Слов'янські племена та їх роль в історичних подіях часів Балканських війн (VI—VII ст.)

Реферат

Твори істориків VI—VII ст. містять порівняно багато відомостей про тогочасні слов'янські племена. В них зафіксовані різні сторони життя слов'ян та їх активна участь в історичних подіях. Є дані про територію, яку займали слов'янські племена в цей час, а також назви окремих їх груп. Слов'янські племена утворювали три значні групи, що мали назви венетів (венедів), антів і склавинів. Про це свідчить Іордан: «...Починаючи від місця народження ріки Вістули (Вісли), на безмежних просторах розташувалось багатолюдне плем'я венетів. Хоч їх найменування тепер змінюються відповідно до різних родів і місцевостей, все ж здебільшого вони називаються склавинами й антами». В іншому місці Іордан зазначає: «Ці (венети)... походять від одного кореня і нині відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавинів».

Назва венедів довго зберігалася за північно-західними слов'янськими племенами Прибалтики.

Склавинами, за Іорданом, називалася західна група слов'ян, що займала територію від Дністра до Дунаю, а на півночі до Вісли. На схід від них, між Дністром і Дніпром жили анти: «Анти ж — найсильніші з обох (племен) — поширюються від Данастра до Данапра, там, де Понтійське море утворює вигин...»

Про територію східної групи слов'янських племен згадує і Прокопій Кесарійський. За цим автором, незліченні племена антів жили на північ від племен, що населяли Північне Причорномор'я та Приазов'я. Згадує він і про житла антів та склавинів на лівому березі Дунаю. Отже, на початок VI ст., за Іорданом та Прокопієм, анти населяли узбережжя Чорного моря між Дніпром і Нижнім Дунаєм, землі на північ від Причорномор'я та Приазов'я, хоч північної межі ці автори не вказують. Обидва вони наголошують на численності антів і обширності їхніх земель.

Історики не раз ставили за мету пов'язати з антами писемних джерел певні слов'янські племеда та їх пам'ятки. У наш час більшість дослідників вважає, що антами давні історики називали всі східнослов'янські племена VI — початку VII ст. Назва «анти» була збірною для східної частини слов'янських племен, які утворювали великі союзи. До них входило не тільки населення межиріччя Дніпра і Дністра, а й північніші слов'янські племена Волині, Посейм'я і Верхнього Подніпров'я, що переселялися в цей час на південь. Рух північних племен на південь засвідчений у деяких писемних, а також археологічних пам'ятках. У культурі племен Середнього Подніпров'я, Подністров'я і Нижнього Дунаю в цей час простежуються елементи, привнесені з півночі.

Візантійські історики були добре обізнані з різними сторонами життя та звичаями слов'янських племен — антів і склавинів. Прокопій та Маврикій зазначають, що вони селилися в лісах, поблизу річок, боліт і озер, у невеликих житлах. Маврикій розповідає, що у них була велика кількість різної худоби і «плодів земних», особливо проса та пшениці. Повідомляючи про напади ворожих кочових племен, історики звичайно згадують про спустошення ними полів слов'ян, які мали важливе значення в господарстві останніх.

Цікаві дані про суспільний лад слов'янських племен містяться у творах істориків VI ст. За словами Прокопія, вони не управляються однією людиною, але здавна живуть в народоправстві (демократії), і тому у них щастя і нещастя в житті вважаються справою спільною. Ця розповідь відбиває велику роль народних зборів у слов'янському суспільстві, що було характерним для кінцевого етапу первіснообщинного ладу.

У слов'янських племен існувало рабство. Щоправда, воно не набуло розвинутих форм: рабська залежність була обмежена в часі і поширювалася тільки на полонених чужоземців. Про відсутність рабства серед одноплемінників у слов'янських племен писав Маврикій, зазначаючи, що племена склавинів і антів «схожі за своїм способом життя, за своїми звичаями, за своєю любов'ю до свободи; їх аж ніяк не можна схилити до рабства або підкорення в своїй країні». Далі Маврикій розповідає про те, що ці племена не тримають своїх полонених у рабстві, як інші племена, необмежений час, а через певний строк пропонують їм вибір: або за викуп повернутися додому, або ж залишитися на становищі «вільних і друзів». Мабуть, слова «вільні і друзі» означають певну форму залежності, відмінну від рабської, при якій полонені повністю не звільнялись, оскільки не могли без викупу повернутися додому, але й не були рабами в повному розумінні цього слова. На думку дослідників, свідчення Маврикія вказує на існування у слов'ян м'якшої порівняно з рабством форми залежності — зачатків феодальних відносин.

Про те, що рабство у слов'ян поширювалося тільки на полонених інонлемінників, дізнаємося також з розповіді Прокопія про анта Хільбудія, який потрапив у полон до склавина під час війни між склавинами та антами. Коли ворогуючі племена уклали мирний договір, один з антів викупив полоненого, якого видавали за відомого начальника візантійського війська у Фракії Хільбудія, щоб доставити його у Візантію й одержати від імператора велику нагороду. Проте згодом з'ясувалося, що полонений — родом ант і, отже, після повернення на землю антів має бути звільнений.

