Чернігівське та Новгород-Сіверське князівства. Міста (XII — перша половина XIII ст.)

Реферат

Чернігівська земля була вкрита густою мережею населених пунктів. Більшість із них являла собою невеликі поселення, феодальні замки, фортеці. Серед міст своїми розмірами виділялися Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Брянськ, Стародуб, що стояли на Десні та її притоках. Вони відігравали важливу роль в історико-культурному, економічному й політичному житті не тільки Чернігівщини, а й усієї Русі.

Стольне місто Чернігівської землі — Чернігів, розташоване на важливій водній магістралі — Десні, вже з кінця IX — початку X ст. виступало як важливий політичний та економічний центр Русі, і це значення воно зберігало до монголо-татарської навали. У XII ст. місто складалося з дитинця, що займав високий виступ між Десною і Стрижнем, окольного града, який з півночі прилягав до дитинця і був укріплений другим концентром валів, а також передмістя з острогом. Загальна довжина його укріплень становила близько 6,5 км. Крім того, навколо Чернігова знаходилися приміські села, боярські й князівські садиби, феодальні замки, монастирі, тісно пов'язані з містом. Літопис називає такі приміські пункти, як Гюричев, Свенковичі, Гостиничі, Крирів, Семинь.

Чернігів зв'язували шляхи з найвіддаленішими куточками Чернігівської землі, а також з Києвом. До останнього вело два шляхи: один — вздовж правого берега Десни через Гущино, Шестовицю, Моровійськ, Лутаву, Вишгород, другий — пролягав лівим берегом Десни через Остерський городець. Важливе значення мали шляхи на Любеч — північний форпост Чернігівщини (у Чернігові одні з воріт мали назву Любецьких), а також на Новгород-Сіверський, Стародуб, Вщиж та в землю в'ятичів. І, нарешті, від Чернігова відходив ще один, можливо, такий давній, як і київський, південно-східний (умовно хозарський, або тмутараканський) шлях, який вів у донські степи до Саркела і Тмутаракані.

Протягом XII—XIII ст. Чернігів зростав територіально, забудовувався монументальними спорудами, укріплювався додатковими лініями валів. У цей час він став центром високорозвинутого ремесла. У XII ст. на території дитинця було збудовано один з кращих соборів Русі — Борисоглібський; 1174 р. у межах княжого двору Святослав Всеволодович збудував Михайлівську церкву; під 1186 р. літопис повідомляє про закінчення будівництва Благовіщенської церкви; наприкінці XII або на початку XIII ст. на чернігівському торзі було зведено П'ятницьку церкву. До будівель XII ст. належить і Успенська церква Єлецького монастиря. Поява такої кількості монументальних споруд у Чернігові пояснюється тим, що чернігівські князі намагалися суперничати з князями київськими не тільки на полях битв, а й у галузі економічного та культурного розвитку стольного міста свого князівства.

Численні різноколірні полив'яні плитки, мозаїка, фрагменти різьбленого білого каменю, фігурна плінфа, якими оздоблювались архітектурні споруди Чернігова XII—XIII ст., свідчать про високий рівень розвитку цих галузей ремесла. Чернігівські ремісники виготовляли також предмети озброєння, ювелірні прикраси, предмети побуту, знаряддя праці.

Чернігів був великим феодальним центром. За його високими міцними стінами зосереджувалися двори численних представників земельної знаті — князів, бояр, воєвод, володіння яких знаходилися не тільки поблизу від стольного міста, а й далеко за його межами. Села і замки тягнулися від Ольгового поля під Черніговом до Сновська, Боловоса й Любеча. Про їх значення свідчать слова чернігівських князів, які, скаржачись на великого київського князя Ізяслава Мстиславича, говорили: «А се пакы Изяславъ пришедъ опять к Чернигову, ставъ на Олгові полі, ту села наша пожгли оли до Любча, и всю жизнь, нашю повоевали». Про багатства, здобуті руками смердів і холопів і зосереджені у таких князівських та боярських селах, свідчить літописна стаття 1146 р. У цей час союзники київського князя Ізяслава Мстиславича Давидовичі здійснили воєнний похід проти Ольговичів і під Путивлем пограбували село Ігоря Ольговича, де він «идеже бяше устроиль дворь добрі». У коморах і погребах було «готовизни много, въ бретьяницахъ, и в погребехъ вина и медові, что тяжкого товара всякого, до желіза и до міди, не тягли бяхуть отъ множества всего того вывозити. Давыдовича же повеліста имати на возы собі и воемъ, и потомъ повеліста зажечи дворъ и церковь святаго Георгия и гумно его в немже бе стоговъ 9 сотъ».

Наприкінці XI ст., за рішенням князівського з'їзду в Любечі, на базі старої Сновської тисячі було створене Новгород-Сіверське князівство. Головним його містом став Новгород-Сіверський на Середньому Подесенні, що виник ще в X ст., а в середині XII ст. перетворився на одне з визначних міст Чернігівської землі. Літописна розповідь під 1152 р. про облогу Новгорода-Сіверського військами Ізяслава Мстиславича характеризує місто як велику й сильну фортецю, яку так і не вдалося взяти великому князю. «Місяца февраля, — говориться в літописі, — поидоша полкы своими к городу, и ту начаша ся бити в города у острожныхъ воротъ, и тако вбодоша і въ градъ и острогъ в нихъ изътяша и яко же выидоша изъ острога, и отступяче отъ града, идоша в товары своя».

