Введення християнства на Русі

Реферат

У системі заходів, спрямованих на зміцнення країни, великого значення набули релігійні реформи Володимира Святославича. Панівний клас Київської Русі і сам князь як глава держави розуміли можливості ідейного впливу релігії на людей і намагалися використати її в інтересах феодальної держави.

Основу язичництва складали обожнення сил природи, вірування у природні властивості речей і явищ природи, у духів, що населяли і супроводжували людину від народження до смерті. Язичницькі вірування не були незмінними, на кожному етапі первіснообщинного суспільства люди поклонялися різним богам, що уособлювали важливіші природні сили. Невідомий руський автор XII ст. у своєму творі «Слово святого Григорья...» («Слово об идолах») дав спробу періодизації язичницьких культів у східних слов'ян. Він визначив три основні етапи: «и ти (слов'яни) начаша требы класти Роду и Рожаницам преже Перуна, бога их. А преже того клали требы упирем и берегыням». Отже, найдавнішою формою релігії у східних слов'ян був анімізм — вірування в злих (упирів) і добрих (берегинів) духів. Пізніше почали поклонятися Роду і Рожениці, що уособлювали творчі сили природи, були богами родючості й добрими духам предків. Потім головним богом став Перун — бог грому, блискавки, війни і зброї. Але, крім згаданих головних богів, на різних етапах розвитку язичництва існувало безліч інших божеств. Численні боги населяли ліси, води і поля, спеціальні боги покровительствували різним галузям господарства. Своїх окремих богів мали племена, роди і родини. Так, у східних слов'ян склався великий пантеон язичницьких богів, відомий з писемних і археологічних джерел. Серед останніх особливо важливим був Святовит, зображення якого знаходиться на так званому Збруцькому ідолі.

Володимир мав на меті зробити Київ релігійним центром усіх східних слов'ян. Одразу ж після закінчення війни з Ярополком за Київ Володимир створив у місті пантеон головних язичницьких богів. У центральній частині київського дитинця, «на холму вне двора теремного», він звелів поставити дерев'яну статую головного бога Перуна з срібною головою і золотими вусами, а також Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Мокош. Хорс і Даждьбог уособлювали сонце, але мали різне походження: Даждьбог — слов'янське божество, Хорс — іранське, що ввійшло до руського пантеону, вірогідно, від сіверян, які зазнали впливів іраномовного населення. Споріднений Хорсу за походженням Симаргл — бог землі, підземного царства; Стрибог — слов'янський бог вітрів (так визначає його «Слово о полку Ігоревім»); Мокош — жіноче божество родючості й домашнього господарства, за походженням з фінських племен, землі яких увійшли до складу давньоруської держави.

«Повість временних літ» повідомляє і про людські жертви, що приносилися язичницьким богам у Києві: «И привожаху сыны своя и дъщери, и жряху бісомъ». У центрі найдавнішого київського дитинця існувало святилище, місце, де богам приносилися жертви. Залишки язичницького храму виявлені також у Новгороді — тут стояло зображення Перуна; місце це й понині зветься «Перуновим холмом».

Спроба Володимира поставити язичницьку релігію на службу ранньофеодальній державі не дала бажаних наслідків. Язичество у другій половині X ст. вже не відповідало рівню соціального, політичного й культурного розвитку країни. В інших слов'янських країнах на цей час язичницьку релігію вже замінило християнство. Християнство з його монотеїзмом, ієрархією святих, розвинутим вченням про панування і підкорення, проповіддю про непротивлення злу, що за умов класового суспільства означало непротивлення експлуатації, з богослужінням, розрахованим на прищеплення віруючим почуття неповноцінності, значно більше відповідало феодальному ладу та ідейним принципам феодальної держави, ніж будь-яка інша релігія. Християнство, за висловом Ф. Енгельса, було «...неминучим наслідком того становища, яке займала церква як найбільш загальний синтез і найбільш загальна санкція існуючого феодального ладу».

Введення християнства було підготовлене як внутрішніми, так і зовнішніми умовами. Зв'язки східних слов'ян з християнськими країнами і, головне, з Візантією існували ще з антських часів. З виникненням давньоруської держави русько-візантійські відносини стали постійними і регулярними.

Арабські письменники IX ст. свідчать, що серед руських купців зустрічалися й християни. Константинопольський патріарх Фотій (писав у 60-х роках IX ст.) зазначає, що Русь змінила язичництво на християнство, маючи на увазі, певно, прийняття християнства частиною війська. Християнство прийняла княгиня Ольга, багато християн перебувало в її оточенні й між ними піп Григорій, який супроводжував Ольгу до Візантії. На додержання умов договору 944 р. частина населення Києва заприсяглася християнським богом у церкві Іллі, яка існувала в Києві уже в першій половині X ст.

