Київська, Переяславська, Чернігово-Сіверська землі під владою Золотої Орди

Реферат

Орди Батия, спустошивши в 1236—1238 pp. Північно-Східну Русь, повернули 1239 р. на південний захід — у Переяславську, Чернігово-Сіверську й Київську землі. Здобувши наприкінці 1240 р. Київ, завойовники через Волинь і Галичину рушили на захід.

Монголо-татарська навала завдала тяжкого удару Південно-Західній Русі. Було сплюндровано багато сіл і міст — осередків ремесла, торгівлі, культури. В результаті встановлення монголо-татарського іга значно зріс соціальний гніт: крім повинностей на користь місцевих феодалів, народні маси були обтяжені золотоординською даниною.

Монголо-татарське панування ускладнило політичну еволюцію Південно-Західної Русі: поглибилась феодальна роздробленість, уповільнився процес консолідації князівств. Традиційна політика золотоординських ханів полягала, за словами К. Маркса, в тому, щоб підбурювати одного руського князя проти другого, підтримувати їхні чвари і таким способом приводити їх сили в стан рівноваги, не давати нікому з них зміцнюватись.

Становищем, в якому опинилися південно-західні руські князівства, скористалися сусідні феодальні держави. Перед тим, отже, як перейти до розгляду соціально-економічного розвитку, треба охарактеризувати політичні відносини у Південно-Західній Русі, її боротьбу проти іноземних загарбників.

«Взяша Кыев, — читаємо у Суздальському літописі, — татарове и святую Софью разграбиша, и манастыри все..., а люди от мала и до велика вся убиша мечем». Безперечно, Київ і Київська земля зазнали величезного потрясіння. Але Київщина й надалі залишалася князівством, а Київ — його столицею, важливим політичним, економічним і культурним центром Східної Європи. На це вказує ряд фактів. Наприклад, незабаром після захоплення міста Батиєм тут жив чернігівський князь Михайло Всеволодович. У 1245 р. в Києві сидів («обдержал») намісник суздальського князя, про якого, можливо, й згадує папський посол, францісканець Іоанн де Плано Карпіні, що побував у Києві 1246 р. по дорозі в далеку Монголію. З його розповіді видно, що в місті були бояри й тисяцький. Карпіні називає Київ столицею Русі. У місті вціліло чимало великих споруд: Софійський собор, Михайлівський, Видубицький і Печерський монастирі. Нарешті, тут до кінця XIII ст. знаходилась митрополича кафедра.

Невдовзі після повернення (1242) Батия з походу на захід була заснована величезна за своєю територією монголо-татарська феодальна держава — Золота Орда (Улус Джучі) з столицею Сарай-Бату (поблизу сучасної Астрахані). Вже під час заснування Золота Орда складалася з 14 улусів, розділених між синами й племінниками Батия. Руські землі не входили до складу Золотої Орди, а перебували у васальній залежності від неї. Середнє Подніпров'я (разом із Києвом) залежало від західного улуса, на чолі якого стояв Мауці (за руським літописом — Могучий), один із родичів Батия. Орди Мауці кочували на лівому березі Дніпра. З середини 50-х років XIII ст. Мауці, підтриманий головними силами Золотої Орди, почав підкоряти собі землі на правому березі Дніпра. У 1243 р. Батий оголосив старшим князем на Русі Ярослава Всеволодовича Суздальського, який, однак, не поїхав до Києва, а посадив там свого намісника, боярина Дмитра Єйковича.

По смерті Ярослава у 1246 р. (він загинув у Монголії, де був за викликом хана) його син Олександр Невський одержав (1249) в Орді права «на Кыев и всю Руськую землю». Проте Олександр Невський, як і його батько, не став правити в Києві, а поїхав княжити до Новгорода. Хоч Густинський літопис, складений у XVII ст., називає Олександра Ярославича князем «московским и киевским», так само як і наступника Олександра на володимиро-суздальському великокнязівському столі Ярослава Ярославича (помер у 1272 р.), проте Київ і Київщина лише номінально належали до їх володінь. Ні Ярослав, ні Олександр не княжили тут, задовольняючись, певно, формальним визнанням їхньої влади з боку київського боярства.

Після Ярослава Ярославича письмові джерела не згадують жодного київського князя останньої чверті XIII ст. Можливо, що, намагаючись позбавити Київ решток його політичного значення, золотоординські правителі час від часу садовили на київський стіл другорядних за своїм впливом князів (представників, зокрема, путивльської династії). З різних джерел довідуємося лише про тяжке становище Києва і Київщини під гнітом монголо-татарських феодалів. Так, у Суздальському літописі знаходимо звістку, що у 1300 р. «митрополит Максим, не терпля татарського насилья, оставя митрополю и збежа ис Киева, и весь Киев разбежалъся».

Монголо-татарські феодали обкладали населення південно-руських земель різноманітними податками й повинностями. Їх перелік містять грамоти Менгу-Тімура (70-ті роки XIII ст.) та інших ханів: данина, мито, плужне (земельний податок від плуга), підводне і корм (перевезення й утримання ханських посланців), війна і ловче (обов'язок іти в похід, а також «на лови» з татарами) та ін. Завойовники збирали данину як грішми, так і натурою: продуктами землеробства, тваринництва, мисливства тощо. Наприклад, населення Болохівської землі, суміжної з Київщиною, сплачувало данину збіжжям: «да им [татарам] орют пшеницю и проса».

Крім звичайної, щорічної, брали й надзвичайну данину, в тому числі людьми. Карпіні розповідає, що на його очах монголо-татари забирали в рабство одного з трьох синів, а також парубків і дівчат. Усі інші мусили давати монголо-татарам по шкурі ведмедя, чорного бобра, тхора й чорної лисиці (хто ж не міг сплатити такої данини, теж потрапляв у неволю).

