на Криворіжжі, звідки його вивозили в інші райони. Ливарні матриці, виготовлені з криворізького сланцю, йшли на обмін, зокрема в Лісостепове Подніпров'я.

XIII—XI ст. до н. е. — час найбільшого розквіту Трансільванського металургійного центру, під впливом якого перебувала майже вся Центральна Європа. На Степовому Правобережжі України і частково в Лісостепу зустрічається багато виробів, які походять з цього центру, — знаряддя праці, зброя, прикраси. Поряд з цим спостерігається досить цікаве явище — у XIII—XI ст. до н. е. в Північному Причорномор'ї, де не було міднорудних покладів, на довізній сировині виник один з найбільших у Східній Європі металообробних центрів, вироби якого поширювалися від Подністров'я до Кавказу. Прикладом місцевого бронзоливарного виробництва є ливарні майстерні. Одну з таких майстерень відкрито поблизу с. Волоського Дніпропетровської області. Тут виявлено близько 70 кам'яних ливарних форм для виготовлення наконечників до списів, кинджалів, ножів, доліт, серпів, сокир-кельтів та інших бронзових виробів, а також ложку-ллячку. Подібні ливарні майстерні виявлені і в інших районах Північного Причорномор'я, зокрема поблизу с. Кардашинки Голопристанського району Херсонської області.

На цей час припадає багато скарбів бронзових речей, які іноді включали по кілька десятків однотипних предметів. Так, до складу Антонівського скарбу, крім серпів, входили сокири-кельти, браслет, кинджал, 20 зливків бронзи тощо.

З розширенням території металообробки і збільшенням кількості виробів відбувався процес їх стандартизації. У цьому слід вбачати передумови нового великого суспільного поділу праці. Металообробка становила вже самостійну галузь виробничої діяльності населення. Безперечно, що бронзоливарне виробництво забезпечувало не тільки внутрішні потреби: частина речей ішла на обмін.

Постійний міжплемінний обмін здійснювався окремою категорією людей, своєрідними посередниками — «торговцями», що зумовлювало дальше поглиблення суспільно-майнової нерівності. Розвиток металургії сприяв посиленню економічних зв'язків племен доби пізньої бронзи Північного Причорномор'я з іншими племенами. Найтісніші зв'язки встановилися з лісостеповими племенами Подніпров'я, зокрема з білогрудівськими, а згодом і чорноліськими, що помітно впливало на культуру останніх. Речі, виготовлені в Степовому Подніпров'ї, відомі також на Північному Кавказі та Балканах. У той же час у Степу поширилися речі балканського, середньоазіатського та італійського походження. Так, дволезові сокири (Щітківський та Козорізівський скарби) свідчать про існування зв'язків з егейським світом, де подібні вироби набули значного поширення. Особливо тісні зв'язки встановилися між племенами Степового Подніпров'я та племенами культури Ноа. Разом з тим послабилися зв'язки з прикубанськими та приуральськими металургійними центрами.

Отже, в пізній період бронзового віку в Північному Причорномор'ї жили племена, які досягли високого рівня економічного розвитку і мали широкі зв'язки не тільки з сусідніми, а й з досить віддаленими племенами.

У племенах, що в пізню пору бронзового віку населяли Степове Подніпров'я та деякі правобережні степові райони України, зокрема Південного Бугу, дехто з дослідників вбачає кіммерійців.