Боротьба Московського великого князівства з Литвою й Золотою Ордою

Реферат

Протягом першої половини XIV ст. Московське велике князівство значно зміцніло за рахунок об'єднання північно-східних руських земель. З удільного князівства воно поступово перетворювалось у велику державу. Спираючись на зростаючі матеріальні ресурси, московські князі повели боротьбу за утвердження свого політичного пріоритету спершу в рамках Великого князівства Владимирського, а з другої половини XIV ст. — і в усіх колишніх давньоруських землях. Роль Москви як політичного центру північно-східних земель, її вплив на південно-західні та західні руські землі особливо зросли під час княжіння Дмитрія Донського (1359—1389), коли вона стала одночасно й центром збирання сил проти панування Золотої Орди. З 60-х років XIV ст. Московське велике князівство щораз частіше йшло на відкритий розрив з правителями Золотої Орди, стримуючи водночас натиск Литовської держави на заході.

На середину XIV ст. зросла й могутність Литви, вільної від золотоординського іга. Використовуючи великі ресурси підвладних їй західних та деяких південно-західних руських земель, Литовська держава стримала натиск Тевтонського ордену й з успіхом відбила ряд нападів Золотої Орди. За таких умов феодали Південно-Західної Русі стали вбачати в Литовській державі реальну воєнно-політичну силу, в об'єднанні з якою вони могли визволитися з-під влади Золотої Орди. З свого боку, литовські феодали використовували ці прагнення для поширення своєї влади на південь і схід. З цією метою вони вдавалися до найрізноманітніших засобів: силою зброї захоплювали території, укладали династичні союзи з допомогою шлюбів, інколи, як це мало місце у відносинах з Північно-Східною Руссю, йшли на союз із Золотою Ордою. У 50—60-х роках XIV ст., за великого князя Ольгерда Гедиміновича, остаточно складається політична програма цієї експансії: відновлення колишньої цілості Русі під егідою литовської князівської династії.

На середину 60-х років XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Литовської держави. Не останню роль у цьому відіграли наміри боярства піти на угоду з литовськими феодалами. Така угода передбачала визнання литовським великокнязівським урядом за руськими землями-князівствами широкої автономії, а за місцевими феодалами — їх станових прав. Інакше кажучи, феодалам давалася гарантія збереження імунітету (монопольне право на земельну власність, адміністративні посади, місцевий суд тощо) згідно з проголошеним великокнязівською владою: «Ми старины не рушаєм, а новины не вводим». У зв'язку з цим Україна і Білорусія знайшли собі захист від азіатської навали, приєднавшись до так званого Литовського князівства.

Руські землі під владою Литви здобули, як відомо, лише на деякий час умови для дальшого соціально-економічного та культурного розвитку. Згодом, у зв'язку з укладенням польсько-литовської унії 1385 р. і зміцненням Російської централізованої держави, негативні наслідки включення українських і білоруських земель до складу Литви стали очевидними.

Укріпившись у південно-західних та західних руських землях, литовські феодали активізували свій наступ на Північно-Східну Русь. У 1368 і 1370 pp. війська литовського князя Ольгерда, який, заручившись дипломатичною підтримкою Золотої Орди, в союзі з силами Тверського князівства двічі підступали до стін Москви, але не змогли нею оволодіти. Народні маси, насамперед міське торгово-ремісниче населення Північно-Східної Русі, співчуваючи об'єднавчій політиці московського князя Дмитрія Івановича, рішуче виступили проти литовських феодалів та їхніх союзників. Це зрештою зумовило провал агресивних планів правлячих кіл Литовської держави щодо Північно-Східної Русі. Після поразки під Любутськом у 1372 р. Ольгерд став дотримуватися миру з Московським князівством.

Тимчасова рівновага сил на литовсько-московському прикордонні, послаблення Золотої Орди внаслідок тривалих феодальних усобиць, економічне й політичне зміцнення Московського князівства створили на середину 70-х років XIV ст. передумови для активізації боротьби Північно-Східної Русі проти золотоординського панування. Це викликало занепокоєння серед панівної верхівки Литви, а також у Золотій Орді, внутрішньополітичне становище якої певною мірою стабілізувалося з приходом до влади темника (воєначальника) Мамая. Литва і Орда почали схилятися до воєнно-політичного союзу, спрямованого проти Москви, особливо з 1378 p., після того як великим князем литовським став син Ольгерда — Ягайло.

З самого початку своєї політичної діяльності Ягайло намагався нейтралізувати загрозливе для Литви тяжіння населення південно-західних і західних руських земель до Москви і подолати опозицію владі великого князя литовського з боку найбільших удільних князів на Україні і в Білорусії, які почали підтримувати об'єднавчу політику Московського великого князівства. На чолі цього опозиційного руху став брат і колишній співправитель Ольгерда литовський князь Кейстут.

Для придушення опозиції Ягайло уклав союз з Тевтонським орденом проти Кейстута і обложив своїм військом Полоцьк — столицю князівства Андрія Ольгердовича, одного з найактивніших діячів опозиції. Той залишив свої володіння і перейшов на службу до московського великого князя. Ягайло готував каральний похід і в Чернігово-Сіверську землю проти князя брянського і трубчевського Дмитра Ольгердовича. Щоб не допустити розгрому своїх союзників і запобігти надмірному посиленню Ягайла напередодні неминучої битви з Золотою Ордою, Дмитрій Іванович Московський взимку 1379 р. послав у Чернігово-Сіверську землю війська, які без бою увійшли до Трубчевська і Стародуба, а велика група місцевих феодалів на чолі з своїм князем перейшла на бік Москви. Трубчевський князь Дмитро Ольгердович став васалом московського князя.