Галицько-Волинське князівство

Реферат

Незабаром після того, як монголо-татарські орди, пройшовши через південно-західні руські землі, вдерлися до Польщі, Данило Романович повернувся на Волинь з Угорщини, де марно шукав допомоги проти татар. Край лежав у руїнах. Галицький літописець оповідає: «Данилови же с братом [Васильком] пришедшю ко Берестью, и не возмогоста йти в поле, смрада ради множъства избъеных: не бе бо на Володимере не остал живый, церкви святой Богородицы исполнена трупья, иные церкви наполнены быша трупія и телес мертвых».

Скориставшись із перебування князя в Угорщині, бунтівні галицькі бояри, як і перед татаро-монгольською навалою, зробили спробу позбавити Данила Романовича влади. Коли він підійшов до Дорогичина, його не впустили в місто. Галичина знову вийшла з-під руки Данила: там захопив владу багач Доброслав — «судьич, попов внук», як зневажливо називає його галицький літописець. Він, мов справжній князь, роздавав у Галичині волості не лише місцевим, а й чернігівським боярам. Одночасно давній ворог Романовичів, боярин Григорій Васильович, засів у Перемишлі, «собе горную страну Перемышльскую мышляше одержати, и бысть мятеж велик в земле и грабеж от них (бояр)», — із скорботою пише літописець. Усе це підривало князівську владу.

Разом з тим обидва боярські угруповання — одне з Доброславом, друге з Григорієм на чолі боролися між собою. Данило Романович використав суперечності в середовищі своїх противників і повернув собі Галич. У 1241 р. на Пониззі (на Дністр і) і в Перемишльському передгір'ї вибухнуло народне повстання проти жорстокої експлуатації та пограбування з боку великих бояр, що захопили там владу. Данило Романович послав у головний центр Пониззя, Бакоту, свого придворного боярина, «печатника» Кирила з військом. Останній, за словами літопису, «исписал» боярські грабежі й придушив повстання. Так утвердилася влада Данила Романовича в Галичині.

Зайнятий боротьбою з боярством, Данило Романович мусив обстоювати свою владу також від зазіхань інших князів. 1244 р. давній противник Данила Романовича і ставленик боярської опозиції — Ростислав Михайлович — зять угорського короля Бели IV, на чолі угорського війська рушив на Перемишль. Він розбив невелике військо Данила Романовича, але при наближенні головних сил останнього відступив до Угорщини. Наступного року Бела IV, розраховуючи захопити частину південноруських земель, зокрема Галич, дав Ростиславу Михайловичу нове військо. Ростислава підтримували загони одного з польських князів, а також дружини бунтівних галицьких бояр. 17 серпня 1245 р. в битві під Ярославом (на р. Сан) Данило Романович завдав цим об'єднаним силам нищівної поразки, захопивши в полон майже всіх воєначальників ворожої сторони. Ростислав урятувався втечею.

Битва під Ярославом зміцнила як міжнародне становище Галицько-Волинського князівства, так і князівську владу, соціальною підпорою якої були дрібні й середні служилі бояри та торгово-ремісниче населення міст, невдоволені боярською сваволею. Відтепер Данило Романович мав можливість більш рішуче придушувати боярські виступи.

Після Ярославської перемоги Данилові Романовичу крім Галичини й частини Волині підлягали землі Дорогичинська, Белзька і Холмська. Його брат і співправитель Василько тримав Володимир із більшою частиною Волині. У цьому дуумвіраті, однак, Данило Романович завдяки своїм видатним державним, воєнним і дипломатичним здібностям був першим.

