Київська земля. Політична історія (XII — перша половина XIII ст.)

Реферат

Протягом XII — першої чверті XIII ст. Київська земля неодноразово привертала увагу давньоруських князів. Одні з них обмежувалися претензіями на якусь частину спільної родової спадщини, інші, які вели боротьбу за відновлення єдності руських земель, аж до 60-х років XII ст. пов'язували успіхи цієї боротьби з володінням старою столицею Русі. У цій принадливій силі Києва, безперечно, давалася взнаки традиція — його колишнє політичне значення, а не те реальне місце, яке він посідав серед інших давньоруських центрів у XII ст. Міжусобна боротьба за Київ, що її вели чернігівські, волинські, ростово-суздальські, смоленські та інші князі, якими б причинами вона не викликалась, об'єктивно призводила до поглиблення процесів феодального дроблення, до дальшого політичного послаблення Києва.

Поступово традиційне прагнення князів посісти київський стіл переросло в свою протилежність. Сильні удільні володарі намагались очолити боротьбу за відновлення загальноруської єдності не шляхом захоплення київського столу, а шляхом утвердження в ролі об'єднавчого центру стольного міста свого князівства. Водночас вони уважно стежили за ситуацією, що складалася на півдні Русі, постійно добиваючись там долі власності. Розвиток різних форм співправління на київському столі призвів зрештою до того, що Київ і Київська земля стали об'єктом колективного сюзеренітету найсильніших князів Русі.

Після смерті Мстислава київський стіл перейшов до його брата Ярополка Володимировича (1132—1139). Час його правління характеризувався переходом від єдиновладдя, що мало місце за Мономаха і Мстислава, до поліцентралізму, остаточна перемога якого настала після 30-х років XII ст. Як державний діяч Ярополк стояв ближче до своїх попередників, але гідно продовжити їхню справу не зміг. Намагаючись примирити чернігівських Ольговичів і усунути їх від розв'язання суперечностей серед численних нащадків Мономаха, Ярополк проводив політику братолюбства й миролюбства, яка в умовах жорстокої боротьби за перерозподіл феодальних володінь не могла мати позитивних наслідків. Незважаючи на те що літописець не шкодує похвальних епітетів при характеристиці дій київського князя, навряд чи його політика знаходила підтримку серед широких народних мас. Слова літопису, що Ярополк «хулу и укоръ прия на ся отъ брате своея и отъ всихъ», свідчать про те, що більш рішучим його хотіли бачити не тільки брати й племінники, а й населення Київської та Переяславської земель, яке страждало від постійних воєнних нападів Всеволода Ольговича.

В історичній літературі нерішучість Ярополка Володимировича іноді пояснюється його малодушністю, насправді ж вона викликалась іншим. Відомий заклик — «любите враги ваша» — йшов не від християнської смиренності, а від переконання, що внутрішні суперечності потрібно і можна вирішувати мирним шляхом. Щодо ворогів Русі — половців — Ярополк дотримувався зовсім іншого погляду. Тут він діяв сміливо й рішуче і справедливо заслужив славу переможця «поганих».

На внутрішню політику Ярополка, безперечно, накладали відбиток його зобов'язання щодо Мстиславичів, реалізація яких викликала сильну протидію з боку Ольговичів і молодших Мономаховичів. Прагнення закріпити за одним із синів Мстислава Великого переяславський стіл, що розцінювався як перехідний до київського, стало причиною різкого загострення відносин Ярополка з своїми братами, зокрема Юрієм Долгоруким. Останній запропонував Ярополку обміняти Переяславську землю, що тоді була, по суті, частиною Київської, на ряд суздальських володінь.

Реалізація цієї умови означала б, що саме за Юрієм Долгоруким визнавалися права на успадкування київського стола. Це зовсім не входило в розрахунки Мстиславичів та Ольговичів. Уклавши між собою союз, вони здійснили ряд нападів на Переяславську і Київську землі, що примусило Ярополка відмовитись від пропозиції Юрія Долгорукого. Зрештою Переяслав дістався молодшому Мономаховичу — Андрію, який не вважався претендентом на київський стіл. Тільки перед смертю Ярополку вдалось об'єднати сили для боротьби з Ольговичами й дещо стабілізувати внутрішнє становище Південної Русі.

Наприкінці правління Ярополка Володимировича в число реальних претендентів на київський стіл висунувся чернігівський князь Всеволод Ольгович. По смерті Ярополка він, скориставшися незгодами серед Мономаховичів і Мстиславичів, з невеликою дружиною вступив до Києва.

