Галицьке князівство. Територія (XII — перша половина XIII ст.)

Реферат

Формування Галицького князівства відбувалося приблизно в таких самих умовах, як і всієї давньоруської держави. В його історії мали місце нестримне прагнення галицьких князів до зміцнення своєї влади і сепаратистські тенденції удільних князів і боярства, нескінченна боротьба претендентів на Галич і народні рухи, піднесення і спади могутності Галичини. Протягом XII — першої половини XIII ст. на історичній арені виступали такі державні діячі Галицької землі, як Володимирко Володимирович і Ярослав Осмомисл, Роман Мстиславич і Данило Романович, які в складних умовах політичної роздробленості давньої Русі високо тримали авторитет свого князівства.

На північному сході Галицьке князівство межувало з Волинню, на сході — з Київською землею. Рубіж між ними проходив верхів'ями Горині, Случі й Південного Бугу. Колонізація південних земель розпочалася ще наприкінці XI ст. Спершу була освоєна територія по верхній і середній течії Дністра, де літопис називає такі пункти, як Галич, Тисьмяничі, Онут, Кучельмин, Кобин, Бакота, Ушиця. Пізніше до складу Галицької землі ввійшли землі, розташовані у верхів'ях Пруту, а з другої чверті XII ст. у політичну й економічну залежність від Галича потрапили землі Дністро-Дунайського пониззя. Тут виникло оригінальне за своєю політичною структурою Берладське князівство, населене різномовною торгово-промисловою людністю, зосередженою у містах: Берладі, Білгороді, Черні, Ясському торзі на Пруті, Романовому на Молдові, Сочаві, Сереті, Галачі, Бані та ін. Спочатку в них сиділи посадники Василька Ростиславича, а потім і Володимира Мономаха. «В се же літо (1116) князь великий Володимеръ посла Ивана Воитишича, и посажа посадники по Дунаю». У другій чверті XII ст. Берладь одержала статус князівського міста, і там час від часу сидів Іван Ростиславич. У боротьбі за галицький стіл цей князь не раз користувався підтримкою берладської вольниці.

На заході Галицька земля (Червенщина) межувала з Польщею та Угорщиною. Кордон між ними проходив від гирла Сану по вододілу річок Віслока і Віслоки, далі — по Карпатському хребту до Семиграддя і по Серету до Пониззя. Карпатські гори були тим русько-угорським пограниччям, яке періодично належало то одній, то іншій стороні. Характерно, що давньоруські літописці називають їх горами «Угорськими», а угорські — «Руськими». До складу Галицького князівства входила також Закарпатська Русь. Південно-західні рубежі Галичини знайшли надзвичайно образне визначення у «Слові о полку Ігоревім», де говориться, що полки Ярослава Осмомисла «підпирають гори Угорські», а сам він «зачинив ворота Дунаєві».