Новий наступ литовських феодалів на українські землі

Реферат

Городельська унія закріплювала за литовською знаттю панівне становище у великому князівстві і цим сприяла наступові литовських феодалів на народні маси українських, білоруських та російських земель; водночас вона ослаблювала зв'язки між литовськими феодалами і панством цих земель. Так, Городельський договір поширював землевласницькі привілеї литовських бояр-католиків не тільки на вотчинні, а й на пожалувані їм землі. Інакше кажучи, литовське боярство зрівнювалось у станово-правовому відношенні з польськими магнатами і шляхтою, зовнішнім проявом чого стало прийняття найвпливовішими його представниками польських шляхетських гербів і заміна старого терміну «бояри» новим — «барони і нобілі». Православні феодали Великого князівства Литовського цих привілеїв не одержали.

У Литві та в підвладних їй землях почали впроваджуватися елементи адміністративної системи Польщі. Вищі державні посади, наприклад, мали право займати виключно феодали-католики, з них же складалася великокнязівська рада і литовське представництво на польсько-литовських сеймах, де вирішувалися спільні справи королівства та великого князівства.

Городельський привілей, офіційно оформивши розширення феодальних прав великих землевласників-католиків, узаконював посилення ними експлуатації народних мас. Це загострило суперечності між литовськими феодалами-католиками і православними можновладцями українських, білоруських і російських земель. Православні феодали стали домагатися зрівняння їх у правах з католицьким панством, передусім на земельні володіння і феодальну експлуатацію селянства.

Посилилася також боротьба між панівною католицькою церквою і православ'ям. Ще в 1406 р. Вітовт намагався відокремити православну церкву від московської митрополії, пославши в Константинополь для поставлення в митрополити Великого князівства Литовського полоцького єпископа Феодосія. Проте константинопольський патріарх, узгодивши свої дії з московським великим князем Василієм І, затвердив митрополитом усієї Русі грека Фотія (1408). Вітовту довелося визнати нового митрополита.

Після Городельської унії литовські феодали зробили ще одну спробу використати в своїх інтересах православну церкву, утворивши незалежну від Фотія київську митрополію. В 1415 р. на скликаному в м. Новогрудку соборі православні єпископи українських і білоруських земель проголосили на вимогу Вітовта київським («литовським») митрополитом болгарського ієрарха Григорія Цамблака, відомого на той час письменника-полеміста, проповідника й захисника Східної церкви. Цамблак був поборником ідеї об'єднання європейських держав, насамперед Молдавії, Валахії, Польші, Угорщини, Литви та італійських республік проти агресії султанської Порти, однією з перших жертв якої на європейському континенті стала Болгарія. Це й стало основою для політичного співробітництва Григорія Цамблака з Вітовтом. З свого боку, Вітовт намагався використати популярність болгарського ієрарха в своїх цілях.

Правляча верхівка Литви хотіла здійснювати контроль над православною церквою і разом з тим зміцнити своє панування на Україні та в Білорусії шляхом унії цієї церкви з католицькою, нейтралізувавши в такий спосіб вплив політики Московського князівства на православне населення Східної Європи. У 1418 р. Вітовт послав Григорія Цамблака на Констанцький собор для відповідних переговорів з найвищими сановниками католицької црркви. Але переговори закінчилися безрезультатно. Посланці Великого князівства Литовського погоджувалися вести мову про догмати віри, але рішуче заперечували проти підпорядкування своєї церковної організації римській курії.

Населення України й Білорусії вороже поставилося до пропаганди католицизму та до політики литовських феодалів у церковних справах. У зв'язку з цим Вітовт мусив заявити, що не переслідуватиме тих, хто залишиться під владою московської митрополії, а наприкінці 1419 р. литовський князь відмовився від співробітництва з Цамблаком і знову зблизився з Фотієм. У 1420 р. київська митрополія була підпорядкована московській.

В умовах опору народних мас католицькій агресії пожвавився рух серед українських феодалів, невдоволених привілейованим становищем литовської знаті. Весною 1418 р. при безпосередній участі князя Дашка Федоровича Острозького був звільнений з кременецького замку ув'язнений там після повернення з Москви Свидригайло Ольгердович. Підтриманий місцевою знаттю і населенням, Свидригайло оволодів значною частиною Поділля, а на Волині — Луцьком, проте незабаром, зневірившись, мабуть, в успіху повстання, емігрував до Угорщини. Подільська шляхта склала присягу на вірність Вітовту.

Боротьбу народних мас проти польсько-литовської католицької реакції і рух серед українських та білоруських феодалів Вітовт спробував використати для розриву з Польщею і водночас для консолідації панівного класу Великого князівства Литовського.

План скасування польсько-литовської унії і перетворення Великого князівства Литовського на незалежне Литовсько-Руське королівство підтримали сторони, заінтересовані в ослабленні Польщі, — німецький цісