Торгівля. Організація торгівлі (друга половина XIII — перша половина XVI ст.)

Реферат

Монголо-татарська навала заподіяла багато шкоди внутрішній і зовнішній торгівлі Південно-Західної Русі. Однак з відбудовою і дальшим зростанням міст торгівля знову стала набирати сили як важлива галузь економіки. Розвивався внутрішній ринок, а купецтво Києва, Чернігова, Володимира, Галича та інших економічних центрів у другій половині XIII ст. продовжувало підтримувати жваві контакти з торгами Руської Півночі, Криму, Близького Сходу і Заходу.

Дипломатичний агент папи Інокентія IV Плано Карпіні, який у 1245—1247 pp. їздив до Монголії, побувавши на Русі, повідомляє, що через захоплені монголо-татарами землі до Києва з Константинополя і Аккри приїздили купці італійських міст Генуї, Венеції та Пізи. Карпіні бачив у Києві також численних купців з Польщі, Австрії, Сілезії. Через десять років французький дипломат Гільйом Рубрук відвідав Крим і розповів у своєму звіті, що зустрів у Сурожі (Судаку) руських купців, які привозили на продаж хутра білок, горностаїв та інших звірів. Він повідомив, що руське купецтво вивозило з Криму сіль. Для довгої степової мандрівки Рубруку в Сурожі порадили купити криті візки, якими користувалися руські купці для перевезення хутра. І в післямонгольські часи купецтво інтенсивно використовувало старий водний шлях на Південь з Києва по Дніпру. Далі, з Дніпровського пониззя, купці пливли морем до Константинополя або йшли степом через Перекоп у Крим, до Сурожа і Херсонеса.

У другій половині XIII ст. підтримувалися торговельні стосунки Південно-Західної Русі з Заходом. До Польщі, Литви й Пруссії, на далекі північні та західні торги із Львова, Володимира, Галича та інших південноруських міст гнали волів і отари овець, везли збіжжя, шкіри, мед, віск, а також предмети ремісничого виробництва. У Волинському літописі знаходимо характерне повідомлення, що князь Володимир Василькович у 1279 р. на прохання ятвягів, які терпіли від сильного голоду, послав їм з Берестя валку річкових суден із збіжжям.

У багатьох містах Південно-Західної Русі подовгу жили іноземні купці, що свідчило про жваву міжнародну торгівлю південноруських земель. Наприклад, з повідомлення волинського літописця від 1288 р. можна зробити висновок, що у Володимирі були квартали італійських, німецьких і північноруських купців. Із розповіді Карпіні видно, що в Києві середини XIII ст. мешкали італійські, польські, можливо, й грецькі купці.

Слід рішуче відкинути твердження представників польської історіографії XIX ст. про нібито повний занепад торгівлі Південно-Західної Русі внаслідок монголо-татарської навали. Піднесення цієї торгівлі в другій половині XIV ст. вони відносили на рахунок приєднання українських земель до Польщі й Литви. Насправді розквіт торгівлі в XIV і XVI ст. зумовлювався внутрішніми причинами: загальним розвитком продуктивних сил, поглибленням суспільного поділу праці, зростанням товарної продукції сільського господарства й ремесла.

Середньовічна торгівля велася в умовах суворої регламентації. Головними принципами її були: складське право, обов'язок користуватися певними дорогами, митна система. Ці правила гальмували торговельні стосунки: заважали місцевим та іноземним купцям їздити найбільш зручними для них шляхами, примушували їх збувати свої товари оптом і за невигідними для них цінами, сплачувати численні мита. Особливо негативно відбивалась регламентація на становищі середнього й дрібного купецтва. У багатьох випадках згадані обмеження призводили і до звуження товарообігу. Водночас вони сприяли торговельному піднесенню окремих великих міст, верхівка купецтва яких зуміла використати ці регламентації у боротьбі проти конкурентів. До міст, де створилося таке становище, належали Київ, Львів, Луцьк, Кам'янець та ін.

Згідно з законом складського права приїжджі купці зупинялися в містах, які цим правом користувалися, й продавали в них свої товари на умовах, нав'язаних місцевим купецтвом. Недарма багаті купці українських великих міст не шкодували грошей на хабарі польському королю і великому князеві литовському, аби тільки закріпити за собою складське право.

Спрямоване головним чином проти іноземних купців, воно часом застосовувалося і проти купецтва міст-конкурентів своєї держави.

Існували дві форми застосування складського права: абсолютна й відносна. Абсолютна примушувала купця продавати свої товари у «складському» місті, далі такого міста проїзд немісцевим торговим людям заборонявся. На Україні подібним правом в окремі роки XIV—XV ст. користувався, крім Львова, і Київ. Недарма у 1488 р. литовські посли говорили Івану III: «А иные гости заморские николи не бывали в нашей земле далей Киева; до Киева приезживали с товары и, попродавши товары в Киеве, опять за ся с Киева ворочалися: бо здавна бывало и за отца нашего всим гостем заморским склад бывал в Киеве».

Переважна більшість «складських» міст на Україні володіла обмеженим (відносним) складським правом. Це означало, що після закінчення встановленого законом строку перебування в даному місті купцю дозволялося рушити з непроданними товарами далі. Складським правом у відносній формі користувалися Луцьк, Володимир, Кам'янець.

У прямому зв'язку із складським правом стояло примусове користування визначеними урядом шляхами, що вели до «складських» міст і митниць.

У листі великого князя литовського Олександра Івану III (1498) міститься вимога: щоб купці «мыт не объезжали, а где здавна склады — гостем бывали». Обидві сторони, російська й литовська, домовились, «что гостем нашим добровольно ездити на обе стороны по нашим землям старыми обычными дорогами... а новыми дорогами мыт не объезжати». Митниці були державні та приватні (на шляхах, що пролягали землями великих феодалів). У гонитві за прибутками уряди Польщі й Литви, не кажучи вже про окремих феодальних власників, влаштовували все нові й нові митниці. Вже у середині XIV ст. митні тарифи на шляхах Львів — Торунь і Володимир — Торунь дають уявлення про значні суми мит і велику кількість митниць. У 1488 р. Іван III з докором писав великому князю литовському: «А мыты и пошлины новые уставили в твоей земле на нашех гостех, чего наперед того из старины не бывало».

Проте, незважаючи на гальмо обтяжливої торговельної регламентації, внутрішня і міжнародна торгівля на українських землях дедалі розвивалася. Вона була б неможливою без високого ступеня розвитку продуктивних сил, зокрема економічного піднесення міст. Обидва види торгівлі тісно пов'язувалися між собою.