Київська земля. Територія (XII — перша половина XIII ст.)

Реферат

В епоху феодальної роздробленості, яка характеризувалася завершенням процесів виділення окремих князівств, Київ перетворився із столиці Русі в стольне місто однієї з її земель і, як вважає історична наука, знаходився приблизно в однакових умовах з такими містами, як Новгород, Владимир на Клязьмі, Смоленськ, Галич, Чернігів. Відрізнявся Київ від них лише своїм історичним минулим, становищем церковного центру усіх давньоруських земель, а також місцем і роллю у боротьбі Русі з половцями. Київська земля, що була давнім політичним і територіальним ядром Київської Русі, на відміну від більшості земель не перетворилась у спадкову вотчину якоїсь із князівських ліній, а протягом XII — першої половини XIII ст. вважалася власністю великокнязівського київського стола і навіть загальнодинастичною спадщиною давньоруського князівського роду.

Формування території київського домену в основному завершилось у другій половині XI ст., коли давня Руська земля розділилася на три частини між Києвом, Черніговом і Переяславом. До київського стола відійшли колишні Полянське Правобережжя, землі древлян, південно-західні райони розселення дреговичів, а також землі уличів у басейні Південного Бугу. В неспокійні часи феодальної роздробленості, коли території більшості давньоруських князівств стабілізувалися, межі Київської землі постійно зазнавали змін. Іноді до київських володінь приєднувались землі інших князівств. Київські князі з династії чернігівських Ольговичів утримували за собою В'ятицьку землю і частково Прип'ятське Лівобережжя, а під час князювання в Києві представників роду Мономаха статут київських доменіальних володінь дістали Посейм'я і Туровська волость. Мав місце і зворотний процес, коли в результаті роздачі київських волостей молодшим князям, князям-ізгоям, а нерідко й сильним удільним, які постійно претендували на долю в загальноруській родовій спадщині, володіння власне Києва значно скорочувались.

Київська земля займала частково зони Лісу й Лісостепу, що, безперечно, позитивно відбивалося на її економічному розвитку. Родючі чорноземні грунти лісостепової зони здавна зумовлювали тут високу культуру землеробства, а багате на будівельний матеріал і корисні копалини Полісся забезпечувало сировиною ремісниче виробництво. Численні ріки, в тому числі Дніпро, Десна, Прип'ять, Південний Буг, зв'язували Київську землю з найвіддаленішими місцевостями Русі, а також із міжнародними торговельними ринками.

У стратегічному відношенні окраїнне положення Київської землі, що межувала з половецьким Степом, не було сприятливим. Постійні вторгнення печенігів, торків, половців у її південні райони підривали економіку, відволікали населення на боротьбу з ворогами Русі. Життя тут було небезпечним, але, як свідчать літописні й археологічні джерела, південноруське порубіжжя і в XII ст. мало досить високу густоту населення. Відхід його в безпечніші райони Русі почався тільки після поразки руських дружин на Калці.

Одночасно з формуванням основної території Київської землі визначались і її межі. На Лівобережжі, після виділення Чернігівщини в окреме князівство, за Києвом залишалася невелика смуга (завширшки в 10—15 км) землі, що витягнулась від Десни до Трубежа. Серед київських володінь літопис називає тут Ольжичі, Лутаву, Моровійськ, Городець, Саків, Рудичі. Центром задніпровської київської волості був Саків. 1101 р. у цьому місті, що знаходилось на південь від Києва, Святополк і Мономах уклали мир з половцями, а в 1142 і 1146 pp. воєвода чи посадник Сакова Лазар Саковський брав активну участь у київських подіях. Ще раз Саків згадується у літописі під 1150 p., коли брат Юрія Долгорукого Ростислав змусив саковців, названих турпеями, відмовитися від допомоги Ізяславу Мстиславичу, супернику суздальського князя у боротьбі за Київ.

Лутава і Моровійськ знаходилися на києво-чернігівському порубіжжі, недалеко від Десни. Тут відбувалися зустрічі і переговори київських князів з чернігівськими. Звідси 1154 р. Юрій Долгорукий направив грамоту Ізяславу Давидовичу в Київ з вимогою звільнити великокнязівський стіл. Згодом ці населені пункти перейшли до складу чернігівських володінь. Поблизу Києва розташовувалися Ольжичі. 1142 р. великий князь Всеволод Ольгович, бажаючи порозумітись із братами, скликав їх на переговори в Ольжичі. Через два роки тут зупинялися київські князі Ізяслав Мстиславич і Вячеслав Володимирович, які поспішали на виручку обложеному Юрієм Долгоруким Чернігову. Як крайній пункт Київської землі на лівому березі Ольжичі згадуються в літописі ще двічі — під 1161 та 1183 pp. Аналогічну роль відігравав і Городець, також розташований, за літописом, недалеко від Києва. Напевно, Городець був заміською резиденцією київських князів і правив за місце князівських зустрічей.

