Архітектура Київської Русі

Реферат

З утворенням Київської Русі однією з основних проблем часу був захист країни від нападів зовнішніх ворогів. Вжиття термінових оборонних заходів вимагала загроза нападів з боку кочових народів Степу — печенігів, а пізніше — половців. Саме тому питанням захисту південних кордонів Русі приділялося багато уваги. Під 988 р. у літописі розповідається про будівництво на південних рубежах Київської Русі ліній укріплень з містами-фортецями по річках Сулі, Трубежу, Стугні та Ірпеню, що мали захищати підступи до Київської землі.

Традиційно східнослов'янські оборонні споруди Подніпров'я будувалися, головним чином, із землі й дерева. З давніх-давен поширення набули земляні вали з частоколом та ровом, які вміло поєднувалися з рельєфом місцевості. Але такі досить примітивні укріплення вже не могли задовольнити зрослих вимог оборони, і тому конструкція земляних оборонних споруд за часів Київської Русі зазнала значного вдосконалення. Основу давньоруського валу становили дерев'яні зруби-городини, засипані всередині землею. Частина зрубів виступала над валом і утворювала стіну, зверху якої влаштовувалися заборола-бруствери з бойовими площадками та бійницями для стрільців.

Окремі кліті зрубів мали розміри близько 3x3 м і ставилися у кілька рядів по ширині валу. Найбільше клітей — дев'ять — відомо у валу Ярослава у Києві. Висота валу з заборолами у великих давньоруських містах сягала 10—15 м. Перед валом з боку поля викопувався глибокий рів, який часто наповнювався водою. Міські ворота звичайно будувалися з каменю або дерева, а над парадними воротами зводилася надбрамна церква. Таку конструкцію мали Золоті ворота в Києві та Владимирі на Клязьмі, Єпископські ворота у Переяславі.

Обов'язковою інженерною спорудою, що входила до оборонного комплексу міських воріт, був підйомний міст через рів.

Давньоруські міста складалися з двох основних частин: дитинця та окольного града. Дитинець — це початкова найстаріша частина міста, яка добре укріплювалася й відігравала роль цитаделі. У межах оборонних укріплень дитинця містився князівський двір, палац, єпископська резиденція, кафедральний собор. Основна маса міського населення, що складалася переважно з ремісників, жила в окольному граді. Там же знаходилися двори бояр, дружинників, купців та торговельний майдан. Розміри окольного града у великих давньоруських містах сягали 50—120 га, дитинця — від 0,2 до 10 га.

У великих містах за межами оборонних укріплень окольного града нерідко виникали поселення, що мали назву «кінці». У Києві відомий Копирів кінець, в Новгороді — Неревський, Плотницький, Славенський, Людін та Загородній кінці. У слободах-кінцях мешкали ремісники: ковалі, гончарі, кожум'яки, а також дрібні торговці.

Житлова забудова давньоруських сіл і міст складалася переважно з поширених у східних слов'ян, особливо у незаможних верств населення, однокамерних жител площею близько 20 м². Для кращого збереження тепла житло заглиблювалось у землю на 20—70 см. Взимку воно опалювалося невеликою напівсферичною піччю, що топилася «по-чорному», але іноді вона мала димохід. Дах найчастіше покривався тесом, а стіни, що мали стовпову конструкцію, часом обмазувалися глиною та білились.

Розповсюдженими були й зрубні житла, відомі з археологічних досліджень у Новгороді, Бресті і виявлені останнім часом у великій кількості в Києві на Подолі. У зрубних житлах мешкав переважно торговельно-ремісничий люд міста. Більшість зрубних жител мала два приміщення, в одному з яких знаходилася піч.

У заможних верств міського населення зрубні житла відомі з писемних джерел під назвою «хоромів». Таке житло складалося з трьох зрубів, які утворювали приміщення: середнє — «сіні», з одного боку від них містилася «істба», з другого — «кліть». «Сіні» іноді знаходилися на другому поверсі й мали вигляд критої галереї. Верхня частина такого житла мала назву «терем»; дах покривався тесом, черепицею або свинцевими листами.

