Античні міста-держави у VI—II ст. до н. е. Боспор

Реферат

На час виникнення античних держав у Північно-Східному Причорномор'ї ці місця заселяли різні племена. На Керченському півострові, як і в усій степовій частині Криму, жили царські скіфи, на Таманському півострові — сінди, в пониззі Кубані та Приазов'ї — меоти. Частина цих племен вела осілий спосіб життя, займалася землеробством, скотарством, рибальством. Античні міста Боспору були засновані головним чином у VI ст. до н. е. вихідцями з іонійських міст.

До об'єднання в єдину державу більшість великих міст Боспору існувала самостійно і, очевидно, мала звичайний полісний устрій. Частина з них дістала назву за ім'ям ойкістів (Фанагорія, Гермонасса), а частина мала негрецькі назви (Пантікапей, Тірітака, Кітей, Кіммерік та ін.). Економічну основу цих міст становили землеробство, ремесла, рибальство, а також торгівля як з місцевими племенами, так і з східносередземноморськими містами — Афінами, Родосом, Самосом, Клазоменами, Корінфом, Хіосом, Навкратісом тощо.

У 480 р. до н. е. частину боспорських міст об'єднали під своєю владою Археанактіди. Вони являли собою династію, яка, можливо, пішла від спадкових архонтів (на відміну від виборних в інших античних містах-державах). Проте єдиної думки щодо походження цієї династії вчені не дійшли. За свідченням грецького історика Діодора Сіцілійського, Археанактіди перебували при владі протягом 42 років — до 438 р. до. н. е. До складу створеного ними об'єднання ймовірно входили Пантікапей, Фанагорія, Гермонасса та невеликі міста — Тірітака, Мірмекій, Кепи, Корокондама, Патрей.

Завдяки своєму вигідному географічному положенню одним із головних центрів Боспору був Пантікапей. Місто лежало на березі глибокої зручної бухти, на важливому торговельному шляху, що зв'язував Меотіду і Понт Евксінський. Воно мало зручний зв'язок і з населенням степових територій Криму, а через нього — з племенами північніших районів. Пантікапей, заснований на місці колишньої торгової факторії, на час виникнення Боспорської держави являв собою типове для періоду грецької архаїки місто, розташоване на терасах укріпленого пагорба — акрополя. Тут розміщувалися житлові будинки середніх та бідних верств населення. Верхню частину пагорба займали монументальні будівлі різного призначення. Зокрема, є відомості, що наприкінці VI — на початку V ст. до н. е. тут збудовано величний храм іонічного ордера. Пантікапей став столицею Боспору, але коли саме, чи з моменту виникнення держави, ще за Археанактідів, чи дещо пізніше — переконливих даних немає.

На першому етапі існування Боспорської держави всі міста, що ввійшли до неї, зберігали місцеве самоврядування і певну самостійність, особливо у вирішенні внутрішніх справ. Зовнішньополітичні, воєнні та інші важливі питання перебували, очевидно, під контролем глави держави.

У Боспорі в цей час склалися передумови економічного й політичного розквіту. Розвивалися торгівля й сільське господарство. Особливо помітні зрушення в економіці, зокрема в зовнішній торгівлі, почалися приблизно у другій половині V ст. до н. е.

У 438 р. до н. е. Археанактідів змінив Спарток І, наступники якого — Спартокіди — тримали владу в своїх руках до II ст. до н. е. Про події, пов'язані зі зміною влади, нічого не відомо. Існують різні гіпотези щодо походження Спартокідів. За однією з них, Спартокіди — вихідці з знаті місцевих племен фракійського походження, яка вже на той час орієнтувалася на зближення з грецькими купцями та рабовласниками, що диктувалося спільністю соціально-економічних інтересів. Проте не виключено, що Спарток міг бути за походженням греком. Спартокіди, як і Археанактіди, спочатку називалися архонтами. За їхнього правління грецькі міста зберігали певне самоврядування. Однією з головних тенденцій у правлінні їх династії було активне прагнення до розширення території своєї держави. Це зумовлювалося економічними причинами, зокрема розвитком торгівлі зерном, що викликало потребу збільшення його товарного виробництва і підкорення конкуруючих міст. Хоч існує думка, що боспорські міста, за винятком, можливо, тільки Німфея, не входили до складу Афінського морського союзу, однак починаючи з кінця V ст. до н. е. Боспор почав відігравати значну роль у торгівлі хлібом з Афінами, експорт якого досяг максимального рівня у IV ст. до н. е. Це вимагало збільшення обсягу його виробництва, чого в умовах низького рівня розвитку землеробства можна було досягти лише за рахунок розширення території сільськогосподарської округи. Отже, обсяг зовнішньої торгівлі з античним світом, яку активно вели Спартокіди, безпосередньо залежав від освоєння нових земельних площ.