У писемних джерелах не раз згадуються представники соціальної верхівки, що складалася в цей час у склавинів та антів: королі, володарі, князі, старійшини. В деяких з цих джерел говориться про належність їх до знатних родів, влада яких з часом ставала спадковою. Зокрема, описуючи боротьбу слов'ян з аварами в середині VI ст., Менандр згадує склавинських князів та їх верховного князя Даврита, а також антських володарів та знатного Мезамира, який належав до відомого роду (син Ідаризієва, брат Келагастова) і мав великий вплив серед антів.

У творі «Стратегікон» (кінець VI — перша половина VII ст.), який звичайно приписують імператору Маврикію, описані звичаї та військова справа склавинів і антів — витривалих воїнів, які легко переносили спеку, холод, дощ, нестачу продовольства, любили воювати з ворогами в лісах, ярах, тіснинах, уміло влаштовували засідки, несподівані атаки. Ці племена володіли чималим досвідом подолання водних перешкод, мужньо трималися під час довгого перебування у воді, лежачи на дні ріки і дихаючи через трубки, зроблені з очерету. Кожний воїн мав на озброєнні два невеликих списи, а також дерев'яні луки з стрілами, щити. За час Балканських війн слов'яни набули значного досвіду у військовій справі.

Історики відзначали велику схожість склавинів і антів, їх способу життя, звичаїв, мови, язичницьких вірувань. Средньовічні автори називають імена склавинів і антів — Бож, Мезамир, Келагаст, Даврит, Всегорд, Доброгаст та ін.

Балканські війни VI—VII ст. являли собою продовження «великого переселення народів» та боротьби їх з Римською імперією, що точилась у перші століття нашої ери. На Візантію в VI—VII ст. вели наступ різні народи: авари, болгари, перси та ін. Важливу роль у цій боротьбі відігравали слов'янські племена.

Причини походів і переселення слов'янських племен на Балкани слід шукати в особливостях їх соціально-економічного розвитку, характерних для завершального етапу первіснообщинного ладу. В цей час племінна знать вела постійні війни, які відкривали перед нею можливість додаткового збагачення та посилення своєї влади.

Розвиток економіки, зокрема зміцнення індивідуальних господарств, зростання кількості населення викликали у слов'ян потребу в освоєнні нових земель. Цьому сприяла й зовнішньополітична обстановка, що склалася наприкінці V ст. у Причорномор'ї та Подунав'ї: після розгрому гуннського об'єднання шлях для слов'ян на південь був відкритий.

Перший наступ слов'янських племен на Візантію засвідчено писемними джерелами після вступу на престол імператора Юстіна (518—527), коли велике військо антів перейшло на правий берег Дунаю і вступило на візантійську територію. Проте візантійські війська, очолювані воєначальником Германом, відбили цей наступ.

Походи «варварів» на Візантію відновилися під час правління імператора Юстініана (527—565), який проводив політику, спрямовану на відновлення колишньої могутності Римської імперії і реставрації рабовласництва. За словами Прокопія, з того часу, як Юстініан прийшов до влади, гунни, склавини й анти «майже щодня» нападали на Візантію.

У трактаті «Про будівлі» Прокопій розповідає про зведення Юстініаном на Дунаї та узбережжі Криму численних фортець для захисту імперії від «варварів». Проте у 550—551 pp. наступ слов'ян на Візантію продовжувався і досяг великої сили. Понад 3 тис. слов'ян перейшли Дунай і, незважаючи на кількісну перевагу візантійського війська, здобули кілька перемог над противником, обложили й взяли ряд фортець.

У наступні роки слов'яни не тільки продовжували боротьбу з Візантією, а й розселялися на її території. Події 581 р. описав сірійський автор Іоанн Ефеський, який засвідчив, що «народ слов'ян... пройшов через всю Елладу і по країні Фессалоніка і по фракійських провінціях», взяв багато міст і фортець, завоював країну, сів у ній, «як у своїй власній... вони стали багаті, мають золото і срібло, табуни коней і багато зброї. Вони навчилися вести війну краще, ніж римляни...»

Слов'янсько-візантійські війни на Дунаї закінчилися великим політичним та соціальним потрясінням для Візантійської імперії. У 602 р. спалахнуло повстання у візантійській армії на Дунаї, яке підтримали раби, колони та міська біднота. Імператор Маврикій був скинутий з престолу і страчений.

Починаючи з середини VI ст. у політичних подіях на Південному Сході €вропи брали активну участь кочові племена. У 558 р. в Північному Причорномор'ї з'явилися орди аварів. Це був союз кочових племен, куди входили тюркські та інші племена. Спочатку авари напали на народи Приазов'я, а потім — на антів, для яких настав період тривалої і тяжкої боротьби з кочовиками. За словами Менандра, авари почали грабувати, спустошувати землі антів, і антські «володарі» опинилися в скрутному становищі. Для викупу полонених вони направили до аварів свого посла — знатного вождя Мезамира. Нехтуючи правами Мезамира як посла, авари вбили його і з того часу посилили спустошливі напади на землі антів, грабуючи і забираючи у полон жителів.

