Соціально-економічний розвиток Київської Русі. Ремесло

Реферат

У господарському житті Київської Русі велике значення мало високорозвинене ремесло. Найважливішою його галуззю була чорна металургія, яка разом з землеробством становила основу економічного розвитку країни. Асортимент її виробів налічував 150 назв, у тому числі 22 — знарядь праці, 46 — ремісничих інструментів, 16 — зброї, 37 — хатнього начиння, 19 — прикрас, 10 — кінської збруї та спорядження вершника. Всі ці вироби виготовляли місцеві майстри, лише деякі з них, наприклад мечі (та й то частково), завозилися з інших країв.

Залізо у стародавній Русі добувалося з болотної руди, на яку багата її територія. Залягає руда у шарах болотяного грунту і містить від 18 до 40% заліза. Виплавляли залізо у так званих сиродутних горнах, залишки яких знайдено у різних районах Київської Русі. Існували навіть спеціальні центри залізоробного виробництва. Один з них знаходився у м. Городську на Тетереві — на місці сучасного однойменного села Коростишівського району Житомирської області. Тут на великій площі одночасно діяли десятки сиродутних горнів. До значних залізоробних центрів належав також Вишгород.

Обробка заліза і виготовлення з нього численних речей для господарства, військової справи й побуту здійснювалися у ковальських майстернях, залишки яких виявлено на багатьох давньоруських поселеннях: на Княжій Горі поблизу Канева, Райковецькому городищі на р. Гнилоп'яті, у Вишгороді, на городищі поблизу колишнього села Воїнської Греблі, що стояло у гирлі Сули. У Вишгороді ковальська майстерня містилася поруч із залізоплавильним горном. Можливо, у цьому випадку металург водночас був і ковалем.

До знарядь праці коваля належали ковадло, молот, молоток, кліщі, зубило, пробійник та ін. За формою і функціональними ознаками ковальські знаряддя часів Київської Русі майже не відрізнялися від аналогічних знарядь пізніших часів.

Давньоруські ковалі володіли багатьма технологічними прийомами обробки заліза: ковкою, зварюванням, загартуванням, різанням, обточкою, поліровкою, інкрустацією кольоровими металами. Вони виробляли речі високої якості, в яких поєднувалися функціональна досконалість, міцність та мистецьке оформлення. Прикладом таких виробів є давньоруські мечі, які, за свідченням хорезмського вченого XI ст. аль-Біруні, являли собою речі «дивні і виняткові».

Високого рівня розвитку досягли також інші ремесла, пов'язані з обробкою металів, — слюсарне та ювелірне. Для обробки кольорових металів ювеліри застосовували різні технологічні прийоми: ливарство, волочіння дроту, скань, філігрань, зернь, карбування, чернь, емаль. Найпоширенішим технологічним прийомом виготовлення прикрас було ливарство. Розплавлений у спеціальних глиняних тиглях метал наливали у глиняні чи кам'яні ливарні форми.

До вершин давньоруської ювелірної майстерності належала техніка перегородчастої емалі: на поверхні металевої, як правило, золотої, платівки напаювалися золоті дротики, які складали контури певного візерунка. Простір між перегородками заповнювався різнокольоровою скловидною масою — емаллю. Річ клали на жаровню, емаль плавилась і заповнювала простір між перегородками, утворюючи відповідний кольоровий малюнок. Виготовлення речі завершувалося шліфуванням її поверхні. Мистецтво перегородчастих емалей вимагало від майстра не тільки копіткої праці, а й художнього смаку. Існувало припущення, що речі, виготовлені у такий спосіб, завозилися з Візантії, але виявлення майстерень у Києві, а також емалевих виробів з руськими написами у багатьох давньоруських містах спростувало цю думку.

Глиняний посуд часів Київської Русі виготовлявся переважно на повільному ручному крузі. На рубежі X—XI ст. почалося виробництво полив'яного посуду, який всередині, а іноді й зовні покривався шаром скловидної маси, щоб запобігти вологопроникності та з метою оздоблення посуду. Просушений посуд обпалювався у спеціальних гончарних горнах. Їх залишки виявлено на багатьох давньоруських поселеннях: у Києві, Вишгороді, с. Білогородці Київської області, Райковецькому городищі, Вщижі на Брянщині та ін. На деяких поселеннях, наприклад у Вишгороді, склався окремий гончарний район, де одночасно діяли десятки горнів. Значного розвитку набуло виробництво полив'яної кераміки для оздоблення архітектурних споруд, яке в XI—XII ст. досягло високого професійного рівня. Такою керамікою прикрашали підлоги храмів та палаців у Києві, Новгороді, Смоленську, Володимирі та інших містах.

На давньоруських поселеннях часто трапляються віконне скло, мозаїка, скляні браслети, персні, намиста, кубки, пляшки. Вироблялися ці речі у спеціальних майстернях, одну з яких виявлено у Києві. Вона мала горн, спеціальні тиглі для виплавки скляної маси. В майстерні знайдено багато бракованих та побитих скляних речей.

Однією з найпоширеніших і давніх галузей ремісничого виробництва на Русі була деревообробна. З дерева зводилися перші християнські храми, будувалися житлові й господарські споруди, оборонні стіни, виготовлялися господарські й побутові речі, зокрема меблі, вози, сани, човни тощо. Утилітарність більшості дерев'яних виробів зумовлювала їх художню довершеність; тесля чи столяр водночас був і прекрасним різьбярем. Свідченням цього є чудові зразки художньої різьби, виявлені в Новгороді, Бресті, Старій Ладозі, Києві.

