Населення сучасної території України у II ст. до н. е. — II ст. н. е. Найдавніші відомості про слов'ян

Реферат

Походження слов'ян та найдавніший період їх історії є важливою і разом з тим, складною проблемою, яка вирішується з урахуванням даних писемних джерел, лінгвістики, археології та антропології. За висновками цих наук можна висвітлити в загальних рисах найдавнішу історію слов'янських племен, накреслити основні напрями слов'янського етногенезу.

Найдавніший період історії слов'ян, на думку вчених, відноситься ще до бронзового (друга половина II тисячоліття до н. е.) і раннього залізного (І тисячоліття до н. е.) віку. Від тих часів у культурі осілих племен простежується певна спадкоємність до перших століть нової ери, коли слов'яни вперше стають відомими в античній літературі під назвою венедів (венетів, вінедів). Однак дані писемних джерел дуже уривчасті і за рамки простого переліку венедів у складі населення Східної Європи, по суті, не виходять. І все ж цінність таких згадок надзвичайно велика, оскільки вони є першою документальною фіксацією стародавніх слов'ян. Зіставлення археологічних джерел з писемними дозволяють значною мірою конкретизувати останні й глибше зрозуміти їх зміст. Відомості про венедів ми знаходимо в «Природничій історії» Плінія Старшого (77), в творі Корнелія Таціта «Про походження германців і місцеположення Германії», відомому в літературі під скороченою назвою «Германія» (98), та в «Географії» Клавдія Птолемея (середина II ст. н. е.).

Писемні згадки про венедів служать головним джерелом для визначення найдавнішої території розселення слов'ян на початку нашої ери. З приводу походження слов'ян у науковій літературі існують різні теорії. Найдавнішою серед них є теорія про дунайську, або балканську, прабатьківщину слов'ян. В її основі лежить неправильне тлумачення «Повісті временних літ» про розселення слов'ян з Подунав'я. Особливо популярною вона була серед вітчизняних істориків XIX — початку XX ст.

У першій половині XIX ст. визначний славіст П. Й. Шафарик на підставі повідомлень античних авторів перших століть нашої ери про венедів, даних історика готів VI ст. Іордана та ранньовізантійських хронік спробував довести, що найдавнішими слов'янськими землями були Поділля, Галичина, а також Волинь.

Наприкінці XIX ст. інший видатний чеський славіст Л. Нідерле, узагальнивши весь відомий на той час фактичний матеріал про стародавніх слов'ян, дійшов висновку, що найдавнішою територією формування слов'ян могли бути землі сучасних Південно-Східної Польщі, Південної Білорусії та Північної України. Ця теорія, незважаючи на її наукове обгрунтування великим фактичним матеріалом, була сприйнята далеко не всіма дослідниками. Відомий польський мовознавець Я. Розвадовський та видатний російський філолог О. Шахматов обстоювали думку, що прабатьківщину слов'ян становили землі за Нижнім Німаном, у басейні Західної Двіни й на узбережжі оз. Ільмень, де слов'яни межували з кельтами, германцями, балтами і фіннами, а з II ст. н. е. проникли в Повіслення і вже звідти пізніше розселилися на широких просторах Європи. Однак ця теорія в подальшому не знайшла прихильників.

Існували й інші точки зору щодо первісної території стародавніх слов'ян (сарматська, азіатська), які, проте, не дістали наукового визнання як не підкріплені джерелами. Окремо слід згадати висунуту в 20-ті роки XX ст. польськими дослідниками «вісло-одерську теорію» походження слов'ян, яка набула широкого визнання в 40—50-ті роки. Прихильники «вісло-одерської теорії» найдавнішими слов'янськими землями вважають межиріччя Вісли та Одеру, звідки слов'яни з часом немовби почали своє розселення по Європі, зокрема і в райони Подніпров'я. Для аргументації даної теорії автори широко використали як лінгвістичні, так і археологічні дані.

Таким чином, до останнього часу питання про первісну територію слов'янських племен ще остаточно не вирішено. Зіставлення писемних і нових археологічних джерел великою мірою допомагає уточнити межі слов'янських земель рубежу і перших століть нашої ери.

Зупинимося коротко на повідомленнях писемних джерел про венедів.