Посилення Галицько-Волинського князівства викликало в Орді тривогу в зв'язку з тим, що ця територія через свою віддаленість від Сарая-Бату все ще залишалась фактично поза ординським контролем. Незабаром після Ярославської битви, восени 1245 p., татари звернулися до Данила Романовича з вимогою: «Дай Галич!». Про Волинь поки що мови не було. Як розповідає Галицький літопис, Данило Романович сказав: «Не дам полуотчины своей, но еду к Батыеви сам», — і 26 жовтня 1245 p. виїхав до Орди. Ціною приниження й визнання зверхності хана він зумів зберегти всі свої володіння («и поручена бысть земля его ему, иже беаху с ним»). Проте залежність Галичини й Волині від Орди була формальною. Данило Романович не відмовився від боротьби з татарами. Визнання Батиєм влади Данила Романовича в Галичині й Волині зміцнило авторитет галицько-волинського князя у всій Русі. Щоб закріпити його, він вирішив заснувати окрему галицьку митрополію, призначивши митрополитом свого найближчого сподвижника, «печатника» Кирила, який виїхав для затвердження до патріарха в Нікею.

З цього часу різко міняється зовнішня політика Галицько-Волинського князівства. Вона підпорядковується цілям боротьби з Золотою Ордою. Данило Романович шукає союзників у Західній Європі. Він укладає угоду з Угорщиною, скріплену шлюбом його сина Лева з Констанцією, дочкою угорського короля. Сам Бела IV у листі до папи Інокентія IV мотивував цей шлюб необхідністю спільних дій проти монголо-татар. Тоді ж, ідучи на союз із Данилом Романовичем, угорський король відмовився від підтримки Ростислава Михайловича, ворога галицько-волинського князя, і той зійшов з політичної арени Південно-Західної Русі.

Галицько-Волинський князь установив також союзні відносини з польськими та литовськими князями.

Одночасно на Галицько-Волинське князівство звертає увагу римська курія, сподіваючись поширити там католицьку релігію і використати його проти Золотої Орди. Могутність останньої викликала страх у Західній Європі. Місію зав'язати стосунки з галицько-волинським князем папська курія поклала на досвідченого дипломата Плано Карпіні. На початку 1246 р. він побував у Володимирі, де ознайомив Василька Романовича із змістом папської булли від 25 березня 1245 p., що закликала всіх володарів зміцнювати свою обороноздатність на випадок нової монголо-татарської навали. Зустрівшись згодом з Данилом Романовичем, Карпіні передав йому бажання Риму встановити з князем стосунки, на що й дістав згоду.

Однак у ході переговорів з папою Іннокентієм IV стало ясно, що останній дбає не про допомогу галицько-волинському князеві проти Орди, а про підкорення руської православної церкви Риму, про навернення в католицьку віру населення руських земель. 1246 р. папа призначив «для викорінення грецьких звичаїв та обрядів» своїм легатом на Русі прусського архієпископа Альберта. Данило Романович не впустив до князівства папського легата й вирядив до Риму посольство з протестом. А 1248 p., переконавшись остаточно, що на реальну допомогу від римської курії не можна розраховувати, він перервав переговори з папою.

Данило Романович всіляко намагався зміцнювати політичні зв'язки з Північно-Східною Руссю. Його союзником став тверський князь. Політичні відносини галицько-волинський князь скріпляв родинними зв'язками. Сам він був одружений з дочкою Мстислава Удалого, яка доводилася тіткою (по матері) Олександру Невському, а його брат Василько Романович — із двоюрідною сестрою Олександра Невського. У 1250 р. дочка Данила Романовича стала дружиною великого князя владимирського Андрія Ярославича, брата Олександра Невського. Однак зближення з Андрієм Ярославичем було короткочасним. Золота Орда напала на Владимирське князівство і Андрій Ярославич, зазнавши поразки, в 1252 р. мусив виїхати до Скандінавії. Великим князем владимирським став Олександр Невський. Видатний державний діяч розумів приреченість передчасного збройного виступу Русі проти Орди. Його основною політичною лінією було відвернення дипломатичними заходами нових нападів татар. Усе це підпорядковувалося головній меті: підготовці сил для майбутньої вирішальної боротьби проти іноземного іга.

