Посилення влади литовських феодалів на Україні

Реферат

Як засіб для утвердження і зміцнення свого політичного панування Вітовт обрав не примирення з великими удільними князями, а ліквідацію або значне обмеження їх влади в найбільших областях країни. На зустрічі у м. Белзі в грудні 1392 р. Ягайло і Вітовт спільно виробили план дій, спрямований насамперед проти київського та інших князів, політичних противників Кревської унії і прихильників союзу з феодалами Північно-Східної Русі. Зокрема, Ягайло і Вітовт домовилися, що усунений від намісництва у Литві Скиргайло передасть свої володіння Вітовту, а останній за це допоможе йому оволодіти Києвом.

Але події розгорнулися інакше. Того ж 1392 р. проти влади Ягайла і Вітовта на чолі місцевих феодалів виступили Свидригайло у Вітебську і Дмитро Корибут в Новгороді-Сіверському. Але діяли вони неузгоджено. Захопивши Вітебськ, війська Вітовта і Скиргайла навесні 1393 р. під Докудовим розгромили сили новгород-сіверського князя. На місце Дмитра Корибута Ягайло призначив намісником у Новгород-Сіверський волинського князя Федора Любартовича, який перед тим також втратив свої володіння.

Восени 1393 р. війська Вітовта, підсилені загонами польської шляхти, рушили на Київщину і оволоділи Овручем та Житомиром. Вітовт мав намір захопити й Київ, але загрозливе для литовських феодалів становище на Поділлі та ворожнеча, що саме тоді спалахнула між Скиргайлом і новим намісником Литви, примусили Вітовта поспішити на Поділля.

У той час на Поділлі Федір Коріатович спішно збирав військові сили. Він шукав підтримки в Молдавії та в Угорщині проти об'єднаних сил Ягайла і Вітовта. Молдавський воєвода з метою позбутися залежності від Польщі, а угорський король, щоб послабити Польщу (в майбутньому він розраховував повернути під свою владу втрачену Молдавію і захоплену Польщею Галичину), уклали союз із подільським князем. Проте допомога запізнилася. Восени 1393 р. війська Вітовта, долаючи опір місцевих залог і жителів міст, здобули подільські замки. Федір Коріатович після кількох невдалих воєнних сутичок відступив на Закарпаття.

Однак спроба Вітовта приєднати Поділля зустріла рішучий опір Польщі, давнього претендента на ці землі. Вітовт мусив передати Ягайлові Західне Поділля (з центром у Кам'янці). За Литвою залишилася східна частина Поділля — Брацлавщина.

Захопивши Східне Поділля, війська Вітовта рушили на Київщину. Київський князь Володимир Ольгердович спробував дістати допомогу у московського князя, але марно. Одночасно переважна більшість великих феодалів Литовської держави, на яку вплинули успіхи Вітовта, не підтримала київського князя. За таких умов Володимир Ольгердович мусив підкоритися. Наприкінці 1394 р., при посередництві Ягайла, замість Київського князівства йому було надано в уділ значно менше володіння в білоруських землях з центром у м. Копилі; у Києві посаджено Скиргайла, але з більш обмеженою владою порівняно з його попередником. Населення Київщини, однак, не визнало Скиргайла. Особливо значний опір чинили жителі Черкас і Звенигородки. Скиргайло придушив ці виступи силою зброї. Втім, ставши київським князем, Скиргайло намагався здобути прихильність місцевих феодалів і, очевидно, швидко з ними порозумівся.

Посилення давнього політичного суперника не могло не турбувати Вітовта. В січні 1397 р. Скиргайла було отруєно, а незабаром, в 1399 p., Вітовт призначив у Київ намісником свого племінника Івана Ольгимунтовича, литовського князя гольшанського.

Ліквідація удільних князівств певною мірою сприяла зміцненню центральної влади, безпосереднім наслідком чого стало посилення залежності населення українських земель від литовських феодалів, політичне значення яких у загальнодержавному масштабі зросло. Експлуатація і грабіж селянських мас збільшилися внаслідок роздавання великокнязівською владою маєтків місцевим і литовським феодалам. Економічна й політична сила Вітовта, який захопив у свої руки величезні володіння удільних князів і доходи з них, настільки зросли, що він уже в 1395 р. титулував себе Великим князем Литовським.

Зміцнення великокнязівської влади у Литві в 90-х роках XIV ст. було лише одним, хоч і значним, кроком у напрямі перетворення Литовського князівства в централізовану державу. Однак литовські феодали проводили політику національного гноблення українського, білоруського і російського населення та переслідували православ'я, тому об'єднавча політика Литви при відсутності єдності в середовищі панівного класу не могла вдатися повною мірою. На Україні і в Білорусії колишні удільні князівства й надалі залишалися окремими адміністративно-територіальними одиницями (староствами, воєводствами), якими управляли призначені з бояр намісники, спираючись на старий удільно-князівський апарат влади. Змушений зважати на інтереси місцевих феодалів, Вітовт дав феодалам ряду колишніх уділів великокнязівські земські уставні грамоти, що захищали їх від незаконних поборів з боку представників центральної влади і надавали великим землевласникам і частково заможним міщанам обмежене право участі в управлінні та судочинстві. Таким чином, колишні уділи продовжували зберігати залишки своєї автономії, особливості в управлінні, певні права і привілеї. На Україні земські уставні грамоти наприкінці XIV — на початку XV ст. одержали феодали Волинської і Київської земель.

Ліквідація удільно-князівської влади в найбільших феодальних центрах українських, білоруських і російських територіальних частин Литовського князівства сприяла піднесенню політичного впливу великого боярства. Особливо виграло литовське велике боярство, яке стало основною опорою великокнязівської влади. Його представники зайняли місце удільних князів у великокнязівській раді і вищі державні посади. Переважно литовських бояр-католиків призначав великий князь своїми намісниками, їм роздавав величезні маєтки у підвладних українських, білоруських і російських землях. Знатне литовське боярство почало поступово перетворюватися на правлячу групу в державі, тоді як українські, білоруські й російські феодали опинилися замкнутими у вузькому колі місцевих інтересів, обмежених рамками великокнязівських обласних привілеїв.

Зміцнення політичного панування литовських феодалів у підвладних їм українських, білоруських і деяких російських землях супроводжувалося посиленням тут національно-релігійного гніту. Вітовт, наприклад, пожалував привілеї польському й німецькому міщанству ряду українських і білоруських міст, де утвердилося католицтво, створив католицькі єпископські кафедри в Луцьку, Кам'янці й Києві. У 1396 р. литовський князь і польський король вели переговори про унію православної церкви з католицькою, щоб розірвати церковно-політичні зв'язки населення українських і білоруських земель із російськими.