Перехід київського стола до Всеволода (1139—1146) вимагав від нього встановлення нових контактів і зв'язків. Вчорашній сепаратист Всеволод на київському столі намагався проводити політику відновлення єдності руських земель. Літопис відзначає, що він «самъ хотяще землю всю держати, искаше подъ Ростиславомъ Смоленьска, а подъ Изяславомъ Володимира». Відстоюючи свої претензії на старшинство серед руських князів, Всеволод зустрівся з відвертою протидією не тільки Мономаховичів, а й своїх братів. Вони намагалися витіснити київського князя з Чернігівської землі, де він утримував за собою Вятицьку волость, а також одержати долю в Київській землі. Претензії братів були задоволені передачею їм міст Рогачова, Берестя, Дорогочина, Клечська, Вщижа, Чорторийська та Юрмина. Протягом всього періоду київського князювання Всеволода Ольговича сильну опозицію йому створювали Юрій Долгорукий, а також Володимирко Галицький. Боротьба Києва з Галичем у 1144—1146 pp. не принесла реальних успіхів жодній із сторін. Невдачею скінчилась і спроба Всеволода поширити свій вплив на Новгород. Його брат Святослав не зміг утриматися на княжому столі цієї боярської республіки; за утиски й насильства новгородці прогнали його.

Отже, широкі плани відродження політичної єдності давньоруських земель Всеволод не зумів втілити у життя. Максимум, чого йому вдалося досягти, — це стати першим серед князів і розширити свої феодальні володіння, включивши до них землі всієї Південної Русі.

Серед населення Києва і Київської землі Всеволод не користувався популярністю. Його не любили за постійні зв'язки з половцями, а також за посилення феодальної експлуатації. Не випадково, після його смерті в Києві проти Ольговичів і їх адміністрації піднялося народне повстання (1147 p.).

Події 1146—1147 pp. з усією очевидністю показали, що основною політичною силою в Києві і Київській землі стало боярство. Саме воно вирішило питання про київського князя після смерті Всеволода. Незважаючи на присягу, складену перед Ігорем Ольговичем на Ярославому дворі, керівники київських бояр Гліб тисяцький та Іван Воїтишич направили до Переяслава посольство з запрошенням на київський стіл Ізяслава Мстиславича. Коли ж переяславський князь з'явився зі своїм військом під стінами Києва, вони, як і було умовлено, відкрито перейшли на його бік. Ігоря Ольговича постригли в ченці й вислали в Переяслав.

Час князювання Ізяслава (1146—1154) пройшов у постійних походах і битвах. Двічі він змушений був уступати Київ Юрію Долгорукому, але знову відвойовував його. Як і попередники, Ізяслав також намагався зміцнити політичні позиції Києва. З цією метою він відібрав у Святослава Всеволодовича Володимир (Волинський) і віддав йому невелику порубіжну волость з Божським і Межибожжям; дядька Вячеслава, який номінально виступав великим київським князем, Ізяслав позбавив туровського стола і посадив на ньому свого сина Ярослава. Переяславський стіл зайняв інший син Ізяслава — Мстислав, у Смоленську вже давно правив його брат Ростислав.

Успішні походи проти чернігівських Ольговичів і в першу чергу проти новгород-сіверського князя Святослава Ольговича привели до того, що в Путивлі сів київський посадник.

У проведенні політики об'єднання давньоруських земель Ізяслав Мстиславич досяг помітних успіхів, але, як і його попередники, не міг повністю реалізувати свою програму. Ні Юрій Долгорукий, ні Святослав Ольгович, ні Володимирко Галицький, які змушені були змиритись з князюванням Ізяслава в Києві, не вважали його своїм сюзереном. Як і раніше, незалежну від Києва політику проводили Новгород і Полоцьк.

Об'єднавча діяльність Ізяслава Мстиславича позитивно сприймалася населенням усіх давньоруських земель. Саме з нею воно пов'язувало надії на успішну боротьбу з половцями. Проте для її здійснення ще не склалися необхідні історичні умови.

На роки правління Ізяслава Мстиславича припадає спроба звільнитися від втручання Візантії у справи Русі, яке вона здійснювала через митрополитів-греків. У 1147 p., скориставшись з того, що митрополича кафедра лишилася вакантною, Ізяслав, на порушення всіх церковних канонів, поставив митрополитом Клима Смолятича. Дослідники по-різному оцінювали цю подію в церковно-політичному житті Київської Русі. Одні вбачали в ній (як і в призначенні митрополита Іларіона Ярославом) прагнення до більшої самостійності руської церкви і її ієрархії, інші, посилаючись на поодинокість подібних випадків, заперечували це.