Великі давньоруські міста забудовувалися за радіально-кільцевою системою. Вулиці, головні з яких мостилися дерев'яними колодами, з усіх боків сходилися до кафедрального собору, торговельних майданів або до міських воріт. Забудова міст мала садибний характер, а її щільність була значно меншою, ніж у тогочасних містах Західної Європи.

Із запровадженням християнства Русь прилучалася до передової на той час візантійської будівельної культури, що вібрала багаті традиції античного мистецтва. Християнська церква добре розуміла силу психологічного впливу на народні маси монументального мистецтва, зокрема величних архітектурних споруд, оздоблених, за словами літописця, всілякою красою. Для будівництва кам'яних культових споруд, які і раніше зрідка зводилися на Русі, склалися вже належні умови. Давньоруське ремесло досягло високого ступеня розвитку. Серед ремісників були фахівці багатьох різних професій, у тому числі теслярі, ковалі, гончарі, городники, древодели, гвоздочники, плінфотворителі та ін. Вони швидко оволоділи прийомами візантійського будівельного мистецтва, творчо пристосували його відповідно до місцевих умов.

За основу культових споруд на Русі був узятий так званий хрестовокупольний тип храму, поширений у Візантії. Основною рисою таких храмів є те, що їх внутрішній простір, перекритий склепіннями, у плані мав форму хреста, над середньою частиною якого височів головний купол. За допомогою підпружних арок та парусів (спеціальних будівельних конструкцій) купол з барабаном спирався на чотири стовпи. З східного боку знаходилися вівтарні апсиди. Більш складні варіанти хрестовокупольних храмів мали шість, вісім, а іноді навіть дванадцять стовпів.

При зведенні будов у X—XII ст. застосовувалася цегла — плінфа та камінь: граніт, кварцит, сланець. Як зв'язуючий розчин служила цементівка — вапно з домішкою товченої кераміки, що надавала давньоруським спорудам рожевого кольору. В X—XI ст. поширення набула система змішаного мурування з цегли та каменю, так званий opus mixtum. Дах покривався листовим свинцем або черепицею, у віконні прорізи вставлялися дерев'яні віконниці з круглими шибками.

Перші кам'яні споруди на Русі відомі ще за язичницьких часів. Однією з таких будівель, згадуваних літописом, був князівський палац-терем Святослава Ігоревича у Києві. Початок кам'яного культового будівництва пов'язується з побудовою у Києві в 989—996 pp. церкви Богородиці, або як її називали в народі, — Десятинної.

До нашого часу Десятинна церква не збереглася, вціліли частково лише її фундаменти. 6 грудня 1240 р. її зруйнували монголо-татари. Про архітектуру Десятинної церкви можна судити лише на підставі скупих даних писемних джерел та археологічних досліджень. Це був великий шестистовпний, тринефний, багатоверхий, хрестовокупольний храм розміром 16x26 м, оточений з трьох боків галереями. Церква мала винятково багате внутрішнє оздоблення. Під час археологічних розкопок виявлено велику кількість залишків внутрішнього декору: мармурові капітелі колон та уламки карнизів, шматки штукатурки з фрагментами фрескового живопису, різнокольорові кубики смальти від настінних мозаїк, шиферні плити, чудові мозаїчні підлоги, кілька саркофагів з князівськими похованнями.

Поблизу Десятинної церкви відкрито також залишки князівських палаців X—XII ст. Перший, порівняно невеликий, завдовжки 21 м, розташовувався на північний схід від Десятинної церкви. Це — найбільш рання палацова споруда «города Володимира», згадана у літописі. Другий, найбільший палац стояв перед західним фасадом церкви. Він мав близько 75 м завдовжки та 12 м завширшки. Третій палац, завдовжки 45 м і завширшки 11,5 м, знаходився на південь від Десятинної церкви. У цьому ж районі відомі залишки ще двох палацових споруд.

Названі будови палацового типу — трикамерні, тобто вони мали по три приміщення. На думку дослідників, це були двоповерхові кам'яні будівлі з двома вежами з обох боків або з однією посередині. Нижній поверх мав вигляд аркади.

