Соціально-економічний розвиток Київської Русі. Феодальні повинності

Реферат

За феодалізму земля, що знаходилась у її власників, була головним засобом виробництва. Земельна власність становила економічну основу одержання феодалами земельної ренти від залежних селян. За користування землею селянин зобов'язаний був певний час працювати у господарстві феодала або віддавати йому частину продуктів, вироблених у власному господарстві, чи платити грошима. Смерд зазнавав ще й позаекономічного примусу, оскільки феодал мав над ним необмежену владу.

Основне джерело збагачення класу феодалів у Київській Русі становила данина — продуктова (натуральна) рента. Данина була двох видів: контрибуція і повинності, які відбувало підлегле населення на користь панівної верхівки. Про другий вид данини джерела говорять як про найдавнішу на Русі форму феодальної експлуатації. Соціальна природа такої данини цілком ясна. Це не контрибуція на користь завойовників, а регулярні повинності панівному класу. Данина розподілялася між господарствами відповідно до кількості землі, якою вони користувалися. Святослав і Володимир збирали данину у в'ятичів від плуга, тобто від тієї площі землі, яка оброблялася за допомогою цього знаряддя. Отже, даниною обкладалася земля. Вона являла собою земельну ренту. Даниною називалися на Русі феодальні повинності у формі продуктових та грошових внесків і за пізніших часів.

К. Маркс визначив три форми феодальної ренти — відробіткову, продуктову і грошову, з яких первинною формою була відробіткова, що відповідала найнижчому рівню розвитку продуктивних сил за феодалізму. Натуральна форма ренти відповідала більш високому ступеню розвитку продуктивних сил суспільства, а передумовою грошової був значний розвиток торгівлі, промисловості й товарного виробництва.

Характерною рисою феодальних відносин у Київській Русі було панування з самого початку натуральної форми земельної ренти, яка базувалася на общинній власності на землю.

У деяких народів общинна земля поділялася на ту, що оброблялася кожним членом общини як приватна власність, і ту, що оброблялася общинниками спільно, а продукти з неї витрачалися на общинні потреби. На Русі общинні запаси для покриття спільних витрат складалися інакше — шляхом внесків певної кількості продуктів кожним членом общини. Така практика, коли члени общини обов'язково вносили продукти або гроші у загальний фонд на общинні потреби, збереглася у східних слов'ян і за пізніших часів. Ці запаси і право їх збирати з общинників узурпувала родоплемінна аристократія, так само як у інших народів вона узурпувала общинну працю. У східних слов'ян натуральні повинності вільних общинників на користь общини поступово перетворилися на феодальні натуральні повинності, на феодальну натуральну ренту.

Східні слов'яни минули у своєму розвитку рабовласницьку формацію. У них феодалізм склався на базі розкладу первіснообщинного ладу. На феодалів у східних слов'ян перетворювалася родоплемінна аристократія, яка на відміну від рабовласників спочатку не мала своїх організованих господарств. Разом з тим феодально залежними виробниками ставали общинники, забезпечені всіма засобами виробництва. За таких умов натуральні повинності, природно, ставали панівною формою феодальної експлуатації.

Панування данини як продуктової форми феодальної ренти не виключало існування у Київській Русі інших форм феодальної експлуатації. Поряд з даниною продуктами існували відробітки. Вперше про відробітки літопис згадус під 946 р. у зв'язку з реформами Ольги, запровадженими після древлянського повстання. «Уроки», які встановлювала Ольга поряд з нормуванням оброків і данин, є нічим іншим, як нормованими відробітками у господарстві землевласників-феодалів. «Уроками» називалися норми відробітку і за пізніших часів феодального суспільства.

Значення відробітків у феодальному господарстві зростало із розвитком товарного виробництва та збільшенням попиту на продукти сільського господарства. Розвиток ремесла й торгівлі, зростання міського населення ставило перед сільським господарством і насамперед перед землеробством завдання збільшити товарне виробництво. Князі та бояри у своїх володіннях організовували господарства, що виробляли сільськогосподарські продукти на продаж. Торгівля ними була важливим джерелом одержання прибутків феодалом. Разом з тим розширення таких господарств і збільшення виробництва товарної продукції означало посилення феодальної експлуатації у формі відробітків.

