Київська Русь на рубежі І і II тисячоліть

Реферат

Державне управління у Київській Русі після смерті Святослава залишалося певний час таким, яким воно склалося за його життя. У Києві князював Ярополк, в Овручі — Олег, у Новгороді — Володимир, на решті земель — князі місцевих династій, імена яких невідомі. Ярополк, що виконував функції київського князя ще за життя Святослава, під час його воєнних походів, після смерті батька став великим київським князем.

Інтереси васалів і сюзерена, як відомо, не завжди збігалися. Суперечності між ними полягали у самому характері феодальних відносин. Існували такі суперечності і між великим київським князем Ярополком та його васалами. У 977 р. вони переросли у збройний конфлікт. Боротьба почалася між древлянським князем Олегом і воєводою київського князя Ярополка Свенельдом. Приводом до неї стало вбивство сина Свенельда Люта, який порушив права феодальної власності Олега. Насправді ж в основі конфлікту лежало питання, кому володіти Древлянською землею, яку обидва вважали своєю власністю на правах пожалування. Київський князь Ярополк став на бік Свенельда. Воєвода намовив Ярополка піти на Олега війною, під час якої останній загинув.

Новгородський князь Володимир, побоюючись за свою долю, залишив своє князівство. Ярополк призначив на його місце посадника. На деякий час київський князь позбувся претендентів на великокнязівський стіл. Але 980 р. Володимир з'явився з найманим військом варягів, повернув собі Новгород, захопив Полоцьк, а потім і Київ. Ярополк утік у Родень, де був убитий.

З 980 р. «нача, — читаємо в літопису, — княжити Володимир у Киеви один». Володимир Святославич мав незвичайну для великого київського князя генеалогію: він був позашлюбним сином Святослава і Малуші, ключниці Ольги. Ставши великим київським князем, Володимир насамперед прагнув позбутися варязьких найманців, за допомогою яких заволодів Києвом. Варяги поводилися зухвало і зажадали від Володимира накласти на їх користь контрибуцію на киян: по дві гривни з людини. Але Володимир зумів направити варягів на Візантію.

Протягом перших п'яти років правління Володимир об'єднав усі східнослов'янські землі. 981 р. він повернув західні руські землі, які потрапили під владу Польщі. У 984 р. він підкорив радимичів.

Двічі Володимир ходив на в'ятичів: 981 p., коли він їх «победи и возложи на ня дань от плуга», і 982 p., після того як в'ятичі «заратишася», Володимир переміг їх удруге.

У 993 р. відбувся похід Володимира на хорватів, яким завершилося об'єднання східнослов'янських земель у складі Київської Русі. Після цього встановилися мирні відносини Русі з сусідніми державами. Літописець так характеризує зовнішню політику Володимира на Заході наприкінці X ст.: «И бі живя съ князи окольними миромъ, съ Андрихомь Чешьскымь».

За часів князювання Володимира завершився тривалий процес формування території давньоруської держави. Визначилися й закріпилися кордони Київської Русі, які в основному збігалися з ентографічними межами східних слов'ян. Вони проходили в районі верхів'я Оки і Волги на сході; Сули, Дону, Росі й Південного Бугу — на південному сході та півдні; Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану і Західної Двіни — на заході; Чудського озера, Фінської затоки, Ладозького та Онезького озер — на півночі. Це була найбільша держава в Європі, яка відзначалася винятковою для часів середньовіччя етнічною однорідністю. Лише незначну частину її населення становили неслов'янські північні племена, — чудь, меря, весь.

У сфері постійного політичного впливу Київської Русі перебував цілий ряд сусідніх територій, де здавна жило слов'янське населення. Протекторат над цими територіями забезпечував їй вихід до міжнародних торговельних ринків. Йдеться, насамперед, про райони Північного Причорномор'я, Крим і Приазов'я, де молода давньоруська держава з перших днів свого існування успішно конкурувала з Візантійською імперією. Найміцнішими позиції Русі були в Приазов'ї. Уже з X ст. тут існувало давньоруське князівство з центром у Тмутаракані (колишнє грецьке місто Таматарха), яке протягом кількох століть відігравало важливу роль в економічному розвитку країни.

З IX—X ст. у сферу політичного впливу Русі потрапив і Крим. Виявом цього були успішні походи руських князів (починаючи з князя Бравлїна) проти Візантії та її кримських колоній, які сприяли стабілізації економічних відносин Криму з давньоруськими землями. За часів Володимира Святославича до складу Тмутаракані ввійшов район Керченського півострова, головне місто якого отримало руську назву Корчев. Зміцніли також позиції Русі в торговельних містах Херсонесі та Сурожі (Судаку), де знаходилися колонії давньоруських купців.

Спроби Візантії витіснити Русь із Криму не мали та й не могли мати успіху. Традиційно Північне Причорномор'я тяжіло не до митрополії (Греції, Риму чи Візантії), а до сусідніх з ним материкових районів з давньою високою культурою землеробства і скотарства. Навіть у XII—XIII ст., коли союзником імперії у боротьбі з руським впливом у Криму виступили половці, Русь продовжувала підтримувати економічні контакти з кримськими містами. Важливим осередком, своєрідним перевалочним пунктом давньоруської міжнародної торгівлі в XII ст., згідно зі свідченням арабського хроніста Ібн-Бібі, виступав Сурож. Один із кварталів цього приморського міста населяли руські.