Боспор свою територію розширював поступово. У V ст. до н. е. до його складу ввійшло місто Німфей. У 80-х роках IV ст. до н. е., після тяжкої війни, що точилася протягом кількох років, Боспор приєднав Феодосію, незважаючи на те що останній досить активно допомагала Гераклея Понтійська. Сама Феодосія була великим торговельним центром з чудовою гаванню і мала розвинуті торговельні зв'язки, головним чином з Афінами. Феодосія як один з найзначніших полісів Боспору у VI—V ст. до н. е., безумовно, була досить сильним конкурентом Пантікапея. Війна почалася за правління наступника Спартока І — царя Сатира І (433—389 pp. до н. е.), який загинув під час облоги Феодосії. Лише синові Спартока І — Левкону І (389—349 pp. до н. е.) вдалося перемогти у цій війні і приєднати до Боспорської держави весь Керченський півострів. Після війни боспорські царі почали називатися «архонтами Боспору та Феодосії».

За Левкона І територія Боспору розширилася і в східному напрямку — були підкорені племена, що займали південну частину Таманського півострова (Сіндіка), а також племена Прикубання та Східного Приазов'я. Зросла кількість міст, серед яких одне з найважливіших — Горгіппія — знаходилося на місці Сіндської Гавані. У першій чверті III ст. до н. е. в гирлі Дону боспорці заснували Танаїс, який став значним перевалочним центром на торговельних шляхах Північно-Східного Причорномор'я. Володіючи такими значними територіями, Левкон І почав титулувати себе «архонтом Боспору та Феодосії, царем сіндів, торетів і дандаріїв». Титулатура боспорських царів яскраво відображала їх територіальні придбання. У міру приєднання до Боспору нових племен титулатура розширювалася за рахунок включення до неї етнічних назв цих племен. Але по відношенню до античних міст боспорські царі прагнули показати себе не тиранами-узурпаторами та завойовниками, якими вони по суті були, а законними продовжувачами республіканської форми правління і тому тривалий час називали себе архонтами. Спарток III (304—284 pp. до н. е.) вже титулувався «царем Боспору». Тільки по відношенню до Пантікапея боспорські царі залишалися архонтами до І ст. до н. е.

Боспорські царі мали досить широкі функції — вони були верховними володарями й розпорядниками земельних угідь, міст, поселень, наділяли ними своїх близьких осіб, нагороджували іноземних купців проксеніями та привілеями, керували збройними силами; їм підпорядковувалися також судові органи. Влада Спартокідів розподілялася між членами їхнього роду. Численні функції виконавчої влади, управління окремими районами та містами доручалися придворній знаті з родичів і наближених осіб. Полісні форми управління — народні збори, рада, магістратури — навіть там, де вони якоюсь мірою збереглися, були згодом настільки обмежені, що, по суті, втратили реальне значення. Під контролем царів перебували наймане військо, військовий флот та загони, що надавалися у їх розпорядження вождями підвладних племен. В особливо небезпечні моменти до цих сил приєднувалося громадське ополчення.

Залежність місцевих племен (скіфів, сіндів, меотів та ін.) полягала у визнанні ними верховної влади боспорського царя, сплаті данини сільськогосподарською продукцією, участі у воєнних діях. Але вони зберігали свій племінний устрій, свої звичаї, особливості побуту. Групами племен керували вожді.