Наявні джерела не дають можливості більш-менш докладно висвітлити внутрішньополітичне становище Київської землі першої половини XIV ст. Уривчасто згадуються у першій половині XIV ст. князі у Києві, але послідовність їх князювання важко встановити.

Переяславська земля, як і Київська, залежала від монголо-татар. У цій місцевості, відкритій для нападів кочівників з південного сходу, чужоземний гніт був ще тяжчий. Тому люд поступово переселявся із степів у лісисту Чернігово-Сіверщину. Коли в 1245 р. Данило Галицький по дорозі до Орди проїздив через Переяслав, «ту сретоша (зустріли) и Татарове» (а не переяславський князь, як належало бути). Отже, галицький літопис не згадує князя і, певно, тому, що його тоді взагалі не було на Переяславщині. Можна думати, однак, що час від часу у Переяславі все ж таки сиділи князі, на що вказує глуха й хронологічно нечітка згадка Любецького синодика (її можна віднести до межі XIII—XIV ст.) про переяславського князя Івана Дмитровича.

У 1239 р. монголо-татарське військо здобуло штурмом і спалило Чернігів. Завойовники оволоділи також Новгородом-Сіверським, Глуховом та іншими містами Чернігово-Сіверської землі. З наближенням полчищ Батия глава чернігівської династії Михайло Всеволодович разом із сином Ростиславом подався до Угорщини. Коли ж угорський король Бела відмовив чернігівським князям у допомозі, вони знайшли її у свого давнього ворога Данила Галицького. Останній дав Ростиславу Михайловичу «держати» Луцьк, а Михайлові Всеволодовичу пообіцяв підтримку в його претензіях на Київ («обеща ему Киев»). Цим були створені передумови для союзу Галицько-Волинського й Чернігово-Сіверського князівств проти татар. Але вторгнення татар на Подніпров'я перекреслило ці плани. Михайло Всеволодович, втративши надію стати київським великим князем, разом із сином утік до Польщі.

Після того як орди Батия пройшли на захід, Михайло Всеволодович зробив спробу утвердитися в Києві, а Ростислав Михайлович — у Чернігові. У 1241 р. Ростислав Михайлович втрутився у боротьбу боярства проти князівської влади у Галичині, але успішні дії Данила Романовича змусили його тікати у 1242 р. до Угорщини. У 1243 р. він одружився з дочкою короля Бели. Михайло Всеволодович повернувся до Чернігова. Близько 1245 р. він відправився до Батия, «прося волости своей от него», тобто підтвердження прав на володіння Чернігово-Сіверською землею, а також Києвом, який Данило Галицький формально передав йому напередодні Батиєвої навали. В Орді, однак, Михайла Всеволодовича зустріли вороже і за наказом Батия вбили. В літописах Михайло Всеволодович зображається як мученик-християнин, який загинув через відмову виконати язичницький обряд — пройти через вогонь. Справжня ж причина полягала в тому, що він, як і Данило Романович, князь галицько-волинський, тривалий час не визнавав залежності від Орди й шукав підтримки на Заході. Тому хан став на бік іншого претендента на Київ і старійшинства на Русі — владимиро-суздальського князя Ярослава Всеволодовича. В момент убивства Михайла Всеволодовича в ставці Батия перебував, підтримуючи претензії Ярослава, його син Святослав.

У середині 40-х років XIII ст. Чернігівська земля остаточно підпала під владу Орди, яка сприяла посиленню політичного її дроблення. Золотоординські правителі знищували тих князів, які намагалися зміцнити свою владу. Лише деяким з них вдалося відігравати помітну роль у політичному житті свого краю. Таким був, насамперед, Роман Старий, син Михайла Всеволодовича. У 1263 р. Роман Михайлович вів успішні воєнні дії проти литовського війська. В наступному році знову завдав поразки литовцям, «сам же ранен бысть и не мало бо показа мужьство свое». В кінці 1275 р. він разом з іншими князями брав участь у поході на Литву, справедливо вбачаючи в посиленні Литовського князівства загрозу для південноруських земель.

Одночасно прагнучи зміцнитись за рахунок інших князівств, Роман Михайлович у 1286 р. здійснив похід на Смоленськ і, як зазначає літописець, він «и посады пожже, и ко граду приступа, и власти [волості] и села повоєва, и отъиде во свояси». Роман Михайлович користувався значним впливом серед інших князів і всіляко намагався ослабити свою залежність від Орди. Така політика не могла не викликати невдоволення хана. Десь наприкінці 80-х або на початку 90-х років XIII ст. Роман Михайлович помер. За деякими відомостями, його вбив «цар у Орді».

Протягом другої половини XIII — початку XIV ст. внаслідок невпинного процесу дроблення в Чернігово-Сіверській землі утворився ряд невеликих удільних князівств: Бельовське, Одоєвське, Воротинське, Карачівське, Козельське та ін. Одночасно зменшилась і територія старих чернігівських уділів: Курського, Рильського, Путивльського. Занепали власне Чернігівське й Новгород-Сіверське князівства. Центр політичного життя Чернігівської землі перемістився до Брянського князівства. До Брянська була перенесена з Чернігова і єпископська кафедра.

У 1256 р. в Чернігівській землі, як і в інших руських землях, монголо-татарські завойовники провели перепис населення з метою обкладення даниною. Збирання надзвичайно тяжкої данини супроводжувалося великою жорстокістю. Так, у 1283 р. татарський баскак Ахмат своїми насильствами розорив і розігнав жителів північної частини Чернігівщини.

Роздроблена на слабосилі удільні князівства, Чернігово-Сіверщина в середині XIV ст. стала здобиччю литовських феодалів.