Розвиток ремесла (друга половина XIII — перша половина XVI ст.)

Реферат

У другій половині XIII — першій половині XVI ст. на українських землях далі поглиблювався суспільний поділ праці, продовжували розвиватися продуктивні сили, незважаючи на страшні втрати, що їх завдало Київській Русі монголо-татарське нашестя, від якого постраждало насамперед ремесло. Ряд ремісничих галузей зовсім зник. Так, припинилось виробництво сердоликових і бронзових намист, шиферних пряслиць, знаменитих київських скляних браслетів, амфор-корчаг. Назавжди було втрачене уміння виготовляти перегородчасту емаль. Спростилась і згрубіла техніка багатьох давньоруських ремесел.

Проте відразу після ворожого нашестя ремесло почало відроджуватися, в першу чергу на землях, які менше постраждали від монголо-татарських завойовників, наприклад, у Південно-Західній Русі, зокрема у Галичині й на Волині. Розповідаючи про розбудову Данилом Галицьким у 50-х роках XIII ст. міста Холма, літописець зазначає, що князь «нача призивати [ремісників]. Прихожа немце и Русь, иноязычникы и ляхы день и во день... мастера всяции бежаху из Татар, седелници и лучници, и тулници, и кузнеци железу и меди и сребру», і далі: «колоколы принесе (Данило) ис Кыева, другие ту солье».

У Галичині й на Волині у другій половині XIII—XIV ст. працювали ремісники різних спеціальностей: ковалі, зброярі, шевці, кушніри, чинбарі, римарі та ін. Тут відливали дзвони, мідні й олов'яні плити для прикрашання будівель, робили витончені ювелірні прикраси. Високого рівня розвитку досягли художні ремесла. Про це свідчить, зокрема, той факт, що польський король Казимир III після завоювання Львова (1349) запросив звідти українських художників для розпису і оздоблення королівського палацу в Кракові.

З піднесенням міського ремесла почали відмирати деякі сільські ремісничі професії (наприклад, виготовлення прикрас). Зате інші розвивалися. Колишній хлібороб, ставши ремісником, спочатку працював для задоволення потреб сільського населення. Згодом частина таких ремісників переселилася до міст, де легше було збувати вироби. Ті ж з них, що залишилися вдома, обмінювали свої вироби на продукти сільського господарства або продавали на місцевому торгу, куди приїздили люди з сусідніх сіл. Найчастіше сільський ремісник працював на замовника і виготовляв виріб з сировини, яку той приносив. З часом він дедалі частіше працював безпосередньо на ринок. У XIV—XV ст. на Україні це явище спостерігалося всюди. Ті села, де інтенсивно розвивалося ремесло, при сприятливих умовах переростали в містечка, а далі — в міста.

Основними ж центрами ремісничого виробництва були міста. У кінці XV — на початку XVI ст. у Києві, наприклад, працювали кравці, кушніри, шевці, чоботарі, постригачі (вовни), золотарі, лучники, стрільники, сідельники, ковалі, конвісари (бляхарі), теслярі, винники, хлібники, рибалки та ін. Серед них особливо уславились ювеліри-золотарі, вироби яких користувалися попитом на всіх східнослов'янських землях, а також майстри, що виготовляли знамениті стріли для луків із залізним наконечником і орлиним пером. За десяток київських стріл кримські татари давали віз солі.

У Львові, як довідуємось із найдавнішої міської книги (1382—1389), працювали ремісники 23 професій, причому це список неповний. Крім тих ремісничих спеціальностей, які згадуються у Києві, львівська міська книга називає малярів, воскобійників, мельників, мечників, чашників, сукнарів, ливарників дзвонів, гончарів, лазебників, чинбарів, різників, мулярів, бондарів, поясників та ін. Якщо до цих ремісників додати тих, що зазначені в рахункових книгах Львова 1404—1426 pp. (солодовники, рукавичники, стельмахи, червоношкірники, котлярі, рушникарі, токарі, гравери, аптекарі), то список ремісничих професій міщан можна збільшити до 36. Протягом XV ст. ремесло у Львові розвивалося швидкими темпами; на кінець століття тут налічувалося вже близько 500 цехових майстрів і, певно, набагато більше позацехових ремісників. У міських книгах Львова середини XVI ст. названі представники нових ремісничих професій: шапкарі, колодії, столярі, зброярі. Значними ремісничими центрами на українських землях цього часу були також Луцьк, Володимир, Кам'янець, Кременець, Холм, Красностав, Буськ, Ковель.

Українські ремісники в XIV і особливо в XV та в першій половині XVI ст. великою мірою працювали на експорт. У тогочасних джерелах багатьох країн Європи й Азії та італійських факторій у Криму зустрічаються численні згадки про товари з Києва, Львова, Луцька, Володимира, інших міст Південно-Західної Русі. На зовнішні ринки вивозилися, зокрема, полотно, пояси, шапки, ногавиці, мечі, ножі, серпи, плужне залізо, ювелірні прикраси.

Ремісники в містах (і в багатьох містечках) об'єднувалися в професійні корпорації — цехи, вся діяльність яких регламентувалася спеціальними статутами. На чолі цехів стояли цехмайстри — старшини, яких обирали з числа найбільш впливових майстрів. Повноправними членами цехових об'єднань виступали лише майстри — власники майстерень, у яких працювало кілька підмайстрів та учнів. Від кандидата у майстри вимагалися не тільки висока професійна кваліфікація і кошти для організації майстерні, а й значна сума грошей для внеску в цехову касу, на урочисту учту для членів цеху тощо. За соціальним та цензовим складом цехи не були однорідними. Верховодили в них найбагатші майстри. Нижчу соціальну верству становили підмайстри та учні — експлуатовані майстрами неімущі люди, усунуті від участі у вирішенні всіх цехових справ.

Відомості про діяльність цехів (у власному розумінні цього терміну) в українських містах з'являються в джерелах з кінця XIV ст. Збереглася грамота 1386 p., що нею староста Андрій від імені намісника Галичини Владислава Опольського надав шевцям Перемишля права, якими користувалося об'єднання шевців Львова, де, отже, на той час уже існував шевський цех. В XIV ст. у Львові діяло принаймні чотири цехи: пекарів, різників, кравців і шевців.

Згідно з документом від 1425 р. у Львові на той час вже було дев'ять ремісничих цехів: крім названих вище, ковальський, лимарський, сідлярський, пивоварський, чинбарський і кушнірський (пекарський у цьому документі чомусь не згадується). На кінець XV ст. їх кількість у Львові збільшилася до чотирнадцяти. Нові цехи продовжували виникати у місті і в першій половині XVI ст. Так, у 1530 р. утворився цех золотарів (до якого входили також ливарники і художники), а в 1539 p. — токарів. На середину XVI ст. у місті налічувалось близько 20 цехів. Водночас частина ремісників залишалася поза цехами.

Протягом XV ст. цехова організація ремісничого виробництва поширилася в галицьких і волинських містах, а на початку XVI ст. історичні документи зафіксували наявність цехів у Києві. В першій половині XVI ст. вони існували у більшості значних міст України.

Крім цехового, в українських містах існувало й позацехове ремесло. Маса позацехових ремісників складалася з міських ремісників, не прийнятих до цехів у зв'язку з політикою національно-релігійної дискримінації, з неспроможних вступити до цеху за браком коштів, з сільських ремісників, прибулих до міста (до них цехи часто ставилися як до своїх конкурентів).

Не організовані в цехи ремісники перебували у гірших умовах порівняно з членами цехів. Насамперед вони, а також цехова біднота брали активну участь в антифеодальних і визвольних рухах в XIV—XVI ст.