Рабовласницький лад

Реферат

Перехід від привласнюючих форм господарства (збиральництва, мисливства, рибальства) до відтворюючих — землеробства й скотарства, що відбувся на рубежі кам'яного віку та енеоліту, зумовив подальший прогрес економічного й соціального розвитку людського суспільства. Нові прогресивні форми господарства забезпечили зростання додаткового продукту, а разом з тим — виникнення майнової нерівності та перехід від безкласового суспільства до класового.

У III—II тисячолітті до н. е. в країнах Стародавнього Сходу — Дворіччі, Єгипті, в долинах Інду та Хуанхе — на базі зрошувального землеробства почали виникати стародавні цивілізації, держави, великі міста. Складалося класове суспільство, очолюване аристократією, якій антагоністично протистояла маса експлуатованого люду.

Рабовласництво розвивалося на Сході повільно, лишаючись переважно домашнім, і в цьому розумінні було примітивним. Значну роль у виробництві відігравали рядові общинники, що перебували в кабалі, у напіврабській залежності від знаті. Східні держави складались як деспотії, очолювані царями, що мали монархічну, нічим не обмежену владу.

На колишній території Радянського Союзу деспотії давньосхідного типу існували лише у Закавказзі. До їх числа належать Урарту, Вірменія, Іберія, Кавказька Албанія й Атропатена.

У найрозвинутіших формах рабовласницький спосіб виробництва склався в стародавній Греції та Римі. Становлення рабовласницького суспільства в Греції відбувалося в XI—IX ст до н. е., коли почали виникати невеликі міста-держави (поліси). Найвищого розквіту античне рабовласницьке суспільство досягло в класичний період — у V—IV ст. до н. е. Значення античного рабовласництва у всесвітньому історичному процесі точно сформулював Ф. Енгельс. «Тільки рабство, — писав він, — зробило можливим у більшому масштабі поділ праці між землеробством та промисловістю і таким способом створило умови для розквіту культури стародавнього світу — для грецької культури. Без рабства не було б грецької держави, грецького мистецтва і грецької науки; без рабства не було б і Римської імперії. А без того фундаменту, який заклали Греція і Рим, не було б і сучасної Європи».

У другій половині VII—VI ст. до н. е. греки колонізували північне узбережжя Чорного моря, внаслідок чого Північне Причорномор'я було втягнуте в орбіту античного рабовласницького світу, що спричинилося до виникнення в ньому прогресивної цивілізації. Незважаючи на те, що грецькі поліси в Причорномор'ї являли собою периферію античного Середземномор'я, вони відіграли велику роль у стародавній історії нашої країни. Грецька торгівля, причорноморські виробничі центри познайомили місцеві народи з досягненнями античної культури. Античні рабовласницькі держави сприяли соціально-економічному прогресу корінного населення Східної Європи. Елементи передової еллінської культури поширювалися серед місцевого населення. Важко переоцінити значення для історичної науки того факту, що завдяки новим зв'язкам давні народи Східної Європи — кіммерійці, скіфи, савромати (пізніша назва — сармати) та інші — стали відомі античним письменникам і таким чином увійшли до всесвітньої історії. У творах видатних ольвійських і боспорських художників знайшли відображення реалістичні образи скіфів — воїнів, конярів, вівчарів та ін. Становлення класового суспільства у давніх народів Північного Причорномор'я було зумовлене в основному внутрішніми закономірностями історичних процесів.

На початку І тисячоліття до н. е. в розвитку продуктивних сил у племен, що жили на сучасній території України, сталися великі зміни. Вони були пов'язані з відкриттям заліза, освоєнням технології його виготовлення та масовим використанням залізних знарядь праці й зброї. Освоєння заліза мало величезне значення для прогресу стародавнього суспільства: воно відкрило нові, досі небачені перспективи розвитку всіх галузей господарства — землеробства, скотарства, ремесла.

Вперше люди познайомились із залізом ще в епоху енеоліту, про що свідчать знахідки окремих речей на Передньому Сході. Так, серед найцінніших предметів із царських гробниць Халдеї були кинджали з залізним клинком, виготовлені з рідкісного метеоритного й самородного заліза. Обробка цього металу дала можливість познайомитися з його надзвичайно високими технічними властивостями. На території Східної Європи найдавнішим відомим залізним предметом є виготовлений з метеоритного заліза кинджал із поховання першої половини II тисячоліття до н. е. в кургані поблизу м. Елісти в Калмикії.

Поява залізорудного та залізообробного виробництва на території колишнього СРСР належить не пізніше як до середини II тисячоліття до н. е. Воно виникло незалежно від зовнішніх впливів, у тому числі й з боку цивілізації Переднього Сходу. Сліди найдавнішого виробництва заліза були відкриті на поселенні ранньої зрубної культури поблизу Воронежа (1500—1400 р. до н. е.). Тут поряд із залишками бронзоливарного ремесла було знайдено залізне шило та залізні шлаки. Часом остаточного утвердження заліза є VIII ст. до н. е. Відтоді із заліза почали виготовляти всі основні знаряддя праці, предмети побуту та зброю.

Освоєння технології виробництва заліза сприяло прискоренню розвитку продуктивних сил, загальному прогресу суспільства. Завдяки поширенню різних ремесел та успіхам землеробства відбувся другий великий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося від землеробства.

