Соціально-економічний розвиток Київської Русі. Торгівля

Реферат

Розвиток ремісничого виробництва значною мірою залежав від ступеня розвитку зв'язків між окремими його галузями, які здійснювалися через обмін і торгівлю. Основну частину продукції ремісники збували на ринку і за це вимінювали або купували необхідні їм речі, які вони самі не виробляли, а також сировину. Найважливішими товарами, які ремісники одержували за свої вироби, були сільськогосподарські продукти.

Рівень розвитку торгівлі залежав від попиту та продуктивності праці виробників: чим більше вироблялося продукції, тим більше її потрапляло на ринок.

Основним видом економічних зв'язків у Київській Русі був обмін у межах невеликих районів між окремими виробниками. Такий обмін існував протягом усього феодального періоду. Розміщення залізоробних горнів та кузень показує, що своєю продукцією вони обслуговували райони радіусом від 10 до 30 км. На такій самій території поширювалися вироби сільських ювелірів, гончарів, шевців та ін.

Крім того, значного розвитку набрала торгівля у межах всієї країни. Вона зв'язувала між собою окремі місцеві ринки. Вироби київських майстрів — скляні браслети, енколпіони, речі з перегородчастою емаллю, шиферні прясла тощо, які відзначалися технічною досконалістю і художнім рівнем виконання, розходилися по всій країні. Постійна торгівля пов'язувала різні за природними умовами частини Русі. Вона забезпечувала населення окремих районів продукцією, яку на місці не виробляли або якої не вистачало. Так, Галицька земля постачала сіль у різні місцевості країни, одержуючи звідти потрібні їй вироби. Новгородська земля постачала хутра, якими вона славилась, і одночасно купувала хліб.

Обмін мав різноманітні форми. Там, де виробник і споживач територіально були близькими, обмін міг здійснюватися шляхом замовлення. У такому разі майстерня, де вироблявся товар, була і місцем його реалізації, сюди приходив замовник і приносив як плату за замовлену річ свій товар або гроші. Обмін між територіально віддаленими контрагентами здійснювався через постійні або періодичні ринки, які діяли у кожному місті й багатьох селах. Такі села називалися на Русі погостами, що означало місце «гостьби» — торгівлі.

Розвиток торгівлі викликав до життя стан купців, які займалися виключно цією справою. Найбільш значну їх групу становили дрібні торговці на зразок відомих пізніше коробейників. Вони проникали у найвіддаленіші й найглухіші місцевості, розносячи вироби київських, новгородських, галицьких, суздальських та інших ремісників.

Поряд з дрібними торговцями існували великі купці, які реалізували значні партії товарів. Вони об'єднувалися у торговельні корпорації, каравани яких перетинали вздовж і впоперек усю країну.

З літописів відомо про три найважливіші шляхи, якими Русь здійснювала торговельні зв'язки з іншими країнами: грецький, соляний і залозний. Грецький зв'язував Русь і північні країни з Візантією; соляний — Подніпров'я з Галицькою землею; залозний проходив з Подніпров'я на південний схід до Азовського моря і далі на Кавказ.

Розвинута торгівля була неможлива без грошового обігу. Спершу за еквівалент при торговельних операціях на Русі правили іноземні монети. У VIII—X ст. особливо великого поширення набули арабські дирхеми, яких відомо на руських землях сотні тисяч, візантійські номісми і міліаресії та західноєвропейські динарії. За Володимира Святославича почалося карбування власних грошей — срібників і золотників. У XI—XIII ст., для розрахунків при великих торговельних операціях застосовувалися срібні злитки, так звані гривни вагою від 95 до 197 г. Останні становили основну одиницю грошової системи на Русі. Гривна дорівнювала 20 ногатам, або 25 кунам, або 50 резанам, або 100 веверицям, або 100 векшам. За вагою ногата дорівнювала одному дирхему, а резана — динарію. Інтереси зовнішньої торгівлі захищали договори Русі з греками і «Руська правда». Про зовнішню торгівлю є багато згадок у давньоруських літописах. Все це призвело до того, що деякі історики перебільшували її роль у житті давньоруського суспільства. Потребами зовнішньої торгівлі пояснювали виникнення міст, які вважалися торговельними факторіями і транзитними пунктами. Насправді ж така увага до зовнішньої торгівлі пояснюється не її економічною першістю, а значенням у житті пануючих верств Київської Русі. Вона насамперед задовольняла їхні потреби в предметах розкоші. Не дивно, що політика Київської Русі у багатьох випадках диктувалася інтересами зовнішньої торгівлі.

