Давні слов'яни та їх сусіди у II—V ст. Племена Прикарпаття і Північного Причорномор'я

Реферат

Сусідами східної частини ранньослов'янських племен у II—V ст., як і в попередній період, були на півночі, у Верхньому Подніпров'ї, балтські племена, на північному сході, в басейні Оки, — фінно-угорські, на півдні, в Степу, — пізні скіфи та сармати. На південному заході, між Карпатами й Нижнім Подунав'ям, жили фракійські племена карпів, гетів, даків. Крім того, відбувалося переселення в Північне Причорномор'я готів і гуннів.

У Верхньому Подністров'ї до II ст. жила група гето-дакійських племен, які залишили пам'ятки липицької культури. У II—V ст. Прикарпаття населяла інша група племен, що залишила культуру карпатських курганів. Ці кургани розташовані в північних і південних передгір'ях Карпат. Аналогічні пам'ятки є й за сучасними межами України — в Східній Словаччині та Румунії.

Племена культури карпатських курганів вели осілий спосіб життя, займаючись землеробством і скотарством. Жили вони на поселеннях, де будували наземні житлові споруди з вогнищами, поблизу яких знаходилися господарські ями. Вони знали залізоробне та гончарне ремесла. У майстернях, де були горни, виготовлявся сіроглиняний посуд. Ці племена вели торгівлю з Північним Причорномор'ям і Нижнім Подунав'ям, про що свідчать знахідки амфор та римських монет. Торговельні шляхи проходили по Пруту і Дністру. Вивозили ці племена продукти скотарства, можливо, хутра та сіль. Крім поселень, збереглися могильники. Характерним для них був обряд поховання зі спаленням померлих (здебільшого на місці поховання), з наступним насипанням курганів.

Племена Прикарпаття, очевидно, фракійські за походженням, протягом II—VII ст. зазнавали культурого впливу з боку східнослов'янських племен. Цей процес простежується за археологічними матеріалами. Зокрема, на ряді поселень культури карпатських курганів виявлено матеріал, близький до черняхівського, відкрито типово слов'янський матеріал VI—VII ст. Ці дані свідчать про заселення Прикарпаття східнослов'янським населенням та про асиміляцію ним місцевих племен. У другій половині І тисячоліття н. е. Прикарпаття вже населяли східнослов'янські племена хорватів.

Північне Причорномор'я у II—IV ст. заселяло різноетнічне населення. На узбережжі Чорного моря продовжували існувати колишні грецькі колонії, міста-держави, що здебільшого потрапили у залежність від Римської імперії: Ольвія, Тіра, Херсонес, Боспор та ін. На Нижньому Дніпрі існували городища та поселення, засновані у II ст. до н. е. пізньоскіфськими племенами, етнічний склад населення яких з часом змінився, а матеріальна культура зазнала впливу з боку сусідніх культур — античної, гетської, сарматської.

У степах Північного Причорномор'я в II—IV ст. продовжували кочувати сарматські племена, серед яких головну роль відігравали алани. Історик IV ст. Амміан Марцеллін яскраво змалював побут кочовиків-аланів, які все своє життя проводили в кибитках. Проте частина сарматів вже перейшла до осілості. Про перебування сарматів на Нижньому Дніпрі свідчать окремі сарматські поховання та могильники.

Сарматські племена просунулись і в північніші райони. Їхні поховання відомі в північній частині Степового Подніпров'я та в Лівобережному Лісостепу. Сарматські поховання й окремі риси сарматського поховального обряду виявлено на деяких черняхівських могильниках — у селах Кантемирівці Полтавської області, Черняхові Київської області, Масловому Черкаської області. Елементи сарматської культури могли з'явитись у черняхівських пам'ятках лише за умови тісних зв'язків між обома групами племен та, в окремих випадках, спільного проживання їх на одній території. Одним з районів, де осідали сарматські племена, було Правобережжя Дністра та Прутсько-Дністровське межиріччя.

У Степове Подніпров'я, переважно у його північні райони, в II—III ст. проникла з Середнього Подніпров'я частина черняхівських племен, що розселилася серед місцевого населення. В ряді випадків можна простежити взаємовплив культур пізньоскіфської, сарматської і черняхівської. Так, на пізньоскіфських поселеннях у пониззі Дніпра трапляються окремі черняхівські речі, а на деяких могильниках поблизу цих поселень — черняхівські поховання.