Промова Ізяслава, виголошена на соборі руських єпископів, не залишає сумнівів у справжніх намірах київського князя. В ній князь зазначив, що від митрополитів-греків «чинятся напрасно великие убытки, а паче всего через сию патриархов в Руси власть цари греческие исчут над нами властвовать и повелевать, что противно нашей чести и пользе». Акцію Ізяслава підтримали не всі єпископи й удільні князі; митрополит Клим Смолятич тримався завдяки покровительству великого князя, а після його смерті залишив кафедру.

Помітну роль у житті Київської землі за Ізяслава Мстиславича, як і протягом усього періоду феодальної роздробленості, відігравали тюркські племена — чорні клобуки. Їхнє поселення на півдні давньоруської держави припадає на кінець XI — початок XII ст. З часом тут виникли, крім Торчеська і Корсуня, міста Дверен, Боровой, Чурнаєв та ін. Чорноклобуцьке населення Поросся і південно-східних районів Переяславської землі поступово сприйняло давньоруську мову, культуру, билинний епос, але довго зберігало пастуший образ життя і язичницьку релігію, від чого у літописі нерідко іменується «своими погаными».

Політика київських князів щодо чорних клобуків мала загальноруське значення. Йдеться не тільки про оборону південних рубежів Русі від половців, а й про внутрішні соціально-політичні справи. Київські князі часто-густо використовували загони чорних клобуків для боротьби з непокірними васалами. Особливо активно виступали чорні клобуки на боці великого київського князя Ізяслава Мстиславича.

У 1154 р. Київ утретє зайняв суздальський князь Юрій Долгорукий, з діяльністю якого на північному сході Русі пов'язується заснування і розбудова багатьох міст, у тому числі й Москви. (Перша згадка про неї відноситься до 1147 р.). На київському столі Юрій сподівався досягти становища старійшини руськиих князів. На короткий час це йому вдалося. Але вже 1157 р. проти нього склалася коаліція на чолі з смоленським князем Ростиславом Мстиславичем. У Києві, очевидно, також мала місце змова проти великого князя, наслідком якої стала загадкова смерть Юрія Долгорукого після бенкету у київського боярина Петрила.

Повідомлення про смерть Юрія Долгорукого і запрошення на великокнязівський стіл прийшли до Ізяслава Давидовича в Чернігів у розпал його підготовки до походу на Київ. Проти зайняття ним великокнязівського стола, як не дивно, не протестували спочатку навіть Мономаховичі.

Здобувши київський стіл, Ізяслав, як колись Всеволод, залишив за собою частину Чернігівської землі, чим викликав невдоволення всіх Ольговичів. Найрішучішими противниками Ізяслава Давидовича були волинський князь Мстислав Ізяславич та Ярослав Осмомисл. Хиткі позиції Ізяслава Давидовича та безуспішні походи на Галич і Туров коштували йому київського стола.

Після перемоги над Ізяславом Давидовичем під стінами Білгорода наприкінці 1158 р. до Києва вступили Мстислав Ізяславич і Ярослав Галицький. На великокнязівський стіл вони запросили Ростислава Смоленського. Останній, перш ніж погодитися, висунув умову: «Оже мя въ правду зовете с любовию, то я всяко иду Киеву на свою волю, яко вы имети мя отцемъ собі въ правду и въ моемъ вы послушаньи ходити».

Ростислава запросили до Києва волинський і галицький князі, але зробили це не без згоди київських бояр, які з смоленським князем пов'язували надії на припинення боротьби за київський стіл.

Слід зазначити, що Смоленське князівство, розташоване у центрі давньоруських земель, завжди підтримувало тісні контакти з Києвом. Майже всі його князі побували на київському столі. Одною з основних причин цього була стратегічна близькість Смоленська до Києва. Знаходячись на важливій торговельній магістралі Русі — Дніпрі — і фактично контролюючи її, Київ і Смоленськ не могли вступати в протиборство. Їх об'єднували спільні економічні інтереси, і не випадково ці центри гостріше за інші відчували необхідність відновлення єдності руських земель. Смоленськ, якому не загрожували половці, регулярно надсилав військові загони для боротьби з ними.