У 1252 р. за ініціативою папського престолу й при посередництві угорського короля Бели IV відновилися переговори Данила Романовича з Римом. Данило мусив піти назустріч папі в зв'язку з ускладненням воєнної ситуації: до східних рубежів Галицько-Волинського князівства наближалася монголо-татарська орда Куремси. Інокентій IV запропонував Данилу Романовичу королівський титул і прислав корону. У 1253 р. галицько-волинський князь коронувався в Дорогичині. Тоді ж папа оголосив хрестовий похід проти татар, закликавши взяти участь у ньому Польщу, Чехію, Моравію, Сербію й Померанію. Проте декларований Інокентієм IV похід не відбувся. Феодали, до яких звертався папа, вважали за краще добувати зброєю австрійську спадщину, ніж виступити проти Золотої Орди.

Коли стало ясно, що Захід не подасть ніякої допомоги, Данило Романович відмовився від будь-яких стосунків з римською курією. Після цього курія стала проповідувати хрестовий похід проти Русі та інших народів Східної Європи. Новий папа Олександр IV намагався послабити Галицько-Волинське князівство з допомогою Литви. У 1255 р. в буллі до великого князя литовського Міндовга він спонукував останнього послати військо на галицько-волинські землі. Римсько-католицька церква прагнула одночасно посилити свій вплив і на Північно-Східну Русь. Але Олександр Невський рішуче виступив проти будь-яких зв'язків з нею. Відсіч, яку дали римській курії видатні державні діячі Русі Олександр Невський та Данило Галицький, примусила її змінити методи своєї агресивної політики на сході Європи.

Не знайшовши союзників, Данило Романович і вірні йому бояри вирішили розпочати боротьбу з татарами власними силами, основу яких становила кінна князівська дружина (з дрібних феодалів) і піше військо — селянське й міське ополчення. Напередодні неминучої битви з Ордою у Галицько-Волинському князівстві укріплялися існуючі та будувалися нові городи-міста. Так було засновано місто Львів, назване ім'ям Данилового сина Лева (в літописі Львів згадується вперше в 50-х роках XIII ст.). Заснований ще перед монголо-татарською навалою Холм став столицею Галицько-Волинського князівства. Старий Галич, гніздо боярських заколотів і зрад, занепадає. Натомість дедалі більше зростає значення Львова.

На початку 50-х років XIII ст. правителі Золотої Орди зробили спробу зміцнити свою владу в Галицько-Волинському князівстві, що фактично їм не підлягало. В 1252 р. військо Куремси, якого Плано Карпіні називає «наймолодшим серед інших татарських вождів», оволоділо Пониззям, а в 1254 р. вдерлося на Волинь. Проте, зустрівши опір, татари відійшли у Болохівську землю. Куремса, не почуваючи себе настільки сильним, щоб утвердити владу Золотої Орди в Галичині й на Волині, спирався на допомогу смоленського князя Ізяслава Мстиславича. Останній в 1254 р. захопив Галич. Однак син Давила Романовича, Роман, на чолі князівської дружини невдовзі вибив нападників із Галича й полонив самого Ізяслава.

Наприкінці 1254 p., коли головні сили Орди знаходилися в Азії і, отже, Куремса не міг розраховувати на їхню підтримку. Данило Романович «воздвиже рать противу Татаром». Галицько-волинський князь воював не лише з монголо-татарськими феодалами, а й з тими руськими князями, що підтримували завойовників, — з «людьми татарськими», як зневажливо називає їх літописець. Кампанія проти Куремси була організована з розмахом: тоді як полки Лева Даниловича визволяли Побужжя, війська Данила й Василька Романовичів увійшли в Болохівську землю. «Все городы, седящия за татары», були зруйновані, більшість місцевих феодалів перейшла на службу до галицько-волинського князя. Проте головної мети походу — визволення від татар Подніпров'я разом із Києвом — досягти не вдалося. Литовський князь Міндовг, з яким перед походом було укладено мир, своєчасно не надіслав обіцяної допомоги, а пізніше зайняв ворожу позицію. Між галицько-волинськими й литовськими військами сталася сутичка. Військо Данила Романовича, зайнявши землі вздовж Случі й Тетерева і здобувши Возвягль (пізніше Звягель, тепер Новоград-Волинський), спинилося.

