Міста. Соціальний склад населення (друга половина XIII — перша половина XVI ст.)

Реферат

Монголо-татарська навала, що принесла незліченні нещастя населенню руських земель, завдала страшного удару міським і сільським поселенням. Всюди, де проходили орди Батия, замість багатих і квітучих міст і сіл залишались руїни і згарища. Жителів завойовники здебільшого вбивали. У полон брали переважно ремісників. Галицько-Волинський літопис, повідомляючи про руйнування південноруських міст монголо-татарськими загарбниками, закінчує розповідь словами: «И приде [Батий] к Володимерю [Волинському] и взя копьем и изби и не щадя, такоже и град Галичь, иныи грады многы, им же несть числа». Коли князь Данило Романович підійшов до головного міста Волинського князівства, то застав там жахливу картину смерті й руїн.

Серед великих південноруських міст поряд із Володимиром особливо великих руйнувань зазнав Чернігів, майже повністю був зруйнований Переяслав, серйозної шкоди було заподіяно Києву, Галичу, Ізяславу та іншим містам Південно-Західної Русі.

Разом з тим треба відкинути поширену в історіографії XIX — початку XX ст. думку про нібито повне запустіння Південно-Західної Русі, особливо її міст. У більшості південноруських міст життя продовжувалось і після монголо-татарської навали. Зокрема, Київ значною мірою зберіг роль одного з великих східноєвропейських економічних і культурних центрів.

Протягом другої половини XIII — першої половини XVI ст. міста на Україні відбудовувались і продовжували розвиватись як торгово-ремісничі центри.

Як зазначав Ф. Енгельс, «міські бюргери стали класом, який втілював у собі дальший розвиток виробництва і торгових зносин, освіти, соціальних і політичних установ». Зростання продуктивних сил, прогресуючий суспільний поділ праці зумовлювали виникнення нових і піднесення старих міст. Зацікавлене в подоланні феодальних чвар міське населення об'єктивно стало союзником державної влади у боротьбі за централізацію князівств і королівств.

Середньовічні міста являли собою також оборонні комплекси. Під час нападів ворогів тут знаходили захист як міське, так і сільське населення. «За цими стінами й ровами, — зауважував Ф. Енгельс, — розвинулося середньовічне ремесло, — правда, в достатній мірі пройняте бюргерсько-цеховим духом і обмеженістю, — нагромаджувались перші капітали, виникла потреба в торгових зносинах міст одного з одним і з усім світом, а разом з потребою в торгових зносинах поступово створювалися також і засоби для їх захисту». Значні міські центри були резиденціями носіїв феодальної влади. Створюючи систему укріплених міст і замків, феодали зміцнювали своє панування у країні.

Міське будівництво

Відродження зруйнованих або напівзруйнованих монголо-татарськими завойовниками міст та інтенсивне будівництво нових міських центрів найраніше розпочалися у Галицько-Волинській Русі, яка порівняно з іншими південноруськими землями постраждала менше.

За Данила Романовича були відбудовані Галич, Володимир і Луцьк, засновано Львів і розбудовано Холм. Брат Данила, волинський князь Василько, також піклувався про будівництво міських центрів. Його архітектор Олексій, як розповідає волинський літописець, побудував чимало міст. Він працював і для Василькового сина Володимира, зокрема «сруби город Каменец (Волинський)» і, певне, інші «городы», бо Володимира Васильковича, як і його батька, сучасники вважали засновником численних міст на Волині. В 50—70-х роках XIV ст. виникли міцні фортеці в Смотричі, Бакоті, Кам'янці та ін.

Після падіння золотоординського іга на Україні в 60-х роках XIV ст., татарські орди кочували в південно-східпих степах, закріпились у Криму і постійно нападали на сусідні Переяславщину, Поділля, Південну Київщину та Волинь. Для оборони від них на південному пограниччі створювалася система замків.

При будівництві замку обирали місце, враховуючи природний рельєф: на горі, обвите вигинами річки або оточене болотом. Замкові стіни й вежі, найчастіше з дерева, зводилися на земляних валах. Між двома рядами соснових чи дубових колод насипали землю або пісок, зверху робили настил і парапет з отворами для стрільби. Зовні замок здебільшого оточувався ровом, з водою. У замкову браму в'їжджали по підйомному мосту через рів. На вежах з XV ст. ставили гармати. Замок мав житлові приміщення і комори. Центральну частину займали будинки для начальника гарнізону (в державному замку — воєводи або старости) і різної обслуги, казарми для залоги, стайні тощо. У замку обов'язково копали колодязь.

У замковому будівництві другої половини XIV — першої половини XVI ст. виразно виступає давньоруська будівельна традиція, що виявляється у методах зведення стін і веж, розміщенні будівель всередині замку, самому виборі місця для нього.

Наприкінці XIV — на початку XV ст. на Поділлі зводяться нові замки: Жванець, Рів, Ялтушків, Летичів, Дашів, Вінниця, Каравул. У гирлі Дністра, проти Білгорода, в 1419 р. була збудована фортеця Чорне Місто. Всі вони, за винятком Кам'янця, не мали таких укріплень, які могли б витримати облогу. Жителі міста, де був замок, охороняли й ремонтували укріплення, виходили проти ворога, брали участь у переслідуванні нападників.

