Соціально-економічний розвиток Київської Русі. Феодальне землеволодіння

Реферат

Феодальна земельна власність на Русі засвідчена писемними джерелами починаючи з IX ст. Феодали були пов'язані між собою системою васальних відносин, заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволодіння. Васальні відносини всередині феодального класу відбиті у договорі Русі з Візантією 911 p., де перелічуються руські посли, які послані від «Олга, великого князя рускаго, и от всіх, иже суть под рукою его, светлых и великих князь и его великих бояръ». «Великий князь руський» вважався власником всієї землі й держави. Залежні від нього «світлі князі» і бояри володіли князівствами і землями, а також містами — Черніговом, Переяславом, Полоцьком та ін. Дрібніші феодали, що перебували у залежності від них, володіли меншими містами чи окремими селами. Нижчий щабель цієї ієрархічної драбини займали виробники — селяни, об'єднані у сільські територіальні общини.

У X ст. відбувалося інтенсивне формування великокнязівського домену, а також удільних вотчин. У літописному оповіданні про похід Ольги на Іскоростень згадуються феодальні володіння, які перебували у власності древлянських «лучших» мужів. Про значні розміри володінь Володимира повідомляє літопис у зв'язку з його пожалуваннями Десятинній церкві. У «Сказанії про князів Бориса і Гліба» є відомості про володіння Святополка Володимировича.

Повідомлення писемних джерел про феодальні землеволодіння на Русі у IX—X ст. доповнюють археологічні дані. Дослідження стародавніх міст — Вишгорода, Іскоростеня, Овруча, Княжої гори поблизу Канева і багатьох інших — показують, що вони були центрами великого феодального землеволодіння.

Про феодальне землеволодіння на Русі у IX—X ст. свідчать також дружинні поховання, які концентрувалися в основному поблизу великих давньоруських міських центрів — Києва, Чернігова, Смоленська, Ладоги, Плісненська та ін. Яскравим прикладом наявності боярсько-дружинного землеволодіння є чернігівські курганні поховання, розташовані довкола міста окремими групами.

Спільність інтересів класу феодалів забезпечувала його єдність. Сюзерен спирався на васалів, а васали шукали захисту у сюзерена під час частих воєнних сутичок. Розвиток феодальних відносин породжував суперечності як всередині панівного класу, так і між феодалами та селянами. Щоб збільшити прибутки, феодали посилювали експлуатацію підлеглих, намагалися розширити свої володіння. Але посилення експлуатації обмежувалося можливостями одержувати додатковий продукт на даному ступені розвитку виробництва. Збільшення додаткового продукту в умовах феодального суспільства гальмувалося, особливо на ранніх етапах його розвитку, дуже повільним зростанням продуктивності праці. А посягання на необхідний продукт підривало економічні підвалини суспільства і викликало рішучий опір виробників. Отже, основним шляхом збільшення прибутків феодалами було розширення володінь за рахунок земель вільних смердів і перетворення їх на залежних. На початкових етапах розвитку феодалізму це здійснювалося шляхом загарбання общинних земель і закабаления вільних общинників. Надалі, коли держава була поділена на феодальні володіння, збільшення кожним феодалом своїх маєтностей могло здійснюватися тільки шляхом загарбання земель у свого сусіда — феодала. Саме цим пояснюється постійна боротьба між окремими феодалами та групами феодалів, що була характерним явищем для кожного середньовічного феодального суспільства, у тому числі й Київської Русі.

За таких умов засоби нападу і захисту ставали для феодалів абсолютно необхідними. Великі феодали у своїх володіннях будували гради-замки, утримували дружину. Феодальні володіння зростали протягом усього періоду існування Київської Русі. Нащадки князівського роду й численні представники боярського стану володіли у XI—XII ст. великими земельними угіддями, багатьма містами й селами. Особливо багато князівських та боярських володінь існувало поблизу таких великих давньоруських міст, як Київ, Чернігів, Галич та ін. Поблизу Києва були розташовані, наприклад, князівські міста Вишгород і Білгород, села Предславино та Берестово, які спадково переходили від одного київського князя до іншого.

До місцевостей з особливо розвинутим боярським землеволодінням належала Галицька земля. Боярство тут набуло великого значення у житті князівства. За час з середини XII до середини XIII ст. літописи згадують понад 60 боярських імен. Насправді їх було набагато більше, бо до літописів потрапили імена лише тих, які відігравали значну роль у політичних і воєнних подіях.

У XI—XIII ст. зростало землеволодіння дружинників, яких князі та бояри наділяли землею за військову службу. Земельні володіння дружинників були джерелом їхнього існування.

Великими землевласниками стали церква і монастирі. Так, Києво-Печерський монастир володів багатими землями. Поширеною була практика дарування монастирю сіл. «Києво-Печерський патерик» говорить про це в узагальнюючій формі: «Друзи же села вдающе монастиреви і братии». Значні земельні володіння зосереджувались і в інших монастирях. Так, київській Десятинній церкві належало багато сіл і м. Полонне, володимирська церква Богородиці мала «много имения и свободы купленыя и з даньми и села ліпшая».