Перед давньоруською державою, що об'єднала всі східнослов'янські землі, стояли важливі завдання політичної консолідації земель. Серед заходів, спрямованих на розв'язання цих завдань, важливе значення мала адміністративна реформа, яку почав здійснювати ще Святослав, а закінчив Володимир Святославич. Зміст її полягав у тому, що землі й княжіння, де правили васальні, залежні від Володимира місцеві князі, передавалися синам Володимира. Останніх він посадив у Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Муромі, Пскові, Смоленську, Іскоростені, Володимирі, Тмутаракані; у деяких менш важливих містах перебували посадники Володимира з найближчого його оточення. Реформа ліквідувала владу місцевих князів, пов'язаних походженням та інтересами з їх землями і далеких від інтересів Києва, покінчила з автономізмом земель.

У результаті реформи всі найбільші феодальні володіння Русі і всі вищі щаблі феодальної ієрархії опинилися в руках одного князівського роду. Відповідно до норм феодального права всі князі Київської Русі як нащадки великого київського користувалися рівними правами на спадщину предка, що юридично робило їх рівноправними. Ця обставина відіграла велику роль у подальшій історії Київської Русі. З одного боку, вона підтримувала у князів ідею спільності й рівної відповідальності всіх за долю країни, а це сприяло об'єднанню сил князів у боротьбі з зовнішніми ворогами. З другого — зумовлювала міжусобну феодальну боротьбу, бо кожний князь, вважаючи себе юридично рівним з іншими, намагався і фактично зрівнятися з тими, хто мав більші або багатші володіння.

У другій половині X ст. на Київську Русь посилилися напади печенігів. У літописі збереглися свідчення лише про найбільші з них. У 992 р. стався великий напад печенігів на Переяславську землю. Руські війська виступили назустріч печенігам. Перед вирішальною битвою на р. Трубежі зійшлися на двобій богатирі. Переміг руський богатир, після чого печеніги почали тікати, але руські наздогнали і побили їх. На місці битви, за легендою, Володимир збудував фортецю і назвав її Переяславом, бо тут руський воїн «перея славу» від печенігів.

Під час нападу печенігів 996 р. мало не потрапив у полон князь Володимир. У 997 р. печеніги підступили майже до Києва і обложили Білгород на Ірпені. Про цю облогу збереглися перекази і легенди, одна з яких попала до літопису. Тривала облога викликала у Білгороді голод, населення вирішило здатися, але знайшовся мудрий старець, який хитрощами примусив печенігів зняти облогу. Він намовив городян з останніх залишків продуктів приготувати кисіль, зібрати мед, наповнити вкопані в землю бочки і показати це посланцям печенігів. Печеніги, побачивши, що білгородців годує сама земля і що у них невичерпні колодязі їжі й питва, зняли облогу.

Печеніги становили для Русі постійну небезпеку,«бе бо рать, — каже літописець, — беспреступна». Оборона Русі за цих умов стала найважливішим завданням держави. Для захисту її південних кордонів Володимир Святославич розпочав будівництво міст-фортець на Десні, Острі, Сулі і Стугні. Літопис повідомляє про це так: «И рече Володимеръ: «Се не добро, еже мало городов около Киева. И нача ставити городы на Десні, и по Востри, и по Трубежеви, и по Сулі, и по Стугні. И поча нарубати мужі лучши от словень, и от кривичь, и от чюди, и от вятичь, и от сихъ насели грады, бі бо рать от печенігь. И бі воюяся с ними и одолая имъ». Ця розповідь літопису свідчить про високий рівень державної організації Київської Русі в X ст. Подібні заходи щодо величезного за розмахом будівництва складної і розгалуженої системи фортець і забезпечення їх військовими залогами, набраними від усіх східнослов'янських земель, були під силу тільки країні з великим матеріальним і людським потенціалом.

З фортець, збудованих Володимиром для захисту Русі від печенігів, літопис згадує Білгород на Ірпені, Василев (сучасний Васильків) на Стугні і Переяслав на Трубежі. Крім них, було збудовано багато інших фортець, від яких до нашого часу залишилися численні городища. У систему оборонних рубежів входили і так звані змієві вали, залишки яких збереглись у багатьох місцях. Вони тягнуться на сотні кілометрів вздовж берегів річок, що впадають у Дніпро.

Питання про те, хто і коли будував змієві вали, залишається ще не розв'язаним. Незаперечним є те, що їх будувало місцеве землеробське населення лісостепових районів Подніпров'я для захисту від нападів степових кочовиків. Подібні споруди для захисту від нападів кочовиків осіле населення будувало і в інших країнах; їх залишки виявлені в Румунії, Чехії, Польщі. Можливо, що змієві вали в межах України будувалися в різний час. Але частина їх, без сумніву, була зведена за князювання Володимира у X ст. і призначалася для оборони кордонів від печенігів.

Кінець X і початок XI ст. — особливо важливий період в історії Київської Русі. У цей час активно відбувалися процеси консолідації давньоруської народності, зміцнення феодального ладу і держави.