У XIV—XV ст. в Київській землі подібні оборонні замки мали Овруч, Житомир, Білгород, Вишгород, Канів, Чорнобиль, Черкаси.

На західноукраїнських землях замки споруджувались особливо інтенсивно в другій половині XIII—XIV ст. для боротьби проти агресії польських, литовських, німецьких, угорських та інших іноземних феодалів. Тут виникають укріплення нового типу — високі кам'яні башти, що найчастіше зводились всередині міських стін. Вони забезпечували круговий обстріл ворога з луків та самострілів і були міцні настільки, щоб витримати удари кам'яних ядер метальних машин. Такі башти збереглися, зокрема, в Кам'янці (Волинському), Столп'ї та Білавині (поблизу Холма).

Укріплення різного роду — стіни з баштами, вали, рови — мали також всі скільки-небудь значні українські міста в XV — першій половині XVI ст. Чимало міських укріплень будувалося з дерева. Навіть Київський замок XV ст. був дерев'яний, про що розповідає венеціанець Контаріні, який побував тут у 1474 р. Муровані стіни мали лише Кам'янець, Хотин, Меджибіж і Смотрич на Поділлі, а також Луцьк на Волині.

Укріплення українських, білоруських і російських міст були пов'язані з традиціями оборонного будівництва Київської Русі і тому мали багато спільного.

Будівничі прагнули поставити місто на річці чи навіть на злитті двох річок, бо таке розташування вигідне для оборони і торговельних зв'язків. Підвищену частину території міста, як правило, центральну, займав замок (город — оборонне укріплення), де містилися резиденції князя, воєводи, старости, єпископа.

Поряд із замком знаходився торг. Власне містом називалася територія поза стінами города, у великих містах оточена стіною. Ближче до центру міста розташовувалися будинки феодалів, купців, далі — садиби ремісників; біднота тулилась у неукріпленому передмісті.

Середньовічне місто забудовувалося так, щоб на вулицю виходили огорожа і стіни господарських будівель (комор, хлівів), а житло стояло в глибині ділянки. Садиби багатих міщан вирізнялись із загальної маси більшими розмірами і кількістю господарських будівель, величиною будинку. Будівлі у містах були переважно дерев'яними, за винятком окремих церков та палаців князя, намісника чи єпископа. З XVI ст. кам'яні будинки починають споруджувати великі феодали і найбагатші купці.

Магдебурзьке право

Залежність міст від феодальної держави і окремих феодалів тяжко позначалась на становищі широких мас українського міщанства. Королівська і великокнязівська адміністрація в особі старост і підстарост, так само як і приватні власники міст, постійно втручалася в соціальне й економічне життя міщан, накладала різні податки за право виробляти і торгувати, а то й просто грабувала їх. Від феодальної сваволі особливо страждали міські низи, реміснича біднота. Як і в інших країнах, міщанство боролося проти утисків з боку держави, магнатів і шляхти, за самоврядування. Уже в XIV ст. Польська і Литовська держави почали за певну винагороду надавати окремим українським містам грамоти на «вольності», переводити їх на магдебурзьке право.

Королі польські і великі князі литовські, заінтересовані в розвитку міст як джерелі доходів, прагнули також спертися на населення міст у боротьбі проти феодальної анархії. Як зауважив Ф. Енгельс, опора на міське населення була типовим явищем у боротьбі європейських володарів проти сваволі великих феодалів, за централізацію. Говорячи про безладдя, яке вносили в життя феодальних держав чвари своєвільних феодалів, Ф. Енгельс пише: «Що в усій цій загальній плутанині королівська влада була прогресивним елементом, — це цілком очевидно. Вона була представницею ладу в безладді... на противагу роздробленості на бунтівні васальні держави. Всі революційні елементи, які утворювались під поверхнею феодалізму, тяжіли до королівської влади, так само, як королівська влада тяжіла до них».

Переведені на магдебурзьке право міста одержували можливість самоврядування, хоча й обмеженого, а також інші привілеї. Своєю назвою це право зобов'язане німецькому місту Магдебургу, «хартія» якого на самоврядування правила за зразок.

Протягом XIV—XV ст. магдебурзьке право одержали Львів (1356), Кам'янець (1374), Санок (1389), Луцьк (1432), Кременець (1438), Житомир (1444), Київ (1494—1497). При одержанні магдебурзького права частина натуральних повинностей міського населення замінялася грошовими зборами з торгівлі й промислів. Одночасно місто формально виходило з-під юрисдикції королівських чи великокнязівських намісників. Їх компетенція переходила до призначеного урядом війта, який ставав тепер на чолі магістрату — органу міського самоврядування. У ряді міст магістрат мав дві колегії — лаву (суд у кримінальних справах) і раду (адміністративний орган і одночасно суд у цивільних справах). Однак точного розмежування функцій між колегіями щодо характеру судових справ, як правило, не існувало.