Черняхівські племена проникали також на лимани Північного Причорномор'я і до гирл Дністра та Дунаю — в Північно-Західне Причорномор'я. На цій території жило скіфо-сарматське та грецьке населення, почасти римляни. В матеріальній культурі поселень і могильників того часу на берегах Сасицько-Березанського та Тілігульського лиманів, поблизу сіл Вікторівни, Коблевого Миколаївської області, Ранжевого Одеської області, простежуються риси, характерні як для черняхівських, так і для скіфо-сарматських пам'яток. З першими пов'язуються напівземлянкові житла, поховання за обрядом трупоспалення, з другими — кам'яне будівництво, поховання у вигляді підбоїв та земляних склепів.

У Північному Причорномор'ї протягом III—IV ст. перебували германські готські племена. За Іорданом та готським народним епосом, готи походили зі Скандінавії. Ще до початку нашої ери вони переселилися в Прибалтику і близько двох століть жили на Нижній Віслі. Наприкінці II ст. у пошуках нових місць для поселення вони перемістилися на південний схід і оселились у Скіфії на узбережжі Чорного моря та біля Меотіди (Азовського моря). На середину III ст. припадає прихід на Дунай гепідів — племен, споріднених з готами, що свого часу переселилися разом з останніми зі Скандінавії в Прибалтику.

На Дунаї і в Північному Причорномор'ї в середині III ст. розгорнулася боротьба з Римом союзу племен, до якого входили германці, сармати, скіфи, фракійці та слов'яни. Ці війни дістали назву скіфських, або готських. У 30-ті роки III ст. «скіфи», як часто збірно називали ці племена античні автори, перейшли Дунай і вдерлись у римські провінції Мезію і Фракію. В 40-х роках III ст. вони здійснили походи в Північне Причорномор'я і зруйнували Тіру, Ольвію, Херсонес, Неаполь Скіфський, Танаїс, а згодом, у 267 p., захопили Пантікапей. У 248 р. «скіфи» продовжували напади на Мезію і Фракію, у 251 р. їм вдалося захопити Філіппополь (сучасний Пловдів).

Північнопричорноморські племена, захопивши боспорський флот, у 250—260-х роках здійснили ряд походів на міста Малої Азії та Греції, з яких найбільшим був похід 269 р. Проте в 270 р. у Мезії, при місті Наїссі, римські війська на чолі з імператором Клавдієм II розгромили військо варварів. Був знищений також і їхній флот. Незважаючи на здобуту перемогу, Рим втратив частину своїх північно-східних володінь, зокрема Дакію, яку захопили германці, та міста Північного Причорномор'я. Деякі з міст після розгрому в 40-х роках III ст. взагалі перестали існувати. Після закінчення війн на Дунаї готи продовжували жити в Північному Причорномор'ї і в Криму. Їхні племена поділялися на дві групи: східна називалася остроготи (остготи), західна — везеготи (вестготи).

Багато вчених, починаючи з кінця XIX ст., робило спроби пов'язати з германськими племенами, що перебували в Південно-Східній Європі, певні археологічні культури. Готськими без достатніх підстав вважалися майже всі відомі прикраси та скарби Південно-Східної Європи. На початку XX ст. німецькі історики оголосили германською і черняхівську культуру. Це твердження спростовується археологічними матеріалами, які відображають давні місцеві та північнопричорноморські традиції в черняхівській культурі, а також останніми антропологічними дослідженнями, які свідчать, що антропологічний тип черняхівців різко відмінний від германського. Отже, думка про готську належність черняхівської культури є необгрунтованою.

У пошуках пам'яток, залишених германськими племенами у Південно-Східній Європі, важливе значення має відкриття останнім часом ряду поселень і могильників на Поліссі й Волині, в межах сучасної території України та Білорусі, з матеріалами північно-західного типу. Найзначнішими з них є могильники на околиці Бреста, в місцевості Трішин, та в с. Дитиничах Ровенської області. Виявлений матеріал цікавий тим, що має аналогії в пам'ятках перших століть нової ери району Нижньої Вісли і Мазовії (східні поморсько-мазовецькі пам'ятки), тобто того часу, коли там жила північно-західна група слов'янських племен та племена гото-гепідів. Отже, обидва могильники засвідчують шлях просування на південний схід у II — IV ст. нижньовіслянського населення, у складі якого могли бути готи та гепіди.

Матеріали, аналогічні нижньовіслянським, виявлено також на деяких інших тогочасних поселеннях і могильниках Волині. Всі ці пам'ятки свідчать про існування в цьому районі особливого варіанта культури, що поєднувала риси черняхівських і нижньовіслянських пам'яток. Ця особливість культури, напевно, свідчить про змішаний склад населення Волині, про те, що на даній території осіла якась частина північно-західних племен, змішавшись з місцевим населенням.