Десятинна церква, оточена князівськими палацами, була композиційним центром архітектурного ансамбля «города Володимира», який мав площу близько 10 га. Неподалік від неї знаходився торговельний майдан — «Бабин торжок», прикрашений воєнними трофеями, привезеними Володимиром Святославичем з Корсуня. На площі, за словами літописця, ще в XII ст. стояли «дві капищи и 4 кони мідяны», тобто античні скульптури — четвірка (квадрига) коней та дві статуї, мабуть, грецьких богинь.

Давньоруська художня культура, зокрема будівництво й архітектура, досягли розквіту вже у першій половині XI ст. Про велике будівництво в Києві літопис під 1037 р. розповідає так: «В літо 6545. Заложи Ярославъ городъ великий, у него же града суть Златая врата; заложи же и церковь святыя Софья, митрополью, и посемь церковь на Золотыхъ воротехъ святыя Богородица благовіщенье, посемь святаго Георгия монастырь и святыя Ирины». У запису перелічуються визначні будови, засновником яких був Ярослав Мудрий за час свого князювання на київському столі.

За Ярослава Мудрого територія міста значно збільшилася, її обнесли величезним земляним валом заввишки 11 м, поверх якого знаходилися міцні дубові стіни. Цю велетенську споруду довжиною 3,5 км, що оточувала територію площею близько 80 га, літопис називає «город великий». З південного боку вал прорізав головний в'їзд до Києва — Золоті ворота, що в руїнах збереглися до нашого часу. Ця велична кам'яна будова поєднувала в собі функції оборонної споруди та парадної міської брами. Ворота являли прямокутну у плані башту, до якої з обох боків прилягали земляні вали. Висота проїзду сягала 12 м, ширина — 6,4 м. Над проїздом височіла церква Благовіщення, близька за архітектурними особливостями до надбрамної церкви Золотих воріт у Владимирі на Клязьмі, яка у наш час відома за обміром XVIII ст., та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерського монастиря.

З східного боку «города Ярослава» знаходилися Лядські ворота, а з західного — Львівські. Докладних відомостей про їх конструкцію не збереглося.

Найбільш видатною архітектурною спорудою Київської Русі першої половини XI ст. є Софійський собор у Києві, «руська митрополія», зведений 1037 р. в центрі верхнього міста. Собор порівняно добре зберігся до нашого часу, щоправда, у зміненому зовні вигляді (був добудований у XVIII ст.).

Софійський собор — це великий хрестовокупольний, п'ятинефний храм, оперезаний з півночі, півдня та заходу двома рядами відкритих галерей. Спочатку він мав 13 куполів. До північно-західного та південно-західного кутів будови прилягають дві вежі, що колись були покриті шатровими верхами. Гвинтові сходи у вежах ведуть на другий поверх собору — хори, або, як їх називали у давнину, «полаті».

Дванадцять хрещатих у плані стовпів розчленовують внутрішній простір собору на п'ять поздовжніх нефів-коридорів, які зі сходу завершуються вівтарними апсидами. Внутрішній простір у плані має форму хреста, над його середньою частиною височить головний купол. З півдня та півночі знаходяться трипрольотні двоярусні аркади, а зі сходу — головна вівтарна апсида. На другому поверсі, з трьох боків навколо центрального та поперечного нефів, тягнуться хори — великі приміщення, призначені для князя, його родини та близьких осіб.

Софійський собор всередині прикрашали мармурові та шиферні архітектурні деталі, мозаїчні підлоги. У деяких місцях до нашого часу збереглися мармурові пороги та різьблені шиферні плити парапетів на хорах. Всередині храм оздоблений фресковим живописом та мозаїками.

Софійський собор у Києві має риси, що зближують його з традиціями давньоруської дерев'яної архітектури. До них, на думку дослідників, належать: багатоверхість храму (13 куполів), підкреслена пірамідальність композиції, а також відкриті галереї, застосування хрещатих стовпів, оздоблення інтер'єру, крім мозаїк, фресковим живописом — прийом, невідомий у візантійському мистецтві.