Найвищий розквіт Боспору припадає на IV ст. до н. е. Основу його економіки становило землеробство. З завершенням формування Боспорської держави в основних межах у середині та другій половині IV ст. до н. е. на її території виникла велика кількість неукріплених поселень, відбувався масовий перехід кочових племен до осілості. Густа мережа сільських поселень давала змогу забезпечувати хлібом та іншими сільськогосподарськими продуктами не тільки населення держави, а й широкий експорт. Тут були досить розвинуті садівництво, виноградарство та зв'язане з ним виноробство. Велике місце в господарстві займали тваринництво, рибальство та рибозасолювальне виробництво, соляний промисел. Високого рівня досягли різноманітні ремесла — металообробне, ювелірне і особливо гончарне. Так, у IV ст. до н. е. в Пантікапеї, Фанагорії, Горгіппії відомі майстерні — ергастерії, де виготовлялися керамічні вироби. Подібні майстерні, що спеціалізувалися на виробництві різних видів керамічної продукції, існували й в інших містах. Сільське господарство, промисли, ремесла мали товарний характер.

Все це створило необхідні умови для широкого розвитку зовнішньої та внутрішньої торгівлі. Боспор був одним з найбільших постачальників зерна та інших продовольчих товарів у метрополію, особливо, як уже зазначалось, в Афіни. Тісні економічні зв'язки між Боспором та Афінами знайшли відображення в ряді документів, що дійшли до нас. Афінський уряд видавав на честь Спартокідів, володарів Боспору, почесні декрети. Він нагороджував їх золотими вінками, надавав їм торгові пільги. Про розмах хлібної торгівлі Боспору з Афінами досить яскраве свідчення є у Демосфена, за даними якого щорічний імпорт боспорського зерна в Афіни становив 400 тис. медимнів (близько 16700 т).

Пануючою формою соціальних відносин у Боспорському царстві було рабовласництво; рабська праця широко застосовувалась у ремісничому виробництві, міському будівництві, домашньому господарстві, менше — в сільському господарстві, де переважали інші форми експлуатації, насамперед натуральна данина за право обробітку землі. Існували різноманітні джерела поповнення армії рабів. Рабами ставали полонені, захоплені під час воєн або сутичок з навколишніми племенами. Рабів купували у вождів племен. Очевидно, рабами ставали і вільні люди, неспроможні виконати боргові та інші зобов'язання. Потреба в рабах на Боспорі зумовила розвиток работоргівлі (один з невільничих ринків Причорномор'я знаходився у Танаїсі).

Населення Боспору було численним і досить строкатим за своїм етнічним складом. У містах і селах проживали греки, а також вихідці зі скіфського, сіндського та меотського оточення. Останні в соціальному відношенні займали різне становище — серед них були і раби, і землевласники, і власники великих ремісничих майстерень. Тубільна частина заможних жителів боспорських міст, певною мірою еллїнізована, разом з грецькою за походженням верхівкою суспільства становила своєрідний греко-тубільний рабовласницький клас, опору боспорських царів, які також володіли великими земельними угіддями та ремісничими ергастеріями, брали активну участь у зовнішніх торговельних операціях.

З кінця IV ст. до н. е. і особливо у III—II ст. до н. е. в житті Боспорської держави відбулися важливі зміни, які були викликані, ймовірно, рядом економічних і політичних умов, що склалися на той час у Північному Причорномор'ї. Так, Перісад І (349—309 pp. до н. е.), при якому Боспор досяг найвищого розквіту, наприкінці свого правління розділив владу з своїми синами. Після його смерті між спадкоємцями почалася запекла боротьба за єдиновладдя, в результаті якої молодший — Євмел — переміг своїх братів Сатіра і Прітана, про що свідчить Діодор Сіцілійський. Мабуть, синів Перісада І підтримували різні соціальні верстви, а також певні групи племен: до Сатіра приєдналися скіфи, а до Євмела — фатеї на чолі з царем Аріфарном.