Члени магістрату обиралися або призначалися з середовища патриціату — багатих купців і цехових верховодів. Головна маса міського населення, усунута від управління, боролася за право участі в органах самоврядування.

Магдебурзьке право послаблювало залежність міщанства від феодальної держави й окремих феодалів (згодом уряд став видавати грамоти про надання магдебурзького права також приватновласницьким містам на прохання їх володільців) і, таким чином, об'єктивно сприяло розвиткові міст, але як феодальне міське право воно захищало інтереси вищих верств, а не міських низів, експлуатованих заможним міщанством. До того ж, на Україні воно мало обмежений характер — не повністю звільняло міста від феодальної залежності, часто перепліталося з нормами місцевого писаного і звичаєвого права. Крім того, в більшості західноукраїнських міст польський уряд дозволяв користуватись магдебурзьким правом лише католикам, православне ж, тобто українське, міщанство обмежувалось в правах на торгівлю, ремесло, позбавлялося участі в органах самоврядування тощо. На українських землях, захоплених Литвою, у Києві, Чернігові та інших містах торговельно-ремісниче населення іноземного походження, на яке б могла спиратися литовська влада в своїй політиці національно-релігійної дискримінації українського міщанства, було кількісно незначне, та й саму цю владу довгий час представляли тут місцеві князі або великокнязівські намісники місцевого походження. Однак з посиленням впливу польських феодалів і католицької церкви (після Кревської унії 1385 р.) утиски українського міщанства посилилися. Це породило гостру і тривалу боротьбу українського міщанства за ліквідацію обмежень у користуванні магдебурзьким правом, пов'язаних з політикою насильного покатоличення й полонізації, яку проводили польські та литовські уряди.

Соціальні групи й національний склад міського населення

У XIV — першій половині XVI ст. далі поглиблювалась майнова нерівність, зростало класове розшарування серед міського населення. За соціальним становищем жителі українських міст поділялися на три основні категорії. До першої належали міські багатії — патриціат (багаті купці, лихварі, реміснича верхівка), якому належала вся влада в місті: з їхнього і тільки з їхнього середовища виходили керівники міської адміністрації. З приводу становища цієї категорії міщан Ф. Енгельс писав, що «вони всіма способами експлуатували як міську общину, так і підвладних місту селян». Патриціат, як правило, був нечисленним. Наприклад, у багатолюдному Львові XV — початку XVI ст. ця категорія складалася лише з 40—50 родин. До другої групи міського населення належали повноправні громадяни міст: середнє купецтво і майстри (власники майстерень), бюргерство, за термінологією Ф. Енгельса. Третю і найчисленнішу категорію становили міські низи — плебеї: підмайстри і учні, слуги, позацехові ремісники, нарешті, остаточно зубожілі, позбавлені засобів до існування елементи — бідна і безправна маса.

Заселення українських земель іноземними колоністами, надання привілеїв католикам та іноземцям змінювало етнічне обличчя українських міст, що перебували під владою Польщі й Литви. Як відомо, і в домонгольські часи у південноруських містах проживали представники різних народностей, існували колонії грецьких, німецьких, польських та інших іноземних купців, що проте не мало негативного впливу на політичне життя і економічний розвиток міст. Становище змінилося, коли українські землі підпали під владу Польського королівства і Великого князівства Литовського.

У другій половині XIV ст. захоплені території України заселялись іноземними колоністами (поляками, німцями, сілезцями) з метою створення опори в здійсненні політичного, економічного, соціального, національного гноблення місцевого населення. Колонізація відзначалася широкими масштабами. Так, намісник Галичини в 1372—1378 pp. Владислав Опольський роздав колоністам більше ста сіл. Поселенці, які осідали в сільській місцевості, були здебільшого вихідцями із збіднілої польської шляхти і німецьких заможних селян. У містах же основним колонізаційним елементом виступали багаті німецькі бюргери. Зміни в соціальному й національному складі західноукраїнських міст наочно простежуються на прикладі Львова другої половини XIV—XV ст. Привілейовані польські й німецькі поселенці швидко змусили поступитися позиціями багате львівське купецтво і ремісничу верхівку українського походження, які до загарбання Галичини Польщею порядкували в місті. Вже самий перелік національностей, представники яких населяли Львів у момент надання місту магдебурзького права (1356), показує, що українське населення вже було відсунуте на друге місце: у королівській грамоті воно згадується серед «національних меншостей» — татар, вірменів і сарацинів. Корінних мешканців Львова, Володимира, Луцька та багатьох інших українських міст обмежували в праві займатися торгівлею (крім роздрібної), їм було закрито доступ до деяких ремісничих корпорацій. Особам українського походження заборонялось оселятися в центральних, привілейованих районах міст. Більшість українського міщанства проживала, як правило, поза міськими стінами, у передмістях.

Після Кревської унії 1385 р. стало погіршуватися становище українського міщанства й у Великому князівстві Литовському.

Економічна діяльність міст доби розвинутого феодалізму стимулювала сільськогосподарське виробництво, сприяла загальному прогресу. Населення міст, насамперед трудові маси, виступало проти сваволі магнатів і шляхти, проти феодального і національно-релігійного гніту.