Вперше назва слов'ян «венеди» вжита Плінієм для характеристики груп населення східніше Карпат на широких просторах від азово-чорноморських степів до верхньої течії Вісли: «...Землі до річки Вістли заселені сарматами, венедами, скірами і гіррами». Наведене повідомлення з «Природничої історії» Плінія дає можливість визначити основну територію венедської землі у І ст. н. е. між сарматами на південному сході, з одного боку, і скірами та гіррами на північному заході — з другого. Відомо, що за часів Плінія сармати вже займали все Степове Причорномор'я від Дону до Подунав'я включно. Племена скірів і гіррів тоді ж заселяли північні схили Західних Карпат, що засвідчено і рядом інших джерел. Скірам належали землі у верхів'ях Вісли, а гіррам, очевидно, — частина Вісло-Одерського межиріччя, у верхній течії цих рік. Лісостепова зона Правобережної України до Повіслення була, отже, зайнята венедами. Подальше уточнення венедської території з південного заходу на північний схід, тобто в протилежному напрямку, наводить сучасник Плінія Таціт: «Венеди... задля грабежу нишпорять по лісах і горах, які тільки не існують між певкінами і феннами». В даному разі певки — частина бастарнського племені (окельтизованих германців), що проживала на Нижньому Дунаї, зокрема на о. Певка в гирлі Дунаю, приблизно за 20 км від впадіння ріки у море. Фенни — це угро-фінське населення Північно-Східної Європи, яке займало територію від Уральських гір до Північно-Східної Прибалтики. Ось між цими віддаленими землями Таціт розміщує венедів. Проте на південному заході венеди не виходили безпосередньо до Подунав'я. Їм могло тут належати тільки лісостепове межиріччя Дністра і Серету. Контакти з угро-фінським населенням і венедами були можливі у басейні р. Оки, куди носії слов'янської зарубинецької культури могли проникати ще на початку нашої ери.

Таким чином, на підставі повідомлень Плінія і Таціта, а також за даними археологічних досліджень можна окреслити венедську територію у І ст. н. е. Венеди займали територію Східної і Центральної Європи між Дніпром і Віслою. Північною межею їхньої території було Лівобережжя Прип'яті, де венеди межували з давньобалтськими племенами, та, можливо, узбережжя Балтійського моря, а південною — рубіж Лісостепу і Степу.

Це — перший висновок, який можна зробити щодо локалізації території слов'ян-венедів, виходячи з найдавніших відомостей про них. На підставі писемних джерел можна зробити й ширші висновки. Античні автори вперше познайомилися з венедами не на ранній стадії їх історії, не в період формування їх етнічної спільності, а вже тоді, коли цей процес завершився і слов'яни являли собою усталене, етнічно зріле утворення. На час, коли слов'яни зафіксовані античними авторами як венеди, вони вже були одним з найчисленніших племен Європи.

Характеризуючи венедів, Таціт підкреслював осілий, тобто землеробський, спосіб життя і цим відрізняв їх від кочових сарматів: венеди «споруджують собі будинки, носять щити і пересуваються пішки, до того ж з великою швидкістю; все це відрізняє їх від сарматів, які проводять усе життя у візку і на коні».

Відомості римського історика про венедів знайшли підтвердження і в археологічному матеріалі: у великих постійних поселеннях з розвинутим землеробством і ремеслом, у постійних місцях поховань, у сталих торговельно-економічних контактах з сусідніми племенами, що засвідчено зарубинецькою і пшеворською культурами.

Особливо слід підкреслити, що джерела І ст. н. е. повідомляють про венедів як про єдиний, сталий етнічний масив на території Східної Європи. Таціт відзначав активність венедів на широких просторах між фіннами і певкінами, що слід розцінювати як воєнні дії з сусідніми племенами рубежу нашої ери.

З другої половини II ст. н. е. територія, заселена венедами, збільшується. Птолемей називає їх серед найчисленніших племен Європейської Сарматії і розміщує на південному березі Балтійського моря, на схід від Вісли. «Заселяють Сарматію, — пише він, — численні племена: венеди — по всій Венедській затоці; вище Дакії — певкіни і бастарни; по всьому узбережжі Меотіди — язиги і роксолани; далі за ними в глибину країни — гамаксобії і скіфи-алани». Далі Птолемей розміщує кілька десятків інших «менш значних племен...».

З наведених Птолемеем даних можна зробити два важливих висновки. Перший: територія розселення слов'ян безпосередньо прилягала до Балтики, у зв'язку з чим і саме Балтійське море дістало назву Венедської затоки. Хоч археологічних матеріалів, які можна було б беззастережно пов'язати зі стародавніми слов'янами рубежу чи перших століть нашої ери, немає, нехтувати свідченням Птолемея аж ніяк не можна: гирло Вісли і Прибалтійське узбережжя були відомі як грекам, так і римлянам у зв'язку з янтарним торговельним шляхом. Цей старовинний торговельний шлях, що проходив по течії Вісли, існував ще задовго до II ст. н. е., і в античний період землі Північної Європи були краще відомі, ніж східна частина континенту.

