Загарбання польськими і литовськими феодалами українських земель

Реферат

Останні роки правління галицько-волинського князя Юрія-Болеслава II позначилися загостренням відносин між князівською владою і боярством. Спроби Юрія-Болеслава вирватися з-під боярської «опіки» закінчилися для нього трагічно. Один із найвпливовіших бояр Дмитро Дедько організував змову, і 7 квітня 1340 р. Юрія-Болеслава було отруєно.

Більшість авторів середньовічних хронік, скупо пояснюючи причини зіткнення галицько-волинського князя з могутніми феодалами, сходиться на тому, що він оточив себе католиками й намагався змінити «закон та віру» Русі. Європейські хроністи розповідають, що Юрій-Болеслав наводнив князівство іноземними колоністами, насамперед німцями, пропагував католицизм і запрошував у країну католицьких священиків та ченців. Зрозуміло, що західна орієнтація князя, іноземця за походженням і вихованням, викликала невдоволення місцевого населення, що й зуміли обернути на свою користь бояри.

Феодальною анархією скористався король Польщі Казимир III, який уже в кінці квітня 1340 р. з військом несподівано вдерся на Русь. Польські війська оволоділи кількома замками, в тому числі Львівським, проте не мали сили втриматись і мусили повернутися назад. Одночасно угорський король послав своє військо до Галичини, але воно, зустрівши рішучий опір, також відступило.

В плани боярської олігархії, що тільки-но позбулася непокірного князя, не входило йти під владу такого сильного володаря, як Казимир III. Тому бояри спинили свій вибір на Дмитрі Дедьку. Останній, скориставшись виступом населення проти польських феодалів, зміцнив своє політичне становище. У червні 1340 р. галицько-волинське військо разом із татарами, закликаними на допомогу, вступило до Польщі і пройшло аж до Вісли. Казимир III мусив підписати з Дмитром Дедьком договір про взаємне додержання нейтралітету.

Тим часом волинське боярство, шукаючи собі князя, спинилося на кандидатурі Любарта Гедиміновича, який вважався спадкоємцем Юрія-Болеслава. Обираючи Любарта, волинське боярство розраховувало на підтримку Литви у боротьбі як з татарами, так і з польськими та угорськими феодалами. З цього моменту (1340) єдність Галицько-Волинського князівства, і перед тим багато в чому ефемерна, перестає існувати. У Галичині лише номінально визнавалася влада князя Любарта Гедиміновича, фактично ж управління потрапило до рук боярства на чолі з Дмитром Дедьком. У боротьбі проти Польщі та Угорщини обидва вони, Дедько й Любарт, спиралися на Золоту Орду.

Збереглося кілька грамот Дедька, в яких він називає себе главою Галицької землі, вважає своїми попередниками галицьких князів і зовсім не згадує Любарта як свого сюзерена. Більше того, в 40-х роках XIV ст. Дедько самостійно, без участі Любарта, вів воєнні операції та дипломатичні переговори з польським й угорським королями. Отже, Галицько-Волинське князівство в 1340 р. розпалося на дві частини: боярську олігархічну республіку Галичину і князівство Волинь.

Казимир III, однак, не відмовився від намірів загарбати Галичину і зумів скористатися обставинами, що склалися. В 1343 р. він добивається від папи допомоги для боротьби з «русинами», а протягом 1344—1345 pp. відриває від Галичини Сяноцьку землю, уклавши перед тим з Любартом угоду про ненапад.

Восени 1349 p., заручившись нейтралітетом татар, польські феодали здійснили новий похід на Галичину й Волинь. Подолавши опір залог пограничних оборонних замків, польське військо оволоділо Львовом, Белзом, Берестям, Володимиром. Захоплений зненацька, Любарт потрапив у облогу в Луцьку, але вдержав місто. Наступного року волинське військо з допомогою Литви повернуло більшу частину Волині, Галичина ж залишалася під владою Польщі.

Однак хитке становище польських феодалів у Галичині й ворожі відносини з Литвою змусили їх шукати підтримки в Угорщині. 1350 р. Казимир III підписав союзну угоду з угорським королем Людовіком. Останній і його брат Стефан поступилися на користь Казимира III «дідичними правами» на «Руське королівство» з тим, що коли у польського короля не буде сина, то разом з Польщею Галичина перейде до Людовіка, а якщо Казимир III матиме спадкоємця, то угорський король і його наступники зможуть викупити у нього Галицьку землю за сто тисяч флоринів.

Наслідком цієї угоди була допомога Людовіка Польщі у війні проти Литви в 1351—1352 pp. Війна закінчилася перемир'ям, укладеним восени 1352 р. Галичина залишилася за Казимиром III, а литовські князі закріпили за собою Волинь і Берестейську землю. Кременецька волость вважалася нейтральною.

У 1353 p., порушивши перемир'я, військо Любарта вступило у Галичину, здобуло Львів та Галич і захопило велику здобич. Проте польський король дістав допомогу не тільки у Римі, а й у татарських феодалів, і у війні 1366 р. завдав литовсько-руським силам рішучого удару. Внаслідок цієї кампанії Польща остаточно закріпила за собою Галичину й захопила більшу частину Волині. За Любартом залишилася тільки Луцька волость. Згідно з угодою між Казимиром III і великим князем литовським Ольгердом (1345—1377) Любарт зобов'язувався жити в мирі з Польщею.

Любарт Гедимінович з литовськими князями, скориставшись із замішання у Польщі в зв'язку з смертю Казимира III, зайняв у 1370 р. Волинь разом з містом Володимиром. Новий польський король Людовік (1370—1382), що одночасно посідав і угорський трон, після тривалої війни відібрав у Любарта в 1377 р. Холмську та Белзьку землі. Любарту вдалося зберегти більшу частину Волині з містами Володимиром, Луцьком, Кременцем та ін.

