Боротьба Литви проти Золотої Орди

Реферат

Наприкінці 90-х років XIV ст. правляча верхівка литовських феодалів виступила з програмою утворення самостійного королівства, яке протистояло б у зовнішньо-політичному плані як Польщі, так і Московському великому князівству. Виражаючи її прагнення, Вітовт намагався не тільки домогтися ослаблення зв'язків з Польщею, але й, всупереч союзу з Московським князівством, розширити свої володіння за рахунок північноруських земель. Переслідуючи агресивні цілі на сході, литовські феодали в 1395 р. захопили Смоленськ, а в 1398 р. пішли на зговір із стародавнім ворогом Литви й Польщі — Тевтонським орденом, уклавши з ним так звану Салинську угоду про захоплення і розподіл Новгородської та Псковської земель.

За підтримку своїх загарбницьких планів Вітовт віддав Ордену частину литовської території (Жемайтію). Проти спроби Литовського князівства і Ордена розгорнути феодальну експансію в Північно-Східній Русі виступили Новгород, Псков, Московське і Тверське князівства. Це примусило Вітовта відкласти свої плани і в першу чергу звернути увагу на Золоту Орду. Її хани, незважаючи на поразку при Синіх Водах, все ще претендували на українські території, підвладні Литві. В 1398 р. хан Тохтамиш у своєму ярлику до Ягайла зажадав навіть данини з руських волостей.

Політична обстановка в Золотій Орді наприкінці XIV ст. була сприятливою для розгортання наступу Литви на півдні. У 1395 р. війська правителя Мавераннахра Тімура (Тамерлана) вдруге розгромили військові сили Тохтамиша і, переслідуючи їх, зруйнували ряд важливих економічних і адміністративних центрів Золотої Орди. Литовський уряд використав боротьбу за владу, що розпочалася у Золотій Орді між претендентами на ханський престол Тімур-Кутлуком і Тохтамишем. Зокрема, Вітовт вирішив допомогти Тохтамишу знову утвердитися в Золотій Орді, щоб при його підтримці поширити владу литовських феодалів на всю Північно-Східну Русь. Угода про спільні дії литовського князя і золотоординського хана була скріплена ярликом, виданим у 1398 р. Тохтамишем Вітовтові на володіння українськими і частково білоруськими землями в складі Литовського князівства, а також деякою територією Північно-Східної Русі.

Здійснення цих планів почалося з походів Вітовта на Дон (1397) і Низ Дніпра (1398). Межею відвойованої у татар в причорноморських степах території стала збудована за наказом Вітовта кам'яна фортеця на Нижньому Дніпрі — Тавань (місто св. Іоанна).

Головні воєнні події розгорнулися в 1399 р. 18 травня велике військо Вітовта з татарами Тохтамиша й іншими союзниками вирушило з Києва проти основних сил Золотої Орди, на чолі яких стояв Тімур-Кутлук. 12 серпня 1399 р. біля р. Ворскли Тімур-Кутлук, оточив і розгромив військо Вітовта. Золотоординці вдерлися на Київщину, а потім на Волинь, однак не змогли оволодіти Києвом, а, дійшовши до Луцька, мусили повернути в прикаспійські й причорноморські степи.

У липні 1416 р. татарські полки під проводом Едигея, який після смерті Тімур-Кутлука фактично став правителем Золотої Орди, вдруге напали на Київщину і вдерлися в Київ, пограбували й спалили місто та його околиці, багато мешканців забрали в неволю, Київський замок, проте, так і не змогли здобути.

Хоч напади окремих татарських загонів на українські землі не припинялися, Вітовту вдалося, користуючись династичною боротьбою в Золотій Орді, розширити кордони Литовського князівства до Чорноморського узбережжя і поставити татарських феодалів Криму у васальну залежність від Литви. Південні рубежі на Правобережжі між Дніпром і Дністром були укріплені рядом замків, що стали осередками селянської колонізації неосвоєних територій. Для зміцнення кордонів Великого князівства Литовського Вітовт використовував також васальних татар і вихідців з Кавказу, оселяючи їх поблизу Черкас, Канева та в інших місцевостях Наддніпрянщини й Південного Поділля.