Опанування залізом і виготовлення з нього знарядь праці збіглося в часі з іншим важливим явищем у житті племен і народів півдня Східної Європи — відокремленням від землеробства і переходом до кочового скотарства пастуших племен. Цей процес назрівав поступово, він почався ще наприкінці бронзового віку і проходив повсюдно на широких просторах євразійських степів — від Монголії і Китаю до Дністра й Подунав'я, включаючи степові і напівстепові зони Середньої Азії, степи Південного Приуралля, Середнього й Нижнього Поволжя, Приазов'я та Причорномор'я.

В умовах степів перспективи розвитку основних галузей господарства — землеробства й скотарства — були різні. Розвиток землеробства гальмувався низьким рівнем технічних засобів обробки важких степових грунтів. Водночас безкрайній, вкритий багатою трав'яною рослинністю степ являв собою величезний резерв природних ресурсів для скотарства. Проте осілий спосіб життя обмежував ефективне використання цих можливостей. Природне збільшення поголів'я й дедалі зростаюче значення скотарства в господарстві змушувало населення в пошуках нових пасовиськ пересуватися за стадами. Лише в такий спосіб воно могло забезпечити необхідний догляд та охорону стад, які були найлегшою й найціннішою здобиччю в міжплемінних воєнних сутичках, а також якнайповніше використання продуктів тваринництва.

Так, на основі життєвого досвіду багатьох поколінь виникло кочове скотарство. Дослідники вважають, що найсприятливішим природним середовищем для його виникнення були жаркі степи й зони напівпустель, де землеробство було особливо важким і малопродуктивним. Перехід до кочового скотарства давав можливість максимально використати природні ресурси степів. Освоєння величезних степових просторів зробило працю людини продуктивнішою. Зосередження великої кількості худоби у володінні окремих родин створювало умови для прискорення процесу нагромадження багатства, розширення обміну, виникнення майнової нерівності, сприяло дальшому розвитку соціальної структури суспільства.

Постійні турботи про збереження пасовиськ і стад, а також намагання захопити худобу, майно та землі сусідів визначили організацію та завойовницький уклад життя кочових общин. Вони перебували в стані безперервної боротьби: або відбивали напад ворожих кочових орд, або здійснювали набіги на сусідів. У цій боротьбі регулюючим началом було тільки реальне співвідношення сил. Сильніші й численніші угруповання, перемагаючи слабіших, витісняли їх, асимілювали у своєму середовищі або ж підкоряли на основі данницької залежності. Постійна воєнна напруженість наклала відбиток на побут кочовиків, породила постійне прагнення до вдосконалення зброї, військового спорядження, організації війська. В ході цієї боротьби виникали великі союзи племен, що об'єднувалися з метою нападу чи захисту. В результаті зіткнення подібних груп посилювалася міграція, відбувалося пересування великих етнічних мас. Висувалися найсильніші союзи племен, які створювали більш-менш сталі політичні об'єднання. Між пануючими племенами, підкореними їм угрупованнями та сусідніми народами відбувався безперервний процес військової, господарської та культурної взаємодії.

Худоба та продукти тваринництва становили легко відчужуване майно, що сприяло розширенню внутріплемінного й міжплемінного обміну. Одночасно розвивалося товарне виробництво, розраховане на обмін. Значно зросла роль торгівлі. Встановлювалися заморські торговельні та культурні зв'язки кочовиків з сусідніми племенами і народами. Кочовики одними з перших вступили в контакт з країнами стародавніх рабовласницьких цивілізацій Переднього Сходу та античного світу.

Завдяки специфічним умовам життя та побуту, а також значному розширенню контактів у кочових народів склалася яскрава й самобутня культура, окремі риси якої стали загальними для степових народів на величезних територіях. Виникли укріплені городища, що були адміністративними, ремісничими й культурними центрами. У руках окремих осіб на правах приватної власності концентрувалися великі багатства. Водночас із суспільним поділом праці та диференціацією суспільства на багатих і бідних, вільних і рабів виникли класи.

З відкриттям і поширенням заліза почалася нова ера в історії племен, що населяли сучасну територію України. Відбувалася докорінна ломка старих основ економіки, культури й побуту племен, у яких проходив процес розкладу первіснообщинного ладу і перехід до ранньокласового суспільства. З початком залізного віку на арену всесвітньої історії вийшли племена і народності півдня Європи — кіммерійці, скіфи, сармати, таври, фракійці і відомі під іншими назвами стародавні слов'яни.

В умовах боротьби кочових народів за територіальне й політичне панування, створення певної системи залежності однієї частини населення від іншої склалося перше історично засвідчене політичне об'єднання на сучасній території України, що дістало назву Скіфії. Виникнення, розвиток і занепад цього об'єднання становить основний зміст історії населення Північного Причорномор'я в період з VIII ст. до н. е. до перших віків нового літочислення.

Держава і суспільство у скіфів були ранньокласовими. Рабство у них, як і в інших давньосхідних народів, залишалося домашнім. Основним виробником був рядовий общинник — скотар і землероб, що перебував у кабальній і данницькій залежності від знаті та багачів.

В осілих землеробсько-скотарських племен, що жили в лісостеповій частині Скіфії та за її північними межами — в Поліссі, ще через багато століть після занепаду скіфського об'єднання порівняно міцно зберігався родоплемінний лад. В їх середовищі процеси майнової диференціації відбувалися повільно, затримався і розвиток антагоністичних, класових відносин. У східних слов'ян цей процес завершився лише в І тисячолітті н. е., в результаті чого склалося феодальне суспільство і виникла давньоруська держава — Київська Русь.