Волинське князівство. Територія (XII — перша половина XIII ст.)

Реферат

Волинь була порівняно невеликою західною окраїною давньоруської держави. Залежність її від Києва, а пізніше і від Галича спричинилася до того, що визначити більш-менш стабільні межі цієї землі надзвичайно важко. На сході спочатку рубіж між Київською і Волинською землями проходив по середній течії рік Стирі, Горині та Случі. Наприкінці XII — на початку XIII ст. навколо цієї прикордонної лінії між київськими і галицько-волинськими князями виникали досить часті непорозуміння, а приблизно з 30-х років XIII ст. Погориння остаточно відійшло до Волині. 1227 р. князь Данило Романович вигнав Ярослава з Луцька і передав місто своєму братові Васильку, додавши також Пересопницю, Берестя, Чорторийськ. Ярослав одержав Перемишль і Межибожжя.

Північна межа волинських земель проходила від впадіння р. Турії у Прип'ять до вододілу Пини і Муховця. Тут літопис називає такі волинські міста, як Турійськ, Любомиль, Мельниця, Камінь, Кобрин.

На заході межа Волині була водночас і державним кордоном Русі з Польщею. Проходила вона від гирла р. Нури далі на південь через верхню Кросну, вздовж Тисмениці та Вепра. Звичайно, межі ці певною мірою умовні, оскільки й на захід від окресленої лінії знаходилися давньоруські населені пункти. Землі між Бугом і Віслою можна вважати русько-польським етнічним пограниччям, через яке тоді не раз виникали конфлікти. 1213 р. Данило Романович відібрав у польського князя Лешка «Берестии и Угоровескъ и Верещинъ, и Столпъе, Комовъ, и всю Украину», які були захоплені Польщею.

Незважаючи на конфлікти, волинські та польські князі неодноразово укладали між собою угоди, які нерідко зміцнювалися шлюбними зв'язками. Польською допомогою користувалися Давид Ігоревич у боротьбі з Святополком і Ярослав Святополкович у боротьбі з Мономахом, У свою чергу польські княжичі знаходили підтримку на Волині. Так, Ярослав Святополкович надав притулок сину польського короля Володислава — Герману Збігнєву, коли той посварився з братом Болеславом. Коли у Польщі після смерті Болеслава Кривоустого розпочалася боротьба між його синами, Мстиславичі підтримували Болеслава Кучерявого, а великий князь Всеволод Ольгович — його старшого брата Володислава. Ізяславу Мстиславичу надавав допомогу Болеслав Кучерявий, з яким київський князь поріднився, одруживши сина Мстислава на сестрі польського князя. Роман Мстиславич також неодноразово звертався до своїх західних сусідів за допомогою, а з свого боку підтримував польських князів.

Межа між Волинню і Галичиною до їх об'єднання проходила від р. Сану по р. Любачівці до верхів'я Північного Бугу і далі до верхів'я Горині й Серету. Крайніми волинськими містами тут були Броди, Кременець. Південні рубежі Волині також не були стабільними. Вони то спускалися до лінії Любачева, Бужеська і Пліснеська, то піднімалися до Белза й Перемишля. До речі, волинські князі з династії Ізяславичів взагалі мало піклувалися про ці землі. Вони розглядали Волинь як резерв у боротьбі за Київ, а ставши великими князями, вважали її своєю далекою вотчиною. Звичайно, за таких обставин Волинь і не могла мати певних стабільних меж. Тільки після Романа Мстиславича волинські князі зайнялися збиранням своєї землі й почали інтересуватися більше справами своїх сусідів, князів галицьких, ніж далеким Києвом.