Дані Птолемея про венедів у Прибалтиці і відсутність слов'янських археологічних пам'яток того часу можна пояснити лише якоюсь одноразовою появою венедів на цих землях, а не постійним їх проживанням. Птолемей, очевидно, зафіксував саме таку історичну подію.

Другий важливий висновок: венеди, безперечно, належали до числа провідних народів Східної Європи, на чому наголошує автор «Географії», розпочавши перелік великих народів Сарматії з венедів. Птолемей, як і Пліній і Таціт, визначає венедів І—II ст. н. е. як автохтонне, тобто корінне, населення Східної Європи. Нарешті, Птолемей вперше називає слов'ян не тільки чужоземною назвою «венеди», а й справжнім ім'ям — «ставани» і вказує на їх місце проживання на південь від галіндів і судінів (племен балтської групи) аж до аланів, які жили за Доном, у Передкавказзі. Таке розміщення ставанів цілком узгоджується з даними Плінія і Таціта про венедів.

На підставі писемних і археологічних джерел можна в основних рисах визначити географію і безпосередніх сусідів венедів.

Північно-східними сусідами їх були численні угро-фінські племена, що жили у Волго-Окському басейні та Приураллі. Північніше Прип'ятського Полісся розміщувалися балтські племена, східна група яких до рубежу нашої ери займала землі аж до басейну Десни і Сейму. Але, як зазначалося, вже в перших століттях нашої ери Подесення заселяли слов'янські племена. Тут вони встановили контакти з угро-фіннами, що жили у Волго-Окському межиріччі.

У II ст. до н. е. в степовій частині Східної Європи на історичну арену виступили сармати. У творах античних авторів на зміну терміну «Скіфія» приходить новий — «Сарматія». У це поняття вони включали також багато інших, несарматських, етнічних груп населення, в тому числі й слов'ян.

Район розселення сарматів обмежувався в основному зоною степів. Лише починаючи з II—III ст. значні групи сарматів проникли у лісостепову смугу, що, очевидно, зумовлювалося вторгненням у степи інших кочовиків. Вони досягали басейнів Ворскли, Псла і Сули на Лівобережжі, Тясмину і Середнього Подністров'я на Правобережжі, де зіткнулися з місцевим землеробським населенням. Сармати лісостепової частини швидко втратили свої етнічні ознаки — у них, зокрема, зник курганний обряд поховання, поступившись місцевому безкурганному. З приходом у кінці III ст. у причорноморські степи готів політична зверхність сарматів була підірвана, а гуннська навала наприкінці IV ст. остаточно ліквідувала її.

Складним був етнічний розвиток населення на рубежі нашої ери у нижній частині Дністро-Прутського межиріччя і Подунав'я. За писемними джерелами, тут жили північно-фракійські племена (гети, даки, тірагети, карпи), змішане сарматсько-фракійське населення (тірагети-сармати, загадкові «вільні сармати»), а також ряд германських племен, що переселилися з Північної Європи (атмони, бастарни, сідони, а згодом готи, гепіди та ін.). Основу стародавнього населення Нижнього Подунав'я і Подністров'я становили фракійці, східний кордон розселення яких ще в ранньому залізному віці проходив по Дністру. Решта племен, які згадуються в джерелах, була прийшлою з різних частин Європи. Все це і зумовило складну картину етнічних процесів у цьому районі. Етнічне змішання населення ще більше посилилося після завоювання Римом Дакії і розміщення тут римських легіонерів. Почалася поступова романізація і швидка деградація фракійського етнічного елемента, розпад фракійської етнічної єдності. За цих умов у Подунав'ї розпочалося наступне дуже швидке розширення слов'янського масиву.

Західними сусідами стародавніх слов'ян (венедів) були кельти, східна межа ареалу яких сягала сучасного Закарпаття. Прямих територіальних контактів між кельтами і слов'янами, певно, не було, оскільки їх розділяли фракійські племена, які могли виступати посередниками в культурно-економічних відносинах між ними. На північному заході від слов'ян жили германські племена, які були безпосередніми сусідами венедів у Повісленні і з якими досить рано встановилися тісні контакти. Значною мірою цьому сприяв однаковий рівень соціально-економічного і культурного розвитку обох груп племен. З початком переселення східногерманських племен (III ст. н. е.) на Подунав'я ці відносини ще більш зміцніли, оскільки германська міграція частково проходила через землі слов'янських племен.

У такому оточенні венеди на рубежі нашої ери вийшли на історичну арену і стали відомими античним авторам. На жаль, їхні відомості про венедів дуже уривчасті. Тому у висвітленні найдавнішої історії слов'янства велике значення мають археологічні матеріали, що, по суті, є найбільш повними джерелами для вивчення тогочасного суспільного розвитку.