Посівши польський трон і тим самим оволодівши Галичиною, яку захопив його попередник Казимир III, Людовік Угорський вважав Галичину насамперед угорським, а не польським володінням. Цю юридичну фікцію угорські феодали стали використовувати для проникнення у Галичину. Разом з тим, щоб приховати від польських феодалів свої наміри щодо Галичини, Людовік призначив (1372) туди намісником не угорського, а польського (з Малої Польщі) пана, свого васала Владислава Опольського.

У 1382 p., коли помер Людовік, Любарт скористався з міжкоролів'я і зробив спробу приєднати Галицьку землю. Успіхи його, однак, не сягнули далі оволодіння прикордонними галицькими фортецями.

Таким чином, тривалий наступ польських і литовських феодалів на Галицьку й Волинську землі закінчився тим, що Галичина увійшла до складу Польщі, але спочатку як приватне королівське володіння (домен), зберігаючи певну автономію. Проте вже Казимир III всіляко порушував права Галичини. Ще далі пішов у цьому напрямі його наступник Людовік. На Волині ж князем залишився Любарт як суверенний володар приблизно до 1385 р.

Наступ литовських феодалів на українські землі припав на час політичного та економічного піднесення Литовської держави й розширення її території на схід. Після смерті Гедиміна (1341) і внаслідок боротьби між його синами великокнязівський стіл у Вільні в 1345 р. зайняв Ольгерд. Як повідомляє західноруський літопис, Ольгерд поділяв владу й володіння з братом Кейстутом, князем Жмуді та Троків, з яким домовився, що здобуті в майбутньому землі ділитимуться між ними порівну. Разом з тим, члени цього своєрідного дуумвірату розподілили свої функції у сфері зовнішньої політики: Кейстут мав стримувати натиск Тевтонського ордену, а Ольгерд — продовжувати політику наступу на Русь.

Близько середини XIV ст. в складі Литовської держави вже були білоруські землі й частина українських (Волинь). Внаслідок цього Литовська держава значно зміцнилася й посіла помітне місце в політичному житті Східної Європи. Великі матеріальні та людські ресурси приєднаних білоруських і українських земель давали Литві можливість успішно протистояти німецькій феодальній агресії та Орді.

Наступ литовських феодалів на українські землі полегшувався тим, що золотоординська держава вступила в період феодальної роздробленості, що з особливою силою проявилося в середині XIV ст. Після хана Бердибека у 1359 р. до вступу на престол Тохтамиша у 1381 р. в Орді змінилося понад 25 ханів. Колишня могутня монголо-татарська держава фактично розпалася на кілька частин. Зокрема, правителі татарських орд, що кочували в причорноморських степах, не мали постійної підтримки з боку центральної влади. Ольгерд, отже, мав можливість помірятися силами з західним улусом, не оглядаючись на верховного хана.

Боротьба Литви з Золотою Ордою за Подніпров'я залишила ряд слідів у письмових джерелах того часу. Так, у Густинському літописі під 1361 р. є звістка, що в Києві князював Федір, далі розповідається, що Ольгерд, очевидно, в 1362 р. на Синіх Водах (притока Південного Бугу) розбив «трех царков татарских... И оттоли от Подоля изгна власть татарскую. Сей Ольгерд и инныя рускія державы во власть свою пріят, и Кіев под Федором князем взят, и посади в нем Володымера сина своего».

Литовським феодалам вдалося оволодіти Київщиною, Переяславщиною і Поділлям. Ольгерд приєднав Переяславщину до Київського князівства, Подільську землю віддав синам свого брата Коріата — Юрію, Олександру, Костянтину й Федору. Брати Коріатовичі, утвердившись на Поділлі, перестали надсилати данину в Орду і почали готуватися до боротьби з нею. Вони спорудили, зокрема, фортеці Смотрич, Бакоту й Кам'янець. Із зміцненням свого становища Коріатовичі поступово виходили з-під влади великих князів литовських. Спершу вони орієнтувалися на Польщу, а потім на Угорщину й Молдавію.

Проте литовські князі не мали достатніх сил для повного визволення українських земель від татарського іга. Володимир Ольгердович, який княжив у Києві, наприклад, певний час перебував у залежності від татар, на що вказують дані письмових джерел і монети цього князя з татарським гербом. У грамотах подільських князів, спочатку Коріатовичів, потім Свидригайла, також є згадки про виплату данини татарам.

Щодо Чернігово-Сіверської землі, то відомо, що в першій половині XIV ст. вона переживала політичну кризу: численні слабосилі князі перебували в повній залежності від татар. Більш активну участь у тогочасному політичному житті брало Брянське князівство. Під 1356 р. в Никонівському літописі є згадка про те, що Ольгерд «...воевал Брянеск и Смоленск». Але литовці не мали успіху, і Брянськ залишився за князем Василієм, що одержав у Орді ярлик на княжіння. Незабаром Василій помер, «и бисть в Брянске мятеж от лихих людей, а замятна веліа, и опустение града, и потом нача обладати Брянском князь велики Литовски». З літописної розповіді не ясно, коли саме Ольгерд утвердився в Брянську, видно лише, що після походу 1356 р. минув якийсь час. Проте можна припустити, що на початку 70-х років XIV ст. більша частина Чернігово-Сіверської землі вже знаходилася під владою Литви.

Отже, у 40-х — 70-х роках XIV ст. більшість українських земель, політично роз'єднаних і послаблених залежністю від Золотої Орди, підпала під владу Польського королівства й Великого князівства Литовського.