За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням Софійський собор у Києві належить до видатних мистецьких пам'яток світу доби феодалізму.

Вже невдовзі після закінчення будівництва собору чутки про його красу поширилися по навколишніх країнах. Сучасники із захопленням говорили про собор: «Церкви дивна и славна всімь округъниимъ странамъ, яко же ина не обращется въ всемъ полунощи земніімъ ото въстока до запада». Архітектура собору мала виключно великий вплив на подальший розвиток давньоруського зодчества.

Неподалік від Софійського собору на честь святих патронів Ярослава (Георгія) та його дружини Інгігерди (Ірини) були побудовані монастирські церкви Георгія та Ірини, що не збереглися.

У першій половині XI ст. велике будівництво розгорнулось і в інших містах Київської Русі. За наказом Мстислава Володимировича у Чернігові в 30-х роках був побудований Спаський собор, що порівняно добре зберігся до нашого часу. За конструктивним типом це великий тринефний восьмистовпний храм з п'ятьма главами. Як і в київських соборах, до його північно-західного боку прилягала башта. З протилежного боку містилася хрещальня. Особливістю споруди є відсутність галерей та витягнутість плану по лінії схід — захід. Підкупольний квадрат храму відокремлений від бокових нефів двоярусними трипрольотними аркадами, які спиралися на мармурові колони, прикрашені іонійськими капітелями. Середній неф з двох боків оточували хори, які з південного та північного боків спиралися на дерев'яні конструкції. Всередині собор було розписано фресками. Поблизу від Спаського собору виявлені залишки світських будов: князівських теремів, воріт тощо.

Київське будівництво першої половини XI ст. мало великий вплив на розвиток архітектури на півночі Русі. Софійський собор у Києві став взірцем для спорудження однойменних будов у Новгороді та Полоцьку.

Ранній архітектурі Київської Русі в цілому притаманні такі головні риси: мішане мурування з каменю та цегли з так званими утопленими рядами, п'ятинефні плани культових споруд, багатокупольні завершення, башти з гвинтовими сходами, відкриті галереї та багате внутрішнє оздоблення мозаїками, фресками, різьбленими шиферними та мармуровими прикрасами.

У другій половині XI ст. будівництво зосереджувалося переважно у монастирях. Ізяслав Ярославич побудував собор Дмитріївського монастиря у Києві, а Всеволод Ярославич у 1070—1088 pp. спорудив поблизу своєї літньої резиденції — «Красного двору» — у Видубицькому монастирі церкву Михаїла, яка частково збереглася до нашого часу. Спочатку це був одноглавий тринефний і, як встановлено останніми дослідженнями, шестистовпний храм без галерей. В будівлі вже намітилися деякі риси, що згодом поширилися в архітектурі XII ст., а саме — одноверхість та відсутність галерей.

Новий напрям у київській архітектурі знайшов своє завершення в Успенському соборі Печерського монастиря, збудованому в 1073—1089 pp. Церква за типом — шестистовпний хрестовокупольний храм з однією великою главою. Будова мала три нефи, що завершувалися гранчастими апсидами. У західній частині її містився нартекс-притвор, а над ним — хори, які продовжувалися на схід тільки на одне членування споруди. Храм не мав галерей. Внутрішній декор собору складався з мозаїк, фресок, різьблених шиферних плит. Успенський собор у XII ст. став взірцем для князівсько-монастирського будівництва у Ростові, Суздалі, Новгороді та багатьох інших містах Русі.

1108 р. в Києві на замовлення князя Святополка Ізяславича збудовано собор Михайлівського Золотоверхого монастиря. За типом це — шестистовпний хрестовокупольний одноглавий храм. З північного боку, у західному притворі-нартексі, знаходилася башта зі сходами на другий поверх, а з південного боку до будови прилягала хрещальня. Фасади собору прикрашали меандрові фризи з цегли, потрійні декоративні ніші, пілястри. Всередині собор за старою традицією прикрашав мозаїчний та фресковий живопис. Але на його архітектурі позначилися й нові риси, зокрема башта зі сходами вже майже увійшла у західний притвор будови.