На правому березі північні рубежі Київської землі проходили по вододілу Прип'яті, Березини і Німану. Ці землі, населені дреговичами, протягом майже всієї історії Русі перебували під впливом Києва. Головне місто дреговичів Туров, розташоване на правому березі Прип'яті, тривалий час відігравало помітну роль серед міст Київської землі; Туров, як правило, належав старшому, після великого київського, князю. 1142 р. у Турові сидів Вячеслав, 1150 р. — син Юрія Долгорукого — Андрій, у розпорядження якого перейшли також Пінськ і Пересопниця. 1154 р. великий князь Ростислав Мстиславич наділив Турово-Пінською землею Святослава Всеволодовича. У наступному році одне з визначних міст басейну Прип'яті Мозир Юрій Долгорукий віддав Святославу Ольговичу. У цьому районі літопис, називає також Чичерськ, Брягин, Случеськ, Клечеськ, Чорторийськ, Дубровицю та інші міста, що знаходилися під владою київських князів.

Західні межі Київської землі вже у X—XI ст. дійшли до Горині і Західного Бугу, де розташовувалася Берестейська область. У Погоринні існували такі міста, як Пересопниця і Зарічеськ, Шумськ на р. Вілії, Тихомль на р. Горині, Чемерин на р. Олиці, що впадала в Горинь, Корчеськ на р. Корчині та деякі інші. Оскільки ці землі лежали ближче до Волині й Галичини, ніж до Києва, вони досить часто були «яблуком незгоди» між князями названих центрів. Проте перевага залишалася за Києвом; у погоринських містах, як правило, сиділи посадники великого князя. 1152 р. за умовами мирної угоди між Ізяславом Мстиславичем і Володимиром Галицьким, останній зобов'язувався не претендувати на «города русские», тобто київські, після чого великий князь «посла посадники своя въ городы, на нихъ же бяше хрестъ ціловалъ Володимиръ въ Бужескъ, въ Шюмескъ, въ Тихомль, въ Выгошевъ, въ Гноиницю».

Південно-західні рубежі Київської землі проходили по лінії верхньої течії Південного Бугу й Случі. Літопис у числі київських називає тут такі міста, як Божський, Котельниця, Межибожжя. Побузькими містами, як своєю вотчиною, розпоряджалися, головним чином, київські князі. Так, 1146 р. Ізяслав Мстиславич, позбавивши Святослава Всеволодовича м. Володимира, віддав йому натомість «Бужьскый и Межибожъе и пять городовъ». У 1148 р. «Божьскый, Межибожие, Котелницю и ина два городы» Ізяслав віддав сину Юрія Долгорукого Ростиславу. Збираючись у похід проти Юрія, Ізяслав наказав Ростиславу йти в Божський і там постерегти «земли руськой». Отже, Побужжя, на яке постійно претендував Галич, служило своєрідним бар'єром, що захищав Київ з південного заходу. Між верхньою течією Південного Бугу, Тетерева і Случі, знаходились болоховські міста Деревич, Губин, Кудін, Кобуд, Дядьков та інші, які належали київським князям, а в другій чверті XIII ст. виділилися в окремий князівський наділ.

Південні рубежі Київської землі, які водночас були і південним кордоном давньоруської держави, зазнавали постійних нападів кочових народів. Наприкінці XI ст. Пороська оборонна лінія, створена за Ярослава Мудрого, була прорвана новим сильним ворогом Русі — половцями, але вже на початку XII ст. спільними зусиллями руських князівств вона була відновлена. У другій половині XII ст. кордони Київської землі відсунулися значно південніше Росі і, напевно, доходили до Тясмину.

Боротьба Русі із кочовими народами Степу, що тривала століттями, покликала до життя складну систему оборонних рубежів на півдні Київської землі. Крім Пороської і Стугнянської, у другій половині XI — на початку XII ст. була зведена Дніпровська оборонна лінія, яка мала захищати водний торговельний шлях і південні підступи до Києва. Через придніпровські міста здійснювався зв'язок Києва з південним кордоном Русі. Літопис називає тут такі населені пункти, як Треполь, Новгород-Святополч, Іван, Чучин, Заруб, Канів на Дніпрі, Корсунь, Торчеськ, Юр'єв на Росі. Систему воєнно-феодальних замків у південноруському пограниччі доповнювали потужні земляні вали, які проходили у межиріччі Росі й Роставиці, а також вздовж лівого берега Стугни і далі у південно-західному напрямку за Ірпінь і Здвиж. Літописець так розповідав про похід руських дружин проти половців у 1093 р.: «И минувше Треполь, проидоша валъ. И се Половці идяху противу, стрілци противу пред ними; нашимъ же ставшимъ межи валома, и поставиша стяги своя, и изодоша стрилци из валу».