Значення діяльності Євмела полягає в тому, що він уперше в історії Боспору спробував утвердити гегемонію Боспору над усім узбережжям Понту. Слід, однак, підкреслити, що, на відміну від Мітрідата VI Євпатора, всі зовнішньополітичні зусилля й акції Євмела, як і його наступників (Спартока III, Перісада II), зосереджувались у межах власне понтійської території. Протягом невеликого строку свого правління (309—303 pp. до н. е.) Євмел проводив активну зовнішню і внутрішню політику: відновив деякі привілеї пантікапейського населення (безмитність торгівлі, звільнення від податків, відновлення попереднього способу правління), поліпшив умови морської торгівлі, розгромивши піратів і приєднавши до Боспору нові землі. Певну увагу Євмел приділяв і розвиткові сільського господарства. За свідченням Діодора, він провів розмежування земель і виділив тисячу садиб для переселенців з Каллатії.

Зміни, що сталися в житті Боспорської держави, особливо в галузі її зовнішньої політики, не були ізольованим явищем. Вони становили складову частину подій, що відбувались у тогочасному античному світі: завоювання Александра Македонського, виникнення елліністичних монархій, переорієнтація торговельних та культурних зв'язків, посилення ролі в економіці і політиці нових районів Середземномор'я.

Ці події та ряд інших причин, про які буде сказано далі, призвели до важливих зрушень і в галузі економіки Боспору: змінилися напрямки торговельних зв'язків, характер експорту. Зокрема, у III—II ст. до н. е. значно скоротився хлібний експорт в Аттіку. Останнє можна, очевидно, пояснити не стільки конкуренцією на світовому хлібному ринку з Єгиптом, скільки неспроможністю Боспору забезпечити попередній рівень експорту в Афіни при зрослих потребах у зерні як всередині самої держави, так і для ввозу в південнопонтійські центри — Сінопу, Гераклею, Аміс, які з кінця IV — на початку III ст. до н. е. почали відігравати в зовнішній торгівлі Боспору дедалі більшу роль. Проте зв'язки Боспору з Афінами повністю не припинились. Так, Афінський декрет 287—286 р. до н. е. на честь боспорського царя Спартока III свідчить, що цей цар подарував Афінам з приводу звільнення міста від македонського гарнізону 15 тис. медимнів (близько 626 т) хліба. Афіни нагородили Спартока III золотим вінком і двома бронзовими статуями, а також зобов'язалися допомагати Боспору на випадок будь-якого вторгнення на його територію.

У першій половині III ст. до н. е. Боспор переживав фінансові утруднення, пов'язані, на думку ряду дослідників, зі скрутним економічним становищем держави. Припинилося карбування золотої та срібної монети, широкого вжитку набули мідні монети з численними перекарбуваннями і надкарбуваннями. Однак імовірнішим здається ішпе пояснення фінансових утруднень Боспорської держави, за яким це явище розглядається як наслідок перебудови економіки: переорієнтації торговельних зв'язків, зокрема розширення торгівлі з племенами Подоння та Приазов'я, деякої зміни основних статей експорту, значного розвитку рибальства, виноградарства та виноробства, а також ремесел. Тобто загалом III ст. до н. е. ще можна віднести до періоду розквіту Боспору. В цілому скорочення обсягу зовнішньої хліботоргівлі певною мірою компенсувалося збільшенням експорту худоби, риби, а також рабів на Родос, Делос, Кос, у Сінопу, Пергам та інші міста. Усі ці товари Боспор міг отримати в достатній кількості лише в результаті розвитку торгівлі з місцевими племенами, що, безумовно, сприяло виникненню Танаїса, який знаходився в оточенні варварських племен. За Страбоном, головні статті експорту Танаїса становили худоба та раби. Протягом багатьох століть це місто було найважливішим посередницьким торговельним центром між античними державами та місцевими племенами.

У III—II ст. до н. е. для Боспору виник ряд ускладнень політичного порядку. Зокрема, погіршилися його відносини з навколишніми племенами, особливо зі скіфськими. З північного сходу на Боспорську державу почали тиснути сарматські племена. Можливо, частина племен Боспорського царства вийшла з-під його влади. В результаті становище Боспору настільки погіршало, що йому нерідко доводилося навіть сплачувати данину скіфським царям та вождям інших племен.