Поступово Ростислав установив добросусідські відносини з більшістю удільних князів. У Смоленську, Новгороді й на Волині сиділи сини та племінники великого князя, міста Київської землі також були в руках його найближчих родичів. Ростислав мав вплив на полоцькі справи, за його закликом присилали свої дружини Ярослав Галицький і Ольговичі. Київський князь, як і раніше, виступав полководцем об'єднаних дружин у боротьбі з половецькими ордами.

1166 р. Ростислав очолив великий воєнний похід на південь Русі для охорони її торговельних шляхів. Під свої знамена він закликав майже всіх південноруських князів: «Посла Ростиславъ къ братьи своеи и к сыномъ своимъ, веля имъ всимъ съвъкупитися у себе съ всіми полкы своими; и приде Мьстиславъ из Володимиря, Ярославъ братъ его из Лучьска, Ярополкъ из Бужська, Володимиръ Андреевич, Володимиръ Мьстисла-вичь, Глібъ Гюргевичь, Рюрикъ, Давидъ, Мьстиславъ, Глібъ Городеньский, Иванъ Ярославичь сын и Галичьская помочь; и стояша у Канева долго время, дондеже взиде Гречникъ и Залозникъ».

Після смерті Ростислава (1167), незважаючи на наявність кандидатів з більшими правами (за родовим принципом), Київ зайняв Мстислав Ізяславич. Силою зброї він змусив старших родичів відмовитися від своїх претензій. Ставши київським князем, Мстислав розгорнув енергійну діяльність, спрямовану на організацію захисту південноруських земель і торговельних шляхів від половецьких набігів. Близько 1168 р. він скликав до Києва васальних князів, щоб «пожальтеси о Руской земли и о своей отцині и дідині, оже несуть хрестьяны (половці) на всяко літо у вежі свои, а с нами роту взимаюче, всегда переступаюче; а уже у насъ и Гречьский путь изъотимають, и Солоный и Залозный». Навіть традиційно непокірливим Ольговичам Мстислав наказав надіслати війська для участі в поході. «Посла же Чернигову къ Олговичемъ всимъ и къ Всеволодичема, веля имъ быти всимъ у себе: бяху бо тогда Олговичи въ Мьстиславли воли». У поході взяли участь дружини всіх південноруських князів, а також смоленських.

Протягом 60-х років XII ст. київські князі кілька разів скликали удільних князів, щоб спільними зусиллями захистити південні рубежі Русі та її торговельні шляхи. Переможні походи руських дружин на половців сприяли тимчасовій консолідації південноруських земель, але не могли припинити міжусобної боротьби князів. Мрії про здобуття київського столу не давали спокою Ольговичам і Ростиславичам, а особливо Андрію Боголюбському, сину Юрія Долгорукого.

Зміцнивши свої позиції у Владимиро-Суздальському князівстві, він почав виношувати плани походу на Новгород і Київ. 1169 р. війська Боголюбського взяли Київ. Протягом тривалого часу цьому фактові надавалося невиправдано великого значення. На підставі свідчень літопису Печерського монастиря (підпаленого переможцями) про пограбування Києва робилися висновки, що колишня столиця Русі зазнала катастрофи. Насправді ж і після 1169 р. Київ продовжував жити повнокровним життям великого економічного й культурного центру Русі.

70-ті роки XII ст., що характеризувалися новим загостренням міжкнязівських відносин, пройшли під знаком політичного суперництва й боротьби за Київ між Андрієм Боголюбським, Ольговичами та Ростиславичами. Жодна з сторін так і не добилася вирішальної переваги. Неодноразові спроби Боголюбського посадити в Києві свого ставленика не мали успіхів; Гліба Юрійовича у 1171 р. вбили київські бояри, а його братів Всеволода і Михайла вигнали з Києва Ростиславичі. Зіткнення інтересів Ростиславичів і Ольговичів привело до того, що київськими князями стали Святослав Всеволодович (1177—1194) і Рюрик Ростиславич (1180—1202). Їх співправління позитивно позначилося на економічному і політичному житті руських князівств. Майже 15 років Русь не знала виснажливої боротьби за Київ. Формально співправителі перебували в однаковому становищі, але життя вимагало, щоб один з них був старшим, і таким, безперечно, виступав Святослав Всеволодович. Саме він став організатором антиполовецьких походів і полководцем об'єднаних руських дружин, чим заслужив високу оцінку автора «Слова о полку Ігоревім». На захист південних рубежів Русі спільно виступали київські, волинські, галицькі, чернігівські, смоленські, переяславські, пінські полки. Походи 1183, 1185 і 1187 pp. закінчилися блискучими перемогами. Половці були відкинуті аж за Сіверський Донець.