Археологічною відповідністю слов'янам-венедам є так звана зарубинецька культура, залишена осілим землеробським населенням лісостепової смуги Східної Європи з рубежу III—II ст. до н. е. і до II ст. н. е., а також пам'ятки пшеворської культури у верхній течії Вісли (II ст. до н. е. — IV ст. н. е.). Територіальне поширення зарубинецької культури найповніше збігається з східною частиною венедської території, відомої з писемних джерел (від Прикарпаття до Подесення). Південна межа культури зарубинецьких слов'ян проходить між Лісостепом і Степом, а північна сягає басейну Прип'яті.

Останнім часом з'ясовано, що зарубинецькі старожитності склалися на рубежі III—II ст. до н. е. і що основну роль у формуванні нової культури відігравало місцеве осіле землеробське населення Лісостепу скіфського періоду. На культурі окраїнних земель зарубинців позначилися впливи сусідніх племен. Так, на півдні в пам'ятках зарубинецьких племен досить відчутний сарматський елемент, що виразно простежується на металевих прикрасах до одягу. Можливо, саме цей факт мав на увазі Таціт, коли відмічав зовнішню схожість між венедами та сарматами, протиставляючи водночас цьому осілий характер життя венедів. На північному заході, в районі Прип'ятського Полісся, зарубинецькі старожитності мають деякі спільні риси з матеріальною культурою поморських племен Повіслення. В Подесенні простежуються окремі риси культури місцевого, асимільованого зарубинцями, балтського населення.

Тісні міжплемінні зв'язки населення Лісостепу з сусідами, торгівля і взаємні культурні впливи зумовили появу в місцевому вжитку ряду імпортних виробів. Це особливо стосується античних виробів північнопричорноморських міст, а також середньоєвропейських кельтських речей. Античні й кельтські імпорти користувалися широким попитом не тільки у венедів, а й серед інших європейських племен того часу — фракійців, германців тощо.

Зарубинецька культура, що склалася на місцевій основі, ввібрала у себе ряд досягнень сусідніх народів доби раннього залізного віку, видозмінивши і пристосувавши їх до своїх конкретних умов і потреб. У період складних етнічних пересувань і міграцій племен — так званого «великого переселення народів» — завдяки тісним культурним контактам взаємозбагачення культур було неминучим явищем, воно сприяло поширенню передових надбань. Це прискорило процес формування слов'янської зарубинецької культури, яка об'єднала на спільній основі землеробські племена скіфського часу.

Поєднання локальних елементів зарубинецької культури попереднього періоду і культурних запозичень, що в процесі формування нової культури ввійшли до неї складовими частинами, зумовило існування у зарубинецькій культурі окремих локальних варіантів: середньодніпровського, верхньодніпровського, поліського і деснянського. Останнім часом стала відома ще й південнобузька група зарубинецької культури.

Основними категоріями пам'яток зарубинецької культури є поселення і могильники. В окремих районах виявлено й укріплені городища. Найкраще вивчені: поселення поблизу с. Лютежа у гирлі Ірпеня, Пилипенкова гора поблизу Канева, біля с. Зарубинців на Переяславщині, Чаплинське поселення і могильник у Гомельській області, Почеп у Брянській області, а також ряд окремих могильників — Пирогів і Корчувате поблизу Києва, Отвержичі й Велемичі в Білоруському Поліссі.

Зарубинецькі поселення не мали чіткої забудови. Житла розташовувалися безсистемно, часто перебудовувались. Біля жител на всіх без винятку поселеннях було по кілька господарських ям, які використовувалися як погреби для продуктів, зерносховища. На деяких поселеннях за межами жител виявлено вогнища, іноді із залишками залізного шлаку та іншими ремісничими відходами. Такі вогнища були пов'язані і з виробничою діяльністю, зокрема випалюванням кераміки.

Речовий археологічний матеріал і писемні джерела характеризують носіїв зарубинецької культури як осілих землеробів. Хоч металевих виробів на поселеннях і могильниках знайдено відносно небагато, проте вони представлені досить широким асортиментом: виробничим інвентарем (серпи, коси, пробійники, долота, сокири, рибальські гачки); побутовим начинням (ножі, шила, голки, шпильки, різні обойми, цвяхи, скоби, костилі); прикрасами й речами особистого туалету (браслети, фібули, застібки, булавки, персні, підвіски, сережки, різні бляшки, поясні гачки); предметами озброєння (наконечники стріл, списів, дротиків). Металеві речі різноманітного призначення свідчать про те, що населення зарубинецької культури володіло рядом добре розвинутих ремесел, у тому числі по обробці чорного і кольорового металів. Залізоробна справа у зарубинців досягла такого рівня розвитку, що могла повністю задовольнити їхню потребу у виробах із заліза.