За Левкона II, у другій половині III ст. до н. е., Боспор, як можна гадати, вів боротьбу з Гераклеєю Понтійського, що вимагало напруження всіх сил. Ворожого політичного курсу щодо Боспору Гераклея дотримувалася протягом майже півтораста років. Ще у IV cт. до н. е., коли Боспор вів боротьбу за підкорення Феодосії, Гераклея виступила на боці останньої. Така політика зумовлювалася, мабуть, не тільки побоюванням за долю Херсонеса — єдиної у Північному Причорномор'ї колонії, заснованої Гераклеєю, а й торгово-економічними інтересами в районі Боспору, зокрема у Феодосії, експорт товарів до якої посідав досить значне місце в торгівлі Гераклеї. Напруженість зовнішньополітичної ситуації ускладнювалася ще й іншими обставинами, зокрема чварами, які точилися між членами династії Спартокідів. Неабияку роль відігравали і прагнення деяких боспорських міст до автономії, до виходу з-під влади Боспору.

Суттєві зміни наприкінці III — у II ст. до н. е. сталися і в сільськогосподарській окрузі Боспору. Водночас із збільшенням кількості рибальських поселень на морському узбережжі скорочувалася кількість поселень землеробського профілю. Небезпека з боку скіфів змусила будувати укріплені поселення у степовій частині держави. Поглиблювалася економічна криза, що особливо виявилася в середині II ст. до н. е.

У цей період ще більше загострилися соціальні суперечності всередині боспорського суспільства, насамперед між рабовласниками та рабами, а можливо, також між грецькими та місцевими за походженням верствами населення. Поглибилася майнова диференціація. Останній правитель династії Спартокідів Перісад V, відчуваючи непевність свого становища, почав переговори з Діофантом, полководцем понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, який прибув до Пантікапея після перемоги над Скіфською державою, очевидно, з дипломатичною місією. Напевно, в умовах наступу тубільних племен і невдоволення широких кіл власного, жорстоко експлуатованого населення мова йшла про допомогу Мітрідата Боспору. В результаті Перісад V передав владу Мітрідатові VI Євпатору. Ця подія стала, очевидно, безпосереднім поштовхом для широкого визвольного руху поневоленого населення.

Наростання соціальної і політичної кризи призвело до повстання у 107 р. до н. е. скіфів (на думку більшості вчених, скіфів-рабів) та інших знедолених прошарків населення під керівництвом Савмака, скіфа за походженням і, мабуть, раба за соціальним станом. Повстанці оволоділи Пантікапеєм, Феодосією та іншими містами, захопили флот, вбили Перісада V; Діофант утік до Херсонеса. Савмак зайняв царський трон. Повстання широких пригноблених верств населення Боспору, крім прагнення звільнитися від експлуатації та рабства, очевидно, було спрямоване також проти втручання Мітрідата в справи Боспорської держави, яке, безумовно, спричинилося б до зміцнення влади панівної династії та ще більшого гноблення трудящих верств населення.

Повстання в Боспорській державі не було ізольованою подією. У II ст. до н. е. прокотилася хвиля аналогічних повстань тубільного населення у Єгипті, рабів — у Сіцілії, Італії, Афінах, на Делосі, рабів і бідноти під керівництвом Арістоніка — в Пергамі. Скрізь повсталі брали на деякий час владу до своїх рук, нерідко проголошували настання «сонячного царства». Усі ці повстання єднала боротьба безпосередніх виробників матеріальних благ проти експлуатації, сваволі рабовласників, за визволення з-під гніту.

Правління Савмака було недовгим. До того ж брак джерел не дає змоги конкретніше говорити про Савмака та його реформи. Понтійський цар Мітрідат VI Євпатор у зв'язку з цими подіями відрядив до Боспору сухопутні й морські сили на чолі з Діофантом, який, включивши до їх складу ще й добірні частини херсонеських воїнів, розгромив повсталих, захопив у полон Савмака, оволодів Пантікапеєм і Феодосією.

Подіями, що призвели до втрати Босиором політичної незалежпості почався занепад Боспорської держави, зумовлений як внутрішньою соціально-економічною кризою античних міст Північного Причорномор'я, так і воєнно-політичною боротьбою, яка розгорнулася у зв'язку з експансією Римської держави у східному напрямку.