За повідомленням літопису, в 1089 р. у Переяславі при єпископі Єфремі збудовано великий кам'яний комплекс єпископського двору. Архітектурним центром ансамбля служив розкішний собор Михаїла, прикрашений настінними мозаїками, фресками, майоліковими та мозаїчними підлогами. Поруч розташовувався кам'яний палац єпископа. Палац був оздоблений високохудожніми мозаїками, мармуровими архітектурними деталями, шиферними підлогами з інкрустаціями тощо. Двір оточувала стіна з воротами та надбрамною церквою Федора. Літописець із захопленням пише ще про якусь споруду, названу «строенье баньное камено», мабуть, кам'яну баню.

Пам'яткою архітектури Переяславської землі кінця XI ст., що частково збереглася до нашого часу, є Михайлівська «божниця» в Острі, збудована 1098 р. Це була замкова каплиця Володимира Мономаха.

Велике будівництво велось у Новгороді, де на початку XII ст. споруджено Миколо-Дворищенський собор (1113) та собори Антоніївського (1117) і Юр'ївського монастирів (1119), на яких позначився вплив київської архітектури. У плані це шестистовпні храми, схожі на Успенський собор Печерського монастиря, але в них вже помітні риси, характерні для новгородської архітектури пізнішого часу.

У XII ст. розвиток феодального способу виробництва зумовив економічне й політичне зростання міст, найбільші з яких стали столицями князівств. Нові політичні умови позначилися на розвитку архітектури. Помітно збільшилася кількість будов, але розміри храмів зменшилися, спростилася також їх конструкція та оздоблення, що зумовлювалося відсутністю достатніх коштів у замовників будівництва.

Ще більшого розмаху набрало у цей час будівництво у Києві, Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Смоленську, Полоцьку, Владимирі на Клязьмі. В удільних князівствах склалися місцеві школи з своїми архітектурними особливостями. Набув поширення тип шестистовпного, а з другої половини XII ст. — чотиристовпного одноверхого, а іноді чотириверхого храму. Поступово зникає башта, а замість неї сходи будуються у товщі стіни. Хори стають менших розмірів і займають місце в основному під нартексом (західним притвором). Змінилася й техніка мурування. Замість мішаного мурування з цегли та каменю й кладки з утопленими рядами, що були поширені на Русі до 20-х років XII ст., прийшла порядова техніка мурування з цегли — у Подніпров'ї, білого каменю — у Галицькій та Владимиро-Суздальській землі, каменю-плитняку — у Новгороді тощо. Застосовується нова декорація фасадів: пілястрами з напівколонками, аркатурними поясами і так званим поребриком. У XII ст. в Подніпров'ї розвиваються київська, чернігівська та переяславська архітектурні школи, пов'язані між собою єдиними стилістичними особливостями.

Найбільш відомими пам'ятками київської архітектурної школи XII ст. є церкви Богородиці Пирогощі (1132) на Подолі, Кирилівська (після 1146 p.), Василівська (1183) у Києві та Юр'ївська у Каневі (1144). Визначне місце серед цих споруд займає Кирилівська церква, збудована дружиною Всеволода Ольговича — Марією Мстиславною — у Кирилівському вотчому монастирі чернігівських князів Ольговичів. Храм зберігся до нашого часу у перебудованому зовні барочному стилі XVIII ст. Спочатку це був великий шестистовпний тринефний храм з однією великою главою. Фасади будови розчленовувалися пілястрами з напівколонками та прикрашалися аркатурними поясами. Всередині церква оздоблена фресковим живописом.

Багатьма будівлями у XII ст. збагатився Чернігів. До пам'яток місцевої архітектурної школи, що дійшли до нашого часу, належать Борисоглібський собор та Успенський собор Єлецького монастиря, Іллінська церква. Основним типом будов Чернігова у цей час залишався шестистовпний храм, близький за архітектурою до Кирилівської церкви у Києві.

