Соціально-економічний розвиток Київської Русі. Давньоруське село

Реферат

Більшість давньоруських населених пунктів становили села, в яких зосереджувалися землеробство, скотарство і промисли та проживало населення, зайняте у цих галузях виробництва, — селяни, відомі у Київській Русі під назвою смердів, а також феодали, що були власниками значної частини землі — основного засобу сільськогосподарського виробництва. У селах або поблизу від них розташовувалися двори — адміністративні й господарські центри феодальних володінь.

У писемних джерелах є кілька назв, що визначають сільські поселення епохи Київської Русі: «село», «сельцо», «деревня», «погост», «двір», «дім». Кожна з цих назв визначає в основному певний тип сільських поселень. Найчастіше зустрічається назва «село», що означала поселення, де жили смерди. «Деревней» називалися нові невеликі поселення, утворені переселенцями з великого села. «Погост» джерела визначають як центральне поселення певної сільської округи, можливо сільської общини, де знаходилися загальні для округи ринки, релігійні установи тощо. Поширеними були «двір» і «дім» — садиби окремих феодалів, центри феодальних володінь. «Село», «деревня» і «погост» представлені відкритими неукріпленими селищами, «дім» і «двір» являли собою городища. Розташовувалися вони в межах селищ або поблизу них.

Смерди поділялися на дві категорії — особисто вільних членів сільської общини і феодально залежних. З цими двома категоріями, певно, пов'язуються і два типи сільських поселень — з замками і без них. Населення, що проживало поблизу таких центрів феодальної вотчини, становило категорію залежних смердів. Мабуть, і сама поява феодального двору на території села або поблизу нього була результатом привласнення феодалом общинної землі смердів і перетворення вільних общинників на феодально залежних виробників. Жителів сіл, віддалених від феодальних дворів, слід розглядати як особисто вільних смердів, підвладних безпосередньо князю і зобов'язаних йому як голові або представникові держави певними повинностями. Історичні джерела, на жаль, не містять даних, які б дали змогу встановити різницю між особисто вільними і феодально залежними смердами.

Певне уявлення про давньоруське село дають археологічні матеріали, здобуті на поселенні поблизу с. Комарівки Переяслав-Хмельницького району Київської області. Розташоване воно на лівому березі Дніпра на надзаплавній терасі, оточеній з усіх боків болотами, водоймищами та лісом. Його площа становить близько 8 га. Природні умови тут сприятливі для всіх галузей господарства і насамперед для землеробства. Поблизу селища знаходиться великий масив надзаплавного чорнозему. На селищі виявлено залишки жител і господарських приміщень, розташованих певними групами, що відповідають окремим селянським господарствам. Давньоруське село не мало певної планувальної структури: кожний селянський двір містився окремо. На дослідженій площі (близько 2 га) селища виявлено залишки 12 селянських дворів, а усього їх налічувалося (якщо припустити однакову густоту забудови селища) понад 50. Значні за площею давньоруські селища відомі і в інших місцевостях Київської Русі. На одному з них, на правому березі Дніпра поблизу колишнього села Кічкаса, виявлено 57 селянських дворів, розташованих чотирма рядами, які утворювали дві вулиці села.

На селищі поблизу с. Сахнівки Корсунь-Шевченківського району Черкаської області досліджено 32 селянських двори з житлами та іншими приміщеннями, в яких знайдено знаряддя праці та речі побуту. В одному з них були: наральник, коса, жорна, рибальські гачки, грузило, ключі, мідний і керамічний посуд, мідні браслети тощо; у другому — наральник, дві коси, ключі; в третьому — наральник і чересло, коса, ковадло, молоток, кліщі тощо.

Житель давньоруського села — селянин-смерд — був самостійним виробником, який мав все необхідне для ведення власного господарства. Враховуючи розміри селянських жител, можна стверджувати, що сім'я смерда складалася у середньому з шести-семи осіб. Їй належали, крім житла, господарські приміщення, худоба, орні знаряддя, знаряддя для збирання врожаю, предмети домашнього вжитку тощо.

У літописах є конкретні відомості про те, що мала селянська сім'я. У 1103 р. на князівському з'їзді поблизу Долобського озера (на лівому березі Дніпра навпроти Києва) обговорювалося питання про участь смердів у поході проти половців. Похід передбачався навесні, що відірвало б смердів від весняних польових робіт і позбавило їх тяглової сили, бо смерди повинні були взяти участь у поході на власних конях. Дружинники київського князя Святополка Ізяславича заперечували проти походу в цей час. «Негодно ныні весні ити, — говорили вони, — хочем погубити смерды и ролью ихъ». Володимир Мономах наполягав на поході, вказуючи на небезпеку половецьких нападів, яких зазнавали й смерди. «Дивно ми, дружино, — відповідав він, — оже лошадий жалуєте, ею же кто ореть; а сего чему не промыслите, оже то начнеть орати смердъ, и приехав половчинъ ударить и стрілою, а лошадь его поиметь, а в село его іхавъ иметь жену его и діти его, и все его именье». Під 1111 р. літопис, повторюючи цю розповідь, згадує також і гумно смерда.

Про наявність худоби у господарстві смердів знаходимо відомості у «Руській правді». Як збірник законів феодальної держави «Руська правда» основну увагу приділяла охороні феодальної власності. Проте вона містить і статті про селянську власність. Одна з них говорить про недоторканність худоби смердів.