У перші століття нашої ери рух племен з північного заходу можна простежити також і за пам'ятками пшеворського типу, що з'являються в цей час на Волині та у Верхньому і Середньому Подністров'ї. Пшеворська культура, основна територія якої охоплює басейн Вісли і Правобережжя Одеру, належала західній частині слов'янських племен, в середовище яких проникли германці. У Подністров'ї збереглися пшеворські поховання озброєних воїнів, які входили, очевидно, до складу дружин, що рухалися на південь. Пшеворські поселення останнім часом відкрито у межиріччі Дністра й Західного Бугу. Поодинокі знахідки пшеворського та поморсько-мазовецького типів відомі і з ряду пізніх пам'яток черняхівської культури на території південно-східних областей України. Знайдені матеріали свідчать, що північно-західні племена просувалися в Північне Причорномор'я протягом тривалого часу, аж до середини І тисячоліття н. е. Ці матеріали відбивають один із шляхів проникнення германських племен у Північне Причорномор'я. Існували й інші, західніші шляхи пересування германців на південь.

За писемними пам'ятками, на другу половину IV ст. припадало правління остроготського «короля» Германаріха. Іордан, всіляко звеличуючи діяльність Германаріха, перебільшив його завоювання, приписавши йому безпідставно підкорення мало не всіх племен Східної Європи, зокрема таких, як весь, чудь, меря, мордва, ести, венети та багато інших. До того ж сам Іордан зазначив короткочасність панування Германаріха над завойованими племенами.

Наприкінці IV ст. у Північне Причорномор'я вдерлося велике об'єднання кочових племен тюркського походження, основу якого становили гунни. Гуннське об'єднання склалося далеко на сході, в Монголії та Північному Китаї. В епоху його розквіту, в II—І ст. до н. е., гуннам були підвладні численні племена Центральної Азії. Згодом цей союз розпався, і частина гуннів рушила в Середню Азію, на Нижню Волгу, Дон, у Північне Причорномор'я і далі на захід.

Гунни були кочовиками-скотарями. Характер їх господарства вимагав частої зміни місць кочування. Постійним його доповненням були грабіжницькі війни. В творах давніх істориків гунни незмінно виступають як жорстокі завойовники, які на своєму шляху винищували місцеве населення, руйнували його економіку і культуру. Досягши в 70-х роках IV ст. Північного Причорномор'я, вони напали на войовничих аланів Подоння, які вчинили їм упертий опір. Проте гунни перебили й пограбували значну частину аланів, а решту включили до свого союзу. Гунни проникли також на Тамань і в Крим, де розгромили міста Боспору. Підкоривши аланів, вони напали на остроготів.

Після смерті Германаріха остроготи визнали зверхність гуннів. Готами управляв їхній власний правитель, але призначали його завойовники. Частина остроготів улилася в гуннський союз і рушила з ним на захід, решта залишилась у Криму, оселившись серед місцевих племен.

У степовій смузі сучасної території України було відкрито ряд поховань кінних воїнів та скарбів з предметами убору, здебільшого інкрустованими камінням, — діадемами, пряжками, намистом, бляшками тощо. Ці пам'ятки звичайно пов'язують з гуннським періодом (кінець IV—V ст.). Залишили їх, очевидно, племена, що входили до складу гуннського союзу. На думку дослідників, речі інкрустаційного стилю виготовлялися в містах Північного Причорномор'я, зокрема в Боспорі.

З Північного Причорномор'я гунни продовжили рух на захід, до кордонів Римської імперії. Дійшовши до Дністра, вони розгромили укріплений табір везеготів, які змушені були переселитись у межі Римської імперії, звідки незабаром відновили боротьбу з Римом. Гуннський союз був конгломератом різних племен (остроготів, гепідів, аланів та ін.), яких гунни повели за собою. Вони здійснювали походи на Балкани, в Малу Азію, Центральну Європу. Основною територією, де зупинилися гунни, стала рівнина між Тисою та Дунаєм. Тут знаходилася ставка їхнього «короля» Аттіли.

Спільна боротьба європейських народів проти гуннів завершилася 451 р. в Галлії, де у битві на Каталаунських полях останні зазнали жорстокої поразки від римлян та везеготів. Остаточно гуннський союз розпався після смерті Аттіли, коли підвладні йому племена виступили проти його синів і в битві на р. Недао в Паннонії у 453 р. перемогли їх. Залишки гуннів відійшли у Причорномор'я.

Після розпаду гуннського об'єднання в Північному Причорномор'ї та Подунав'ї посилюється політична активність слов'янських племен, які у VI ст. виступають як значна політична сила.