Житлове будівництво у стародавній Русі, основним матеріалом якого було дерево, досягло у X—XIII ст. значного розвитку. Найпростіший тип жител становили напівземлянки з двосхилим дахом і з дерев'яними стінами, обмазуваними глиною. Підлогу робили глиняною, обпаленою, або дерев'яною, з дощок. Такі житла добре зберігали тепло і будувалися переважно на сільських поселеннях лісостепової частини країни.

Споруджувалися і наземні зрубні житла. Вони відомі як у південних, так і в північних районах, особливо у містах — Києві, Новгороді та ін. У великих містах Київської Русі споруджувалися двоповерхові й більш високі будівлі, зображення яких відомі з мініатюр Радзівіллівського літопису.

Небезпека нападів з боку степових кочовиків, а також безперервні внутрішні феодальні війни примушували будувати багато укріплень. Потужні оборонні споруди оточували кожне місто. Крім того, існувала система фортець, збудованих за Володимира Святославича, Ярослава Мудрого та їх нащадків, яка прикривала руські землі з півдня, південного сходу й південного заходу.

Основним типом фортифікаційних споруд були рів і вал. Такі укріплення мали феодальні двори. Великі центри феодальних володінь та фортеці на кордонах держави обносилися кількома рядами ровів і валів. Останні мали складну конструкцію. Земляний вал насипався на рублені дерев'яні городні, частина яких використовувалася як житлові або господарські приміщення. Особливо потужні й складні за конструкцією оборонні споруди зводилися довкола великих міст. Над глибокими poвами споруджувалися високі вали, що часто, як, наприклад, у Києві, сягали 11 м заввишки. Городні конструкції, що становили основу валів, у великих містах ставилися у кілька рядів. Іноді основа валу будувалася з цегли-сирцю.

У кожному великому місті зводилися кам'яні будівлі. За часів Київської Русі лише у Києві споруджено понад 30 соборів і шість великих князівських палаців. Багато кам'яних архітектурних споруд було у Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі, Суздалі та інших давньоруських містах.

Будівельна справа вимагала великої кількості майстрів різного фаху і насамперед по обробці дерева. Кожне господарство мало своїх майстрів, які виконували найпростіші будівельні роботи; для складних робіт запрошувалися фахівці, так звані «древоделы». Окрему групу фахівців становили городники, що робили дерев'яні конструкції оборонних споруд — городні. Про них згадує «Руська правда» і «Києво-Печерський патерик». Зрозуміло, що будівництво великих кам'яних архітектурних споруд вимагало фахівців багатьох спеціальностей — архітекторів, цегельників, каменярів тощо.

На будівництво укріплень, кам'яних храмів та палаців витрачалися великі кошти. Так, на зведення однієї фортеці м. Воїня, що розташовувалося у гирлі Сули, витрачено, за підрахунками дослідників, понад 150 тис. людино-днів. А подібних фортець на Сулі стояло 18, на Росі — 13, на Дніпрі від Києва до Росі — 12. Будівництво кам'яного храму середніх розмірів вимагало близько 10 тис. людино-днів. За даними «Руської правди», за людино-день ремісник-будівельник одержував одну ногату, або 1/20 гривни.

Серед матеріалів, з яких у Київській Русі виготовлялися найрізноманітніші речі, значне місце посідала кістка. З неї робили руків'я ножів і кинджалів, ручки дзеркал, стріли, обкладинки для луків і сідел, гребінці, ґудзики, різьблені ікони тощо. У цій галузі працювали досвідчені ремісники, майстерні яких виявлені у Києві й інших містах.

Найпростіший одяг виготовлявся у кожному господарстві, але верхній одяг з сукна й овчини, а також із шовку та оксамиту шили кравці. Існували майстри шкіряної справи, які у писемних джерелах згадуються як кожум'яки та усмошвеці. Майстерня для вичинки шкіри і виготовлення взуття виявлена у Новгороді.

Металургія та обробка металів, гончарство, будівельна справа, виготовлення скла і виробів з нього, обробка кістки, пошиття одягу і взуття були відособленими галузями ремесла. Існували й так звані домашні ремесла, до яких належали, зокрема, виготовлення продуктів, прядіння і ткацтво.

Зерно перероблялося на борошно за допомогою простих жорен, які нерідко трапляються під час розкопок давньоруських поселень. Кожна давньоруська сім'я сама забезпечувала себе борошном. Але не кожна мала у себе млин, бо жорна трапляються хоч і часто, але не у кожному житлі. Можливо, кілька сімей користувалося одним млином.

З зерна, борошна, круп, м'яса, молока, риби виготовлявся великий асортимент страв і напоїв. Писемні джерела згадують кислі хліби, солодкі пироги з медом і маком, короваї, коврижки, кашу, супи (сочиво), квас, кисіль, пиво тощо. Зрозуміло, що приготування страв було справою кожного господарства. Існували в Київській Русі і спеціальні хлібопекарні, які пекли хліб для великих господарств, а також на продаж.

Волокно коноплі та льону оброблялося тими ж засобами, як і за пізніших часів. Серед археологічних знахідок відомі так звані тріпала, за допомогою яких очищали волокна від костриці, гребені для прядіння волокна і вовни, залишки ткацьких верстатів. Особливо поширеними знахідками є прясла, які являють собою округлі керамічні або кам'яні важки, що насаджувалися на кінець веретена для надання йому обертального руху. Вони трапляються майже у кожному давньоруському житлі. В околицях Овруча існували спеціальні майстерні для виготовлення прясел з шиферу. На багатьох пряслах є написи або мітки їх власників. У написах найчастіше фігурують жіночі імена, що дає підставу вважати прядіння і ткацтво жіночим заняттям.