Чернігівське та Новгород-Сіверське князівства. Територія (XII — перша половина XIII ст.)

Реферат

Чернігівське, а пізніше і Новгород-Сіверське князівства поряд з Київським та Переяславським були складовими частинами давньої Руської землі, того державного і територіального ядра Русі, яке склалося ще у IX ст. Процес формування Чернігівського удільного князівства завершився у XI ст., коли Ярослав Мудрий, віддавши Чернігову колишні землі радимичів, в'ятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань (сучасна Тамань), посадив там сина Святослава. Рід останнього досить швидко пустив глибоке коріння у Чернігові і вважав його своїм містом. Не випадково Святослав Ярославич, здобувши Київ, заповів поховати його в Чернігові, у Спаській церкві.

Чернігівська земля вже у першій чверті XII ст. включала територію, розташовану в басейнах Десни і Сейму, Сожу і Верхньої Оки. Межею між Чернігівською і Київською землями вважався Дніпро, але насправді, як уже зазначалось, у районі Києва вона проходила на певній відстані від нього. Вище Десни і Прип'яті чернігівські володіння переходили на правий берег. Тут Чернігову належали Рєчиця й «иные городе мнози». Північні межі Чернігівської землі сягали верхів'їв Сожу, Іпуті, Десни, де знаходилися міста Чичерськ і Вщиж. Північно-східна межа князівства доходила майже до Москви, але у зв'язку з триваючим колонізаційним потоком була нестабільною. Пізніше, зі зміцненням Рязанського князівства, за поокське пограниччя йшли суперечки між чернігівськими й рязанськими князями. Крайньою чернігівською волостю тут була, напевно, Лопасня, що знаходилася на однойменній річці, правій притоці Оки. Південніше чернігово-рязанська межа проходила по вододілах Дону і його приток Проні, Сосни, Упи і Зуші.

Посейм'я займало проміжне становище між Чернігівською і Переяславською землями. Спочатку воно належало Олегу Святославичу, потім, під час боротьби Всеволода Ольговича з ним за Чернігів, Посейм'я забрав великий князь Мстислав; наприкінці 30-х років XII ст. воно знову ввійшло до складу Чернігівської землі. Головним містом Посейм'я був Курськ, який знаходився на пограниччі зі Степом і нерідко зазнавав половецьких нападів. Постійна небезпека виховувала тут сміливих і кмітливих воїнів — «кметей». У «Слові о полку Ігоревім» Буй Тур Всеволод говорить Ігорю:

Курське князівство було своєрідними воротами Чернігівської землі у Степ, а також ланкою, що з'єднувала Чернігів з Тмутараканню; тут будувалися прикордонні оборонні лінії, осідали переможені тюркські кочові племена — чернігівські «погані», звідси йшла далі у Степ слов'янська колонізація.

У басейнах Десни, Сейму і Снову відомі міста Новгород-Сіверський, Глухів, Путивль, Трубецьк, Сновськ, Рильськ, Стародуб. На півдні між Десною і Дніпром межа Чернігівщини проходила по вододілу Остра, верхів'їв Трубежа та Супою. Літопис згадує тут Бахмач, Білу Вежу, Лутаву, Моровійськ та інші населені пункти.

Чернігівським князям, починаючи з Мстислава Володимировича і до другої половини XII ст., належала Тмутаракань — велике місто і міжнародний порт на Керченській протоці, в якому жило різноетнічне населення: руські, греки, хозари, вірмени, євреї, адигейці. У другій половині XI ст. Тмутаракань виступає як пристанище князів-ізгоїв, причому не тільки чернігівських.

Пізніше згадки про Тмутаракань зникли зі сторінок давньоруських літописів, але, як вважають дослідники, у сфері політичного впливу Русі вона перебувала приблизно до третьої чверті XII ст. Про це свідчать численні шлюбні зв'язки руських князів того часу з грузинськими, абхазькими й осетинськими княжнами і царівнами. 1153 р. великий київський князь Ізяслав Мстиславич висватав собі «изъ Обезъ цареву дщерь», а Андрій Боголюбський оженив свого сина Юрія на грузинській цариці Тамарі. Про недавно втрачену Тмутаракань натякає й «Слово о полку Ігоревім», говорячи про двох Святославичів як двох соколів, що полетіли:

Географічне положення Чернігівської землі сприяло тому, що тут ще з часу створення Київської Русі осідало іраномовне і тюркомовне населення, зокрема попередники пізніших половців, з якими чернігівські князі підтримували тісні стосунки. Запобігливість Ольговичів перед степовиками у XII—XIII ст. дорого коштувала як Чернігівській землі, так і Русі в цілому. «Дружні візити» половецьких ханів до своїх чернігівських союзників, по суті, не відрізнялися від їх воєнних нападів на Переяславську або Київську землю. Цікаві щодо цього слова Святослава Ольговича, сказані у відповідь на погрозу Ізяслава Давидовича позбавити його Чернігова: «Господи! вижь мое смирение, колико на ся поступахъ, не хотя крови пролити хрестьянскии, отцины своея погубити, взяти Черниговъ с 7-ю городъ пустыхъ, Моровиескъ, Любескъ, Оргощь, Всеволожь, а въ ніхъ сідять псареве же и Половци». Саме за спілкування чернігівських князів з половцями народ не любив ні Олега Святославича, ні його синів Всеволода і Святослава.