За Давида Святославича на дитинці у Чернігові близько 1128 р. збудовано Борисоглібський собор. Це великий шестистовпний одноглавий храм, прикрашений аркатурними поясами та різьбленими архітектурними деталями: капітелями, що увінчували напівколони фасадів, та кутовими каменями порталів. Капітелі виготовлено з білого вапняку. Вони майстерно прикрашені цікавою орнаментикою у вигляді рослинного плетива та фантастичних звірів.

Наприкінці XII ст. у зв'язку зі зміцненням економічного становища торговельно-ремісничих посадів давньоруських міст, в архітектурі Подніпров'я з'являються нові риси, які відбивали смаки більш демократичних верств населення. Виникає новий тип храму, в якому центральна частина будови набуває баштоподібної форми, багато уваги приділяється зовнішньому оздобленню. Ця особливість давньоруської архітектури XII ст., як гадають дослідники, можливо, склалася під впливом руського дерев'яного зодчества. Новий напрям в архітектурі Подніпров'я вперше знайшов своє втілення у творчості полоцького майстра Івана.

У Києві, при дворі Рюрика Ростиславича, у цей час працював видатний зодчий Петро Милоніг. 1199 р. він створив визначну інженерну споруду — підпорну стіну церкви Михаїла Видубицького монастиря. Можливо, він причетний і до інших будов Рюрика Ростиславича, зокрема церков Василя в Овручі (1190) та Дванадцяти апостолів у Білгороді під Києвом (1197).

Нові тенденції в архітектурі Подніпров'я найбільш яскраво виявились у П'ятницькій церкві в Чернігові, точна дата будівництва якої невідома. Ця визначна давньоруська пам'ятка початку XIII ст. за типом — чотиристовпний храм з баштоподібним верхом та фасадами, які завершувалися трилопатевими склепіннями. У П'ятницькій церкві, збудованій на «торгу», тобто у торговельно-ремісничому центрі міста, багато уваги приділено зовнішньому оздобленню. Поверхня фасадів розчленована пілястрами складного профілю та прикрашена орнаментами з цегли, аркатурними поясами та зубчастими — «поребриком», сітчастим орнаментом, а також нішами. Всередині церква мала фресковий живопис. 1941 p., цід час Великої Вітчизняної війни, церква була зруйнована німецько-фашистськими окупантами.

У середині XII ст. важливим культурним центром на західній окраїні Русі стала Галицька земля. В цей час у Галичі та на його околицях зводиться багато художньо оздоблених кам'яних споруд. Так, за князя Ярослава Осмомисла на галицькому дитинці збудовано князівський двір — великий архітектурний ансамбль, до якого входив палац, білокам'яний Успенський собор (1157) та інші численні будови. На березі Дністра до нашого часу частково збереглася церква Пантелеймона (близько 1200 p.). Це тринефний чотиристовпний одноверхий храм, споруджений з добре припасованих блоків білого вапняку. Апсиди храму прикрашені напівколонками з витонченими капітелями корінфського ордера, на які спирається аркатурний пояс. З великим смаком зроблені так звані перспективні портали, заглиблені в товщу стін, особливо головний — західний. Він оздоблений колонками на п'єдесталах з майстерно виконаними корінфськими капітелями й різьбленням у вигляді стилізованого листя аканта.

Білокам'яна техніка будівництва відома не тільки у спорудах Галича, а й інших міст — Василева на Буковині та Холма. Літопис повідомляє про церкву Іоанна, збудовану у Холмі місцевим майстром Авдієм. Фасади білокам'яної споруди прикрашали скульптурні маски, різнокольоровий камінь, розписи фарбами та позолотою. У вікна були вставлені «римські стекли» — вітражі.

Галицька архітектура мала свої особливості, а саме: будівництво традиційних хрестовокупольних храмів та округлих у плані споруд-ротонд, білокамінну техніку кладки, майстерне різьблення по каменю. В архітектурі західних земель Русі більше помітний вплив романського мистецтва.

Таким чином, архітектура Київської Русі досягла високого рівня розвитку. У ті часи збудована велика кількість визначних архітектурних споруд, які є справжніми шедеврами світового мистецтва.