У 1258 р. замість Куремси з Золотої Орди на Подніпров'я був посланий з великим військом відомий воєначальник Бурундай. Вимагаючи від галицько-волинського князя виконання васальних зобов'язань, він звелів Данилові взяти участь у спільному поході на Литву. Воєнні успіхи татар у Литві, а потім у Польщі різко змінили ситуацію на користь завойовників. Бурундай розташував своє військо на території Галицько-Волинського князівства і поставив перед князями ультиматум: «Оже есте мои мирници, розмечете же городы (фортеці) своє все». Щоб послабити обороноздатність Галицько-Волинського князівства, татари зруйнували стіни й інші фортифікаційні споруди міст Стожеська, Львова, Кременця, Луцька, Володимира та ін. Великі дерев'яні укріплення Володимира довелося спалити, бо їх не можна було швидко «розметати». Уцілів лише Холм. Населення його відмовилося виконати ультиматум, а Бурундай, з огляду на міцні оборонні споруди цього міста, не зважився на штурм. Похід Бурундая завдав більшої шкоди Галицько-Волинському князівству, ніж навала Батия. Князі мусили визнати владу татарських ханів, проте залежність їх була меншою порівняно з князями Північно-Східної Русі. Вона обмежувалася спорадичними подарунками і контрибуціями.

Боротьба проти монголо-татарського іга була головною, але не єдиною лінією зовнішньополітичної діяльності Данила Романовича. Галицько-Волинське князівство втручалось у польські справи та в боротьбу за австрійську спадщину. Одруживши в 1259 р. свого сина Романа з племінницею і спадкоємицею австрійського герцога Фрідріха II Гертрудою, Данило Романович намагався силою зброї ствердити свої права на австрійські володіння, але зазнав невдачі. Одночасно Галицько-Волинське князівство вело тривалу боротьбу з швидко зростаючою Литовською державою.

Ранньофеодальна Литовська держава сформувалася близько середини XIII ст. Вона значно зміцнилася вже за Міндовга (1216—1263), коли власне й почався наступ її на політично роздроблену й ослаблену монголо-татарською навалою Русь. Чим далі на схід і південний захід просувалися кордони Литви, тим більше зростала її воєнно-політична міць, зумовлена більш високим соціально-економічним і культурним рівнем феодального суспільства на Русі.

Спочатку наступ Литви мав характер нападів дружин окремих литовських феодалів на Західну й Південно-Західну Русь. Протидіючи їм, Данило Галицький здійснив декілька походів у глиб Литви. На короткий час йому вдалося підкорити частину земель по Західному Бугу й поширити вплив на Турово-Пінське князівство. Проте Міндовг закріпив за собою Чорну Русь (землі вздовж лівих приток Немана з р. Свислоччю включно). Найбільше місто Чорної Русі Новгородок (Новогрудок) став столицею Литовської держави.

Данило Романович (помер 1264 р. у Холмі) належав до найвидатніших державних діячів Русі XIII ст. Цей талановитий політик, визначний полководець і дипломат зумів організувати відсіч агресії з боку західних феодалів, спинити проникнення на руські землі римсько-католицької церкви. Очолена ним боротьба проти Золотої Орди послабила на певний час залежність Південно-Західної Русі від монголо-татарських поневолювачів.

Данило Романович придушив опозицію великого боярства і об'єднав під своєю владою Галичину й Волинь. Зміцнюючи князівську владу в Галицько-Волинській Русі, він разом з тим підтримував тісні політичні зв'язки з Північно-Східною Руссю. Значну роль у цьому відіграв колишній «печатник» Данила Романовича київський митрополит Кирило (1243—1280), який у 1250 р. переїхав у Владимир (на Клязьмі).