У селянському господарстві важливе місце посідали також промисли, які були додатковим джерелом існування. Крім того, продуктами промислів селяни значною мірою сплачували державі і феодалам данину.

Площа орної землі смерда залежала від багатьох факторів: від загальної площі придатної для обробітку землі у даній місцевості, наявності тут феодального господарства та землі, що оброблялася в цьому господарстві, від виробничої спроможності селянського господарства тощо. Але основним фактором була продуктивність знарядь, що ними користувалися смерди. За допомогою рала або плуга смерд міг обробити в середньому близько 8 десятин землі. Якщо додати землю, що за трипільної сівозміни перебувала під паром, то площа орної землі у селянському господарстві, забезпеченому орним знаряддям, становила приблизно 12 десятин. Певно, ця середня норма землекористування у селянському господарстві становила й одиницю оподаткування, що відома під назвами «рало», «плуг» і «дим». Назви орних знарядь визначають тут площу землі, яку можна ними обробити, а дим — саме господарство, що оподатковувалося.

З усієї орної землі, що оброблялася окремим селянським господарством, при тогочасній агротехніці збиралося щорічно близько 300 пудів зерна озимих і ярових культур. Такий урожай забезпечував мінімальні потреби виробника та його сім'ї, витрати на відтворення господарства; значну його частину феодал або держава забирали у формі феодальної ренти та податків.

У лісових місцевостях Київської Русі довгий час зберігалися архаїчні форми господарства. Малопридатні для розвитку орного землеробства підзолисті грунти зумовлювали тривале існування підсічного землеробства, яке було трудомістким і вимагало колективної праці значної кількості виробників. Підсічне землеробство у лісових районах завжди поєднувалося з допоміжними галузями господарства. До них належали головним чином промисли — полювання, бджільництво, рибальство, збиральництво. Характер сільськогосподарського виробництва на Поліссі зумовив тут тривале існування значних виробничих колективів — сімейних общин, так званих великих патріархальних сімей.

Сімейна община являла собою колектив людей, заснований на спорідненості його членів, спільному господарюванні, спільному володінні засобами виробництва і споживанні продуктів виробництва. Така община була характерною формою організації суспільства за первіснообщинного ладу. Але вона як пережиток місцями залишалася і за класового суспільства. У багатьох народів, зокрема у східних та південних слов'ян, сімейна община у пережиткових формах зберігалася майже протягом усього періоду феодалізму. В Росії, на Україні і в Білорусії сімейна община, відома під назвою «печища» і «дворища», існувала ще у XVI—XVII ст.

Внутрішня організація сімейної общини зберігала риси, характерні для первіснообщинного ладу, але у відносинах з суспільством була подібною до індивідуального домогосподарства і підлягала всім законам феодального суспільства. У взаєминах з феодалом сімейна община відрізнялася від індивідуального домогосподарства тим, що феодал мав справу не з окремим виробником, а з колективом виробників через особу, що стояла на чолі общини.

За часів Київської Русі індивідуальні селянські сім'ї об'єднувались у сільські територіальні общини, які називалися «верв», «мир», «люди» і «село». Під цими назвами общини відомі з «Руської правди» і літописів. Згідно з дослідженнями істориків сільська територіальна община характеризує Русь як феодальну державу. «Руська правда» містить 15 статей, де йдеться про верв як суспільну організацію сільського населення. Верв виступає як організація територіальна, а не родова. «Руська правда», трактуючи верв з юридичного боку, в основу її прав і обов'язків поклала територіальний принцип. Так, за злочин, учинений на території верві, за умов, коли конкретний злочинець невідомий, на верв накладався штраф. Коли ж злочинець відомий, то штраф платив він особисто як людина юридично й економічно самостійна. Верв сплачувала штраф за відомого чи виявленого злочинця лише у тому випадку, якщо останній вкладався «в дику віру», тобто сплачував їй певний попередній внесок. Отже, члени верві мали неоднакове економічне становище — одні з них платили «дику віру», інші не могли сплатити.

Економічне значення верві полягало в общинному володінні частиною угідь — лісами, випасами, водоймами тощо. Земельні володіння верві межували з володіннями феодалів. Межі останніх, мабуть, порушувалися часто. «Руська правда» встановлює за це відповідальність верві, якщо не відомий конкретний порушник. Орні землі перебували в індивідуальному володінні членів верві, й останні самі дбали про їх розширення, зокрема і за рахунок земель феодала. Територія верві була значною, що видно з узаконеної «Руською правдою» процедури пошуків злочинця. Судячи з цього, до верві входило кілька населених пунктів, розташованих недалеко один від одного.

Як зазначалося, сільські поселення часто розташовувалися неподалік або й поряд з укріпленими феодальними дворами. Взаємини між селянами і феодалами були ворожими, що зафіксовано у «Руській правді» і літописах. Потрапляючи в залежність від феодалів, общинники нерідко виступали проти необмеженої феодальної експлуатації. За виразом Ф. Енгельса, общини «...дали пригнобленому класові, селянам, навіть в умовах найжорстокіших кріпосницьких порядків середньовіччя, локальну згуртованість і засіб опору...».