Утворення Російської централізованої держави

Реферат

У 80-х роках XV ст. в основному завершилося формування Російської централізованої держави. Вона утворилася на національній основі у вигляді станової феодальної монархії, що мала тенденцію до перетворення в абсолютистську. До її складу увійшли ряд земель Північно-Східної Русі, в тому числі Новгород, Твер, а в XVI ст. — Псков и Рязань, феодальна верхівка яких тривалий час виступала проти об'єднавчої політики Московського великого князівства. Об'єднання навколо Москви основної національної (великоруської) території супроводжувалося реорганізацією старого адміністративно-господарського апарату колишніх удільних князівств, створенням централізованої державної системи управління, кодифікацією загальноросійського феодального права (Судебник 1497 p.), військовими і фінансовими реформами.

Формування Російської централізованої держави створило сприятливі умови для посилення національно-визвольної боротьби її населення проти панування Золотої Орди. У Росії, відзначав Ф. Енгельс, «підкорення удільних князів ішло рука в руку з визволенням від татарського іга». У 1480 р., під час правління Івана III (1462—1505), Російська держава остаточно визволилася з-під гніту золотоординських феодалів, що тривав 240 років.

Така тенденція до створення національних держав, як указував Ф. Енгельс, була «однією з найважливіших підойм прогресу в середні віки», а їх централізація стала могутнім політичним засобом швидкого розвитку країни. Уже наприкінці XV ст. Російська держава виступила на міжнародній арені як вагома політична сила. Для українського й білоруського народів Російська держава стала опорою в боротьбі проти польських і литовських феодалів-поневолювачів та турецько-татарської агресії.

В останній чверті XV ст. почастішали випадки переселення селян і міщан з українських земель, підвладних литовським феодалам, у межі Російської держави. Рух українських народних мас, які намагалися захиститись від натиску польських і литовських феодалів та католицької церкви, відповідав прагненню Російської держави об'єднати в своїх кордонах усі східнослов'янські землі, що входили колись до складу Давньоруської держави. Уже в середині 80-х років XV ст. Іван III визначив цей напрям зовнішньої політики Росії, прийнявши титул «государя всея Руси», остаточно закріплений у 1492—1498 pp. Він проголосив своєю «отчиною» «всю Руську землю», всі російські, а також українські й білоруські землі, що перебували під владою Великого князівства Литовського.

Розірвати з Литвою прагнули також українські й білоруські феодали. У 1480 p., коли посилилось невдоволення литовською владою з боку населення південно-західних і західних земель, князі Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Гольшанський домовилися відокремити від Литви землі по р. Березині й поставити їх під владу Москви. Вони розраховували на війну Литви з Російською державою, щоб здійснити цей план. Правлячі кола Литви шукали союзу з Золотою Ордою і готувалися до цієї війни. Однак Казимир IV утримав їх від нападу на Росію, посилаючись на те, що без воєнної допомоги Польщі і в умовах ворожого ставлення до них українського та білоруського населення вони «радше доб'ються своєї поразки, ніж перемоги». В 1481 р. цей план князів про перехід під руку Москви було розкрито. Михайла Олельковича та Івана Гольшанського стратили, Федір Бєльський втік до Москви.

У 1487—1494 pp. до Російської держави приєднався ряд дрібних удільних князівств у верхів'ях рік Оки та Вязьми (володіння нащадків давніх чернігово-сіверських князів і нащадків Ольгерда). Таким чином, кордони Російської держави наблизилися безпосередньо до українських земель (Чернігово-Сіверщини). У зв'язку з цим пожвавився визвольний рух місцевого населення проти литовських феодалів і водночас загострилися відносини між Росією та Великим князівством Литовським. Наступав час відкритих воєн між цими державами.