Київська Русь торгувала не тільки з сусідніми, а й з віддаленими країнами Сходу і Заходу. Постійні торговельні зв'язки підтримувалися з Візантією, Арабським Сходом, Хозарським каганатом, Волзькою Болгарією, скандінавськими, центральноєвропейськими і західноєвропейськими країнами. Через землі Київської Русі проходили шляхи світової торгівлі, що з'єднували Північ з Півднем і Захід зі Сходом. Шлях «от Грек» для свого часу був найбільшою у світі торговельною артерією.

Київська Русь постачала на зовнішні ринки хутро, мед, віск, шкіру, ремісничі вироби, зокрема зброю і прикраси, а також рабів. Работоргівля в епоху середньовіччя була поширеним явищем. Живилася вона феодальними війнами, під час яких переможці захоплювали у переможених не тільки майно, а й полонених, які й ставали об'єктом зовнішньої торгівлі. Збувалися раби переважно у Візантію і країни Сходу.

Дуже цінувалися на зовнішніх ринках руські хутра, які, за висловом західноєвропейського письменника Адама Бременського (XI ст.), вважалися найвищим благом. Ремісничі вироби руських майстрів знаходили споживача у Польщі, Чехії, Моравії, Прибалтиці і в Західній Європі. У країни Сходу вивозилися з Русі мечі й кольчуги.

З Візантії на Русь надходили золото, дорогі тканини, вино, овочі, олія, срібний і скляний посуд, а з кінця X ст. — і речі християнського культу. Про обсяг імпорту з Візантії свідчать, наприклад, знахідки великої кількості амфор, що служили тарою для вина й олії. З Арабського Сходу на Русь надходило чимало високохудожнього дорогого посуду та інших товарів. Арабські дирхеми використовувалися на Русі не тільки як гроші, з них також виготовлялися срібні прикраси. З країн Заходу довозилися мідь, свинець, зброя, мистецькі, побутові й культові речі, наприклад лімозькі емалі та мечі, які вироблялися на Рейні.

У Київській Русі існували купецькі об'єднання, які спеціалізувалися на торгівлі з певними країнами і певними видами товарів. Таким об'єднанням, наприклад, була Іванівська община у Новгороді, яка зосереджувала в своїх руках торгівлю воском. Організаційним центром общини служила церква Івана на Опоках. Община мала свій статут, що визначав організаційні принципи і методи торгівлі. У багатьох давньоруських містах існували також осередки іноземних купців, а у Новгороді та Смоленську — торговельні двори.

Про високий рівень розвитку торгівлі у Київській Русі свідчить практика кредитних операцій. Позичання грошей для потреб торгівлі було, мабуть, поширеним явищем, оскільки цьому питанню присвячено кілька статей «Руської правди». Важливо зазначити, що кредитні операції базувалися на довір'ї і не потребували свідків. «Аще кто купец купцю дасть в куплю куны или в гостьбу, то... послуси ему не надобе». «Руська правда» рекомендувала 20% зиску від кредиту і визначала порядок сплати боргу у випадках розорення купця-боржника. Якщо розорення купця сталося в результаті стихійного лиха, закон передбачав виплату боргу поступово; коли ж у цьому винен сам купець, він переходив у власність позикодавця.

Високий рівень розвитку торгівлі в Київській Русі не змінив натурального у своїй основі господарства, оскільки товарне виробництво становило відносно незначну частину суспільного виробництва взагалі. Разом з тим торгівля являла собою прогресивний фактор у розвитку країни, бо вона стимулювала зростання продуктивності праці, сприяла зміцненню економічних зв'язків між окремими районами країни.