Розселення стародавніх слов'ян

Реферат

Починаючи з рубежу нашої ери слов'яни поступово розширювали свою територію, втягуючи в процеси слов'янського етногенезу сусідні племена. Розселення слов'янських племен пояснюється як причинами внутрішнього розвитку їх суспільства, так і загальноісторичною обстановкою, що склалася на той час у Східній Європі.

Соціально-економічний розвиток слов'янського суспільства в перших століттях нашої ери ознаменувався значним піднесенням загального рівня господарської діяльності. В самостійну галузь ремесла виділилися добування та обробка металів, внаслідок чого виникли окремі металургійні центри, де працювали металурги-професіонали. Прикладом такого металургійного центру може бути поселення поблизу с. Лютежа, яке тривалий час постачало залізом широкий ринок. Між цим центром і північними лісовими племенами, південно-західними сусідами слов'ян — фракійським населенням — та античними містами Північного Причорномор'я існували широкі торговельні зв'язки. Подібні до Лютізького виробничі осередки виступали і як центри активних торговельних відносин із сусідами.

Завдяки розвитку металургії і металообробки значно вдосконалилися знаряддя землеробства, що становило основу економіки. Стало можливим обробляти навіть важкодоступні грунти півдня Лісостепу. Успіхи у розвитку господарства сприяли зміцненню міжплемінних контактів, поступовому проникненню слов'янського етнічного елемента на сусідні землі. Водночас відбувалися зміни в соціальних відносинах всередині суспільства: сімейна община поступово замінюється територіальною, а така суспільна ланка, як сім'я, стає спроможною вести господарство на самостійних, приватних засадах. Нові соціальні відносини в умовах більш високого рівня розвитку продуктивних сил і виробничих відносин руйнували споконвічні родоплемінні інститути.

Внутрішній економічний розвиток слов'янського суспільства став основною причиною слов'янського розселення на широкій периферії, яке охопило Подніпров'я і прилеглі території. На відміну від загальноєвропейських переміщень, слов'янське розселення мало радіальний напрямок і являло собою рівномірне розширення слов'янського ареалу. Крім того, воно було не стрімким і короткочасним явищем, а відбувалося поступово. В процесі розселення слов'яни не відривалися від своїх основних земель на великі відстані, а постійно підтримували контакти з своїм основним етнічним масивом і, отже, не порушували своєї етнічної єдності. Однак найістотнішою специфічною рисою слов'янського розселення було те, що воно мало характер виключно мирної колонізації. Саме цим пояснюється той факт, що в Подунав'ї, де існувала надзвичайно складна етнографічна обстановка, слов'яни не тільки успішно пережили її, а й стали визначальним етнічним елементом після гуннської навали.

Одним з основних районів колонізації зарубинецькими племенами було межиріччя Десни, Сейму і Сожу, куди вони почали масовий вихід у І—II ст. н. е. Раніше ці землі були зайняті двома етнічно різними групами племен. По Десні проходила східна межа розселення балтських племен, відомих в археології як носії юхнівської культури. На сході балти межували з угро-фінським населенням Волго-Окського вододілу. Південними сусідами балтів були численні іранські племена, що досягали течії Сейму. Подесення, куди була спрямована слов'янська колонізація, являло собою, таким чином, прикордонну смугу між балтами, іранцями й угро-фіннами.

У Нижнє Подесення зарубинецькі племена проникли ще до початку нашої ери, що засвідчено поховальними пам'ятками в селах Пухівцях і Погребах та рядом поселень у районі Чернігова. Велику групу зарубинецьких селищ виявлено і в районі нижньої течії Сейму. Аналогічні пам'ятки відомі на Лівобережжі Верхнього Подніпров'я, по течії Сожу та Іпуті. Риси матеріальної культури деснянської пізньозарубинецької групи пам'яток склалися не на Десні, а ще в Середньому Подніпров'ї, звідки вони були перенесені на Середню і Верхню Десну у сформованому вигляді. Попередні юхнівські елементи в деснянській зарубинецькій групі представлені дуже слабо. Це свідчить про те, що придніпровські слов'яни швидко асимілювали, а частково й витіснили в даному районі місцеве балтське населення.

Одночасно з колонізацією Подесення зарубинецькі племена почали просуватись угору по течії Дніпра. Вони досягли гирла Березини, а подекуди — і сучасної Смоленщини. На Верхньому Подніпров'ї зарубинецьке населення зустрілося з носіями так званої милоградської культури. Міграція сюди слов'ян проходила поступово, протягом кількох століть. За таких умов неминуче відбувалося взаємопроникнення, взаємозбагачення культур прийшлого і місцевого населення. Якась частина милоградських племен, можливо, відступила далі на північ, у район культури штрихованої кераміки, що зумовило виникнення широкої зони змішаних контактів.

Археологічні дані підтверджуються і матеріалами гідронімії. Замість балтських гідронімів у східній частині Верхнього Подніпров'я з'являються слов'янські назви річок. Останнім часом зарубинецькі старожитності виявлено і на середній течії Південного Бугу, що свідчить про розселення слов'ян у південно-західному напрямку. Тут відомо кілька десятків зарубинецьких поселень перших століть нашої ери. Побузькі пам'ятки, подібно до деснянських, відбивають ті самі процеси розвитку зарубинецького суспільства і являють собою однотипні явища. Близьке сусідство з сарматськими племенами наклало відбиток на матеріальну культуру населення Побужжя. У побузьких пам'ятках помітні також риси культури фракійських племен, яка перед цим протягом тривалого часу була поширена в Подністров'ї і суміжних землях. У цей самий час слов'янське населення почало освоювати і басейн Середнього Подністров'я, створивши суцільний масив слов'янських земель до південних відрогів Карпат включно.

Інакше склалися відносини зарубинецьких слов'ян з південними кочовими сарматами. Спроби лісостепових землеробів проникнути на родючі чорноземні степи зазнали невдачі. На Степовому Лівобережжі жодної слов'янської пам'ятки не виявлено. За археологічними даними, встановлено тільки, що такі спроби справді були. Про це свідчать зарубинецькі впускні поховання в більш ранні кургани поблизу сіл Верхньої Мануйлівки і Дяченків на Пслі та біля Лубен на Сулі. Більш помітним виявився вплив зарубинецької культури на півдні, по течії Дніпра, де її елементи простежуються на пізньоскіфських городищах Нижнього Дніпра.

У II ст. н. е. зарубинецька культура припинила своє існування, але населення, яке залишило пам'ятки цієї культури, продовжувало розвиватися в нових історичних умовах. На зміну зарубинецькій культурі у лісостеповій зоні сучасної території України у II ст. н. е. прийшла так звана черняхівська культура.