Розгортання визвольного руху на російських, українських та білоруських землях, захоплених Литвою

Реферат

Поразка при Ворсклі призвела до погіршення міжнародного становища Великого князівства Литовського. Йому загрожував Тевтонський орден, який, не вдовольнившись відданою йому Жемайтією, мав намір скористатися ослабленням Литви для здійснення своїх загарбницьких планів. Одночасно зростало невдоволення політикою литовських феодалів серед населення українських, білоруських і російських земель. Так, у 1401 р. розпочалось повстання, спрямоване проти литовських намісників у Смоленську, яке Вітовту вдалося придушити лише в 1404 р.

Ускладненням зовнішнього та внутрішнього становища Великого князівства Литовського скористалися польські пани. 18 січня 1401 р. у м. Вільні була відновлена польсько-литовська унія, фактично розірвана трьома роками раніше. Віленська унія повторювала основні пункти Островської угоди 1392 р. Згідно з договором 1401 р. інкорпорація Литви переносилася на час після смерті Вітовта, за яким визнавався довічно титул великого князя литовського, але під суверенітетом Владислава II Ягайла — польського короля і «верховного князя Литви».

Відновлення польсько-литовської унії створило основу для дальшого розгортання експансії Литви й Польщі на сході Європи і усунуло перешкоди для спільного виступу цих держав проти Тевтонського ордену.

Уже в 1401—1402 pp. Вітовт зробив спробу зміцнити свої політичні позиції в Новгороді й Рязані. В 1404 р. литовські війська, придушивши повстання в Смоленську, разом із загонами польської шляхти вторглися в Псковську землю, що привело до московсько-литовської війни 1406—1408 pp. Однак воєнні дії з обох сторін не відзначалися активністю. Війська Московського великого князівства в основному дотримувалися оборонної тактики, а ініціатива литовсько-польських військ сковувалась розгортанням визвольного руху на українських і білоруських землях. Православні князі й бояри, незадоволені зміцненням у країні влади литовських феодалів та їх національною і релігійною політикою, стали переходити на бік Москви.

На самому початку війни виявилися ворожі литовським феодалам наміри стародубського князя Олександра Патрикеєвича і сина київського намісника Олександра Івановича Гольшанського. Останній з групою бояр перейшов на службу до московського князя.

У 1407—1408 pp., ще під час московсько-литовської війни, розпочав боротьбу за розширення і зміцнення своєї влади подільський і новгород-сіверський князь Свидригайло, який мав багато прихильників серед українських феодалів. Російський літописець з цього приводу зазначив: «бысть в Литве мятеж и усобицы многы». Після невдалих спроб заручитися підтримкою Золотої Орди й Ордену Свидригайло вступив у переговори з московським урядом, і влітку 1408 р. перейшов на бік Москви. Разом з ним «від'їхали» до Москви князі звенигородський, путивльський, перемишльський, мінський і багато чернігівських, стародубських та інших бояр. Цей політичний виступ значної частини українських та білоруських феодалів продовжував давню традицію їх співробітництва з російською феодальною знаттю. Щоб придушити виступи українського населення, Ягайло й Вітовт послали польські залоги на Поділля і Наддніпрянщину.

Ненадійність власного тилу примусила литовських феодалів якнайшвидше закінчити війну. У вересні 1408 р. біля р. Угри був укладений мир з Московським великим князівством, а протягом наступних двох років — із Псковом і Новгородом.