Просунувшись на захід, авари поселилися на землях колишньої римської провінції Паннонії, підкоривши місцеві слов'янські племена. У 60-х роках VI ст. тут виникла Аварська держава на чолі з каганом Баяном, яка проіснувала до 30-х років VII ст. У цей час авари вели боротьбу з Візантією та слов'янами пониззя Дунаю, які відмовилися їм скоритись.

Східні слов'яни — анти, зайняті боротьбою з аварами, наприкінці VI — на початку VII ст. припинили напади на Візантію і навіть виступали як її союзники. Про це свідчать події 602 р. Як повідомляє Феофілакт Сімокатта, в цьому році аварський каган надіслав військо на чолі з Апсихом, щоб «винищити плем'я антів», які на той час були союзниками римлян. Очевидно, після цього удару анти втратили колишню могутність і політичну активність, оскільки після 602 р. їхнє ім'я вже не зустрічається в писемних пам'ятках. Напади аварів на східних слов'ян тривали і в наступні роки. Згадку про боротьбу східних слов'ян з аварами знаходимо на сторінках давньоруських літописів, де розповідається про поневолення аварами за часів правління імператора Іраклія (близько 626 р.) слов'янського племені дулібів: «Си же обри воеваху на словеніх, и примучиша дулібы, сущая словены».

Протягом VII ст. слов'яни продовжували походи та переселення в межі Візантії, а також у Малу Азію. Вони заселили майже весь Балканський півострів, за винятком частини Фракії, Аттіки та півдня Пелопоннесу.

Внаслідок Балканських війн сталися важливі зміни в суспільно-економічному устрої Візантійської імперії. Походи слов'ян, що нерідко поєднувалися з повстаннями у візантійському війську рабів та бідноти, прискорювали процес розкладу рабовласницького ладу в імперії, розхитуючи його основи. Розселившись у межах імперії, слов'яни принесли з собою на Балкани общинну організацію, що існувала у них. Це відіграло важливу роль у феодалізації Візантії, в поширенні на її землях більш м'якої форми залежності порівняно з рабством. У візантійському «Землеробському законі», складеному в VIII ст., поєднуються норми римсько-візантійського і звичаєвого слов'янського права.

Для слов'янських народів Балканські війни також мали важливі наслідки. Розселення слов'ян на Балканському півострові привело до утворення південної групи слов'янських народів — болгар, сербів, македонців. На землях, що належали Візантійській імперії, виникли держави південних слов'ян. Події VI—VII ст. справили вплив і на соціально-економічний розвиток слов'янських племен, які залишилися на своїх землях. Воєнна здобич, контрибуція, дари, одержувані під час війни, сприяли нагромадженню багатств у слов'янських вождів. Посилилася їх військова й політична влада. Все це прискорило майнову та соціальну диференціацію слов'янського суспільства, формування в ньому класових відносин і держави.

Під час Балканських воєн і в наступний період слов'яни Східної Європи розселялись не тільки на південний захід, а й у північні й північно-східні області.

Шляхи розселення слов'янських племен та послідовні етапи розвитку їх матеріальної культури в період V—VII ст. є складними питаннями, якщо брати до уваги особливості епохи раннього середньовіччя. Саме в цей час у всій Європі мала місце зміна культури, пов'язана з падінням Риму та завоюванням його «варварами», продовжувалось переміщення населення.

Однак, за даними лінгвістики, археології та антропології, вдається окреслити райони, де протягом тривалого періоду фіксується спадкоємність матеріальної культури східнослов'янських племен. Такими районами, зокрема, є межиріччя Середнього Дніпра і Дністра, а також Верхнє Подніпров'я. Порівняння пам'яток II—V ст. (черняхівських, пізньозарубинецьких), виявлених у цих районах, та слов'янських VI—VII ст. дає підставу дійти висновку про спадкоємність матеріальної культури цих періодів. Вона простежується в характері господарства — в основі землеробського, в особливостях домобудівництва, поховального обряду, вірувань, у деякому речовому матеріалі.

З Верхнього Подніпров'я східні слов'янські племена поступово розселялися на північний схід, на Оку й Волго-Окське межиріччя. Вони заселили також північні райони поблизу озер Псковське та Ільмень. За лінгвістичними й археологічними даними, вчені допускають проникнення в ці північні райони Східної Європи групи слов'янських племен не тільки з півдня, а й із заходу, зокрема з Південної Прибалтики. В період VII—VIII ст. східнослов'янські племена вже заселили всю ту велику територію, на якій у IX ст. склалася давньоруська народність.

У процесі розселення східні слов'яни асимілювали неслов'янські етнічні групи, з якими стикались: у Верхньому Подніпров'ї та на Верхній Оці — східнобалтську, на півночі й північному сході Європи — фінно-угорську групи. На півдні слов'яни асимілювали частину сармато-аланських і тюркських племен.