Політичні відносини, що склалися наприкінці 80-х років X ст. між Руссю і Візантією, прискорили введення християнства на Русі. У 987 р. у Візантійській імперії (в Малій Азії) спалахнуло повстання проти імператора Василія II під проводом Варди Фоки, який оголосив себе імператором Візантії. Василій II звернувся до Володимира по воєнну допомогу. Останній погодився за умови, якщо імператор віддасть за нього заміж свою сестру Анну, на що імператор дав згоду. Допомога Василію II була надана, але він не поспішав виконати свою обіцянку. Справа одруження Володимира набирала міждержавного конфлікту, оскільки воно розглядалось як важливий політичний акт, здійснення якого ставило руського князя в очах європейської дипломатії нарівні з візантійським імператором. Візантійська дипломатія, оберігаючи високе становище візантійського імператорського двору в очах інших держав, всіляко намагалася не допускати встановлення династичних зв'язків імператора з правителями інших держав. У цьому полягала традиційна політика Візантійської імперії. Дід Василія II імператор Константин Багрянородний заповідав з цього приводу своїм синам, що коли якийсь народ з невірних і незнатних жителів півночі почне домагатися посвоячитися з імператором Ромеїв, взяти у нього дочку за себе чи свою дочку віддати за імператора або його сина, то тоді належить таку нерозумну вимогу їх відхилити. Володимиру вдалося за допомогою сили зброї взяти собі за дружину сестру імператора. Водночас він прийняв християнство. Точних відомостей, де хрестився Володимир, немає. Уже наприкінці XI ст. на Русі існували щодо цього різні версії, згідно з якими Володимир хрестився то у Києві, то у Василеві, то в інших містах. Автор «Повісті временних літ» вважав, що Володимир хрестився в Корсуні перед шлюбом з царівною Анною.

Прийняття християнства на Русі автор «Повісті временних літ» описує як одноразовий адміністративний акт київського князя. Після свого хрещення Володимир у 988 р. звелів знищити ідолів, яких він сам поставив. Перуна скинули в Дніпро, а киянам наказали йти до річки, де їх і охрестили попи, які прибули з Корсуня і Царграда. Так, згідно з літописом, відбувалося хрещення населення і в інших містах. На місцях, де стояли ідоли, Володимир наказав ставити християнські церкви. Після хрещення у Києві була збудована дерев'яна Василівська церква на честь св. Василія — патрона Володимира Святославича. У 989 р. розпочалося і через сім років завершилося будівництво кам'яної Десятинної церкви. На її утримання Володимир виділив десяту частину прибутків від своїх володінь, від чого і пішла її назва.

Нова релігія в народі не могла поширитися одразу з наказу князя, її введення зустрічало опір і вимагало примусових заходів. Неймовірно, щоб усі кияни хрестилися у річці водночас, як це описано у літописі. Таке колективне охрещення можливе, але тільки як демонстрація представників вищих верств, як приклад для населення. На те, що спочатку християнство було прийнято у середовищі пануючого класу, а вже потім поширилося в народі, натякає й літопис, коли наводить відповідь простого населення на заклик князя прийняти християнство: «Аще бы се не добро было, не бы сего князь и боляре прияли».

У Новгороді проти прийняття християнства спалахнуло повстання. Посадник Добриня і тисяцький Путята примусили новгородців хреститися насильно. «Путята крести мечем, а Добриня огнем». Не з радістю було зустрінуто введення християнства і в Києві, де, як пише літописець, «плакахуся его навірнии людье, еще бо не бяху прияли святаго крещенья».

Християнство поширювалося по країні поволі і повністю так і не витіснило язичництва. Про те, як міцно язичництво трималося у народній свідомості, свідчить той факт, що воно часто було ідейною зброєю у боротьбі трудящих проти експлуататорів. Волхви, як зазначалося, очолили повстання 1024 р. у Суздальській землі, а у 70-х роках XI ст. — у Ростовській. До того ж часу належить поява волхва у Новгороді, який «хула веру хрестьянскую». На бік волхва став весь народ, а з єпископом залишився лише князь з дружиною, зазначає літописець. Довгий час у народі поклонялись язичницьким богам «под овином», приносили жертви «бесом, болотом и кладезем». Багато елементів старої релігії сприйняло і християнство, яке стало панівною формою ідеології на Русі. Її інтересам служили писемність, література, мистецтво. Прийняття християнства сприяло широкому проникненню на Русь досягнень передової візантійської культури. Але це ніяк не означає, що культура Київської Русі своїм походженням і розвитком зобов'язана християнству. І до запровадження християнства на Русі існували писемність, розвивалася архітектура й мистецтво.

Введення християнства на Русі мало як позитивні, так і негативні наслідки. Християнство сприяло розширенню економічних і культурних відносин Київської Русі з європейськими країнами, а також зміцненню зв'язків між окремими її землями. Разом з тим нова релігія була вірною прислужницею феодальної держави; вона освячувала панування меншості і закликала трудове населення Русі до покірливості і терпіння. Досить швидко давньоруська православна церква сама стала крупним феодалом і брала безпосередню участь в експлуатації трудящих.