Основною категорією населення, яке виконувало відробітки, були феодально залежні смерди. Вони вели власне господарство і певний час працювали у господарстві феодала своїм знаряддям. Феодально зобов'язані смерди, що сплачували данину, належали до сільської територіальної общини, на яку поширювалася влада феодала. Крім феодально залежних смердів, існувала дворова челядь, яка працювала на феодала і мешкала в його дворі. До челяді феодала належали раби. З багатьох статей «Руської правди» відомо, що раби, чи холопи, перебували у новній і необмеженій власності господаря. За законодавством раби не мали жодних прав. Їх продавали на зовнішніх ринках, особливо в країни, де зберігалися пережитки рабовласництва. У феодальному господарстві роль рабів була обмеженою. Вони використовувалися переважно на домашніх роботах у дворах феодалів.

Важлива роль у виробничому житті феодальних господарств належала рядовичам і закупам, які також входили до складу дворової челяді. Це колишні смерди, які внаслідок посилення феодальної експлуатації втратили власні господарства, знаряддя праці та худобу і змушені були працювати у феодала за договором — «рядом» (звідси «рядовичі») або потрапляли у кабалу до нього і працювали за борг — «купу» (звідси «закупи»). Вони становили найбезправніші категорії феодально залежного населення і своїм становищем наближалися до рабів. Рядовичі й закупи виступають основними об'єктами «Уставу» Володимира Мономаха про рези, який з'явився після народного повстання 1113 p., викликаного великими утисками з боку панівної верхівки. Володимир Мономах змушений був видати нові законодавчі статті, що певною мірою обмежували свавілля господарів, зокрема скасовувалося холопство за борги та зменшувалися позичкові проценти.

До феодально залежних верств населення належали вотчинні ремісники, які мешкали у дворах феодалів. Вотчинного ремісника і ремісницю згадує «Руська правда», яка оцінює їхнє життя в 12 гривен — удвічі вище порівняно з ціною життя смерда чи закупа.

Адміністрацію феодального двору представляли сільський староста, ролейний староста, княжий конюх, тіун конюший, тіун княжий чи огнищний. Сільський староста — представник общини, що потрапила у феодальну залежність. Ролейний староста відав польовими роботами на землі боярина. Конюх відповідав за конюшні феодала. Тіун конюший був основною адміністративною особою спеціалізованого господарства по розведенню коней (як приклад — господарство Ольговичів під Путивлем). Тіун княжий мав права князівського намісника, управителя, який керував господарством і здійснював владу над залежним населенням від імені свого господаря.

Поряд з продуктовою даниною і відробітками феодально залежне населення сплачувало грошову данину. Грошова данина на Русі, засвідчена вже писемними джерелами X ст., пізніше стала поширеною формою феодальної ренти. Про рівень її розвитку у XII ст. дає уявлення жалувана грамота 1150 р. смоленського князя Ростислава Мстиславича смоленському монастирю. У цій грамоті було названо понад 30 населених пунктів і волостей, для яких була визначена грошова данина в розмірі 800 гривен; десята частина її віддавалася на користь смоленського єпископства.

Форми феодальної експлуатації, що визначалися певним рівнем розвитку виробництва, в свою чергу впливали на економічний стан суспільства. Характерною рисою давньоруської держави були швидкі темпи соціально-економічного розвитку. З IX по XI ст., тобто за порівняно невеликий для феодальної доби час, вона досягла визначних успіхів у розвитку господарства, міст, культури тощо. Чимало істориків намагалося пояснити це явище зовнішніми факторами. Так з'явилися різні теорії про впливи та запозичення, зокрема норманська.

Справжньою ж причиною високих темпів розвитку Київської Русі були сприятливі умови соціально-економічного розвитку, що визначалися пануванням більш прогресивної порівняно до рабовласницької форми феодальних відносин.

За натуральної і особливо грошової ренти виробник віддавав власному господарству весь свій робочий час. У нього існував стимул до пошуків раціоналізації виробництва, вдосконалення знарядь праці й максимальної віддачі фізичних зусиль. «Тут, — зазначав К. Маркс, — дана можливість певного економічного розвитку...».