Роки князювання дуумвірів Святослава і Рюрика характеризувалися піднесенням економічного й культурного життя Києва. Літописець Моїсей, вихваляючи Рюрика за будівництво підпірної стіни під Михайлівською церквою на Видубичах, називав великого князя київського царем, а князівство — «державой самовластной... известной не только в русских пределах, но и в далеких заморских странах, до конца вселенной». Піднесенню політичного значення Києва сприяло й те, що в 1183—1184 pp. намітилося зближення Святослава з одним з найсильніших князів Русі — владимиро-суздальським Всеволодом Юрійовичем.

Після смерті Святослава Рюрик запросив до Києва брата Давида за співправителя. Наміри Ростиславичів наділити численних нащадків Мономаха волостями на півдні Русі обернулися новим загостренням міжкнязівських відносин. Дуумвірат представників одної князівської лінії на київському столі не визнавав Всеволод Юрійович, який вважав себе, а не Давида Смоленського фактичним співправителем Рюрика. Суздальські літописці відзначають навіть, що Рюрик став київським князем з доброї ласки Всеволода. «Посла (Всеволод) ...мужъ свої в Кыеві и посади в Кыеві Рюрика Ростиславича». Звичайно, це повідомлення слід віднести на рахунок літописання Всеволода, яке послідовно проводило ідею старшинства свого князя, але в ньому відбилися й певні реальні події.

Всеволод Велике Гніздо, що подолав на цей час опозицію ростовського боярства й удільних князів, став одним з найсильніших і найавторитетніших князів Русі. Не випадково автор «Слова о полку Ігоревім» звертався до Всеволода з такими словами: «Ты бо можеши Волгу веслы раскропити, а Донъ шеломы выльяти». Перебуваючи на столі великого князівства, яке очолило процес політичної консолідації на північному сході Русі, Всеволод, безперечно, впливав і на загальноруські справи.

Наприкінці XII ст. обстановка на півдні Русі знову загострилась. У 1199 р. помер галицький князь Володимир Ярославич, і Галич перейшов до рук Романа Мстиславича. У 1202 р. він з військом з'явився під стінами Києва, оволодів містом і вивів з нього свого тестя Рюрика. Об'єднання Волині, Галичини і Київської землі було важливим явищем у політичному житті південноруських князівств, але не являло собою кінцеву мету широкої програми Романа.

Після смерті Романа до Києва повернувся Рюрик Ростиславич. Вже 1206 р. проти нього виступив чернігівський князь Всеволод Чермний. Тривала боротьба, що точилася між ними з перемінним успіхом до 1210 p., скінчилася перемогою Всеволода. Він перевів Рюрика до Чернігова, а сам зайняв київський стіл. Згодом після смерті Всеволода Суздальського (1212) і Рюрика Ростиславича (1212) Всеволод Чермний став найпомітнішою фігурою серед усіх давньоруських князів.

З 1214 р. Київ знову перейшов до рук Ростиславичів. На його столі утвердився Мстислав Романович (1214—1223), час правління якого збігся з деякою стабілізацією політичного становища не тільки Київської землі, а й усієї Південної Русі.

Поступальний історичний розвиток Середнього Подніпров'я перших десятиліть XIII ст. перервали монголо-татари. Незважаючи на те що на р. Калку, де сталася битва між монголо-татарськими і руськими військами 1223 p., Мстиславу Романовичу, Мстиславу Мстиславичу (Удалому), Мстиславу Святославичу (Чернігівському) вдалося привести велике військо, яке складалося з київських, чернігівських, смоленських, галицьких, волинських і владимиро-суздальських полків, битву вони програли. В ній загинув і київський князь Мстислав Романович.

Битва на Калці стала переломним моментом у житті Києва. Передчуття монголо-татарської навали наклало свій відбиток і на традиційне прагнення князів сісти на його стіл. Перше десятиліття після поразки на Калці у Києві князював Володимир Рюрикович, фактичним співправителем якого виступав Данило Галицький. У Київській землі останній тримав за собою Пороську волость.

З 1235 р. на київському столі сиділи князі, які не залишили скільки-небудь помітного сліду в історії. Останній з них Михайло Всеволодович, дізнавшись про наближення монголо-татарських полчищ, утік до Угорщини. Києвом оволодів Данило Галицький і посадив там свого боярина Дмитра.

Отже, напередодні монголо-татарського нашестя Київ — «матір городів руських» — залишився без князя, а підвладний йому домен роздробився на невеликі уділи.