Формально новогород-сіверські князі підпорядковувалися Чернігову, але фактично проводили самостійну, незалежну політику, яка часто-густо йшла врозріз з інтересами чернігівських князів. Це іноді приводило до того, що Новгород-Сіверське князівство підпадало під залежність князів суздальських, а ще частіше — київських. 1159 р. Святослав Чернігівський, у відповідь на погрозу київського князя Ізяслава Давидовича відібрати у нього Чернігів, дорікає йому, що той і так «всю волость Черниговськую собою держить и съ своимъ сыновцемъ: и то ему не досыти, но велить ми изъ Чернигова пойти».

Найбільшими містами Посейм'я були Курськ і Путивль, що дістали свої назви від невеличких приток Сейму — Путивльки і Кур. Курськ як центр Посейм'я згадується в літописі наприкінці XI ст., але виникло місто значно раніше. Як свідчить «Житіє Феодосія Печерського», в Курську ще за часів Ярослава Мудрого сидів київський посадник. Як порубіжне місто Чернігівської землі, Курськ зазнавав постійних нападів кочовиків. Коли Андрію Володимировичу замість Переяслава запропонували Курськ, він відповів: «Лучше того мне смерть на своей отчине и на дедине, нежели Курское княженье».

З другої половини XII ст., з посиленням нападів кочовиків, Курськ утратив значення головного міста східної частини Сіверської землі. Таким містом, можливо, став Путивль, розташований у нижній течії Сейму. Літописна стаття 1146 р. (перша писемна згадка про Путивль) описує його як велике місто з численним населенням, міцною фортецею. Дружина великого київського князя Ізяслава Мстиславича тривалий час безуспішно штурмувала укріплення Путивля. «И тако приступите къ граду не вдашася имъ Путивлечи, дондеже приде Изяславъ съ силою Киевьскою. Онемъ же крепко бющимъся съ града». Лише одержавши від Ізяслава обіцянку не руйнувати місто, путивльці припинили опір, Київський князь, проте, не дотримав слова. З Путивля був виведений посадник чернігівського князя Святослава, місто піддано пограбуванню. «И ту дворъ Святославль раздели на 4 части, и скотьниці, бретьяниці, и товарь, иже бе немочно двигнути, и въ погребех было 500 берковьсковъ меду, а вина 80 корчагъ; и церковь святаго Възнесения всю облупиша, съсуды серебреныя, и индитьбі и платы служебныя, а все шито золотомъ, и каділниці дві, и кацьи, и уангелие ковано, и книгы, и колоколы; и не оставиша ничтоже княжа, но все разделиша, и челяди 7 сотъ».

У другій половині XII ст. Путивль став стольним містом однієї з ліній чернігівських Ольговичів. 1185 р. у ранзі путивльського князя згадується Володимир Ігоревич. З середини XII ст., у зв'язку з тиском на південно-східні рубежі Чернігівщини кочовиків, швидкими темпами проходив процес заселення та освоєння земель в'ятичів. Тут виникали нові і розширювалися старі міста й феодальні замки Вщиж, В'ятич, Брянськ, Ормин, Карачев, Козельськ, Мценськ, Дідославль та ін. У 1142 р. за володіння В'ятицькою землею виникли суперечки між великим князем Всеволодом і його братами. Як свідчить літопис, великі київські князі з династії Ольговичів розглядали В'ятицьку землю як свою вотчину. Головним містом Верхнього Подесення з середини XII ст. став Вщиж. 1156 р. племінник чернігівського князя Ізяслава Давидовича Святослав Володимирович утік з Березного «во Вщижь, и зая у него все городы Подесенскыя». 1167 p., після смерті Святослава Володимировича, вщизьким князем став син Ізяслава Всеволодовича.

Археологічні дослідження Вщижа (Б. О. Рибаков) показують, що значне розширення його території сталося в середині XII ст. У цей час не тільки дитинець, а й посад був оточений потужними валами і міцними дерев'яними стінами. На посаді була побудована кам'яна церква. Виявлені сокири, кирки, зубила та долота, сковорідки, численні керамічні, скляні та ювелірні вироби свідчать про інтенсивний розвиток вщизького ремесла, продукція якого, очевидно, задовольняла потреби значної округи. Наявність у Вщижі таких високохудожніх виробів, як бронзові арки роботи майстра Костянтина, бронзовий водолій, оздоблений лімозькими емалями підсвічник, указує на визначне торговельне значення цього міста.

Любеч — одне з найдавніших міст Русі — наприкінці XI ст. став князівським замком. Місто оточували потужні стіни з глини і дубових зрубів, а замок, який відігравав роль дитинця, мав ще й свою складну систему укріплень. Розташований на окремій горі площею 35x100 м, що відокремлювалася від міста глибоким ровом, замок мав досить густу багатоповерхову забудову. Крім високої чотириярусної рубленої вежі — донжона, де жив воєвода або посадник Любеча, великого князівського двору з двоповерховим палацом, невеликої церкви, в замку розташовувався господарський комплекс, приміщення якого мали численні погреби і комори для продовольчих запасів. За підрахунками Б. О. Рибакова, у Любецькому замку могло розміститися від 200 до 250 чоловік, і він міг витримати облогу протягом року.

Любеч зберігав також значення міського осередку, де розвивалися ремесло й торгівля. На його посаді трудилися гончарі, склороби, ковалі, різьбярі по каменю і кістці, продукція яких забезпечувала потреби значного району Чернігівського князівства.

На березі Дніпровської затоки в Любечі була розташована пристань, де зупинялися торговельні флотилії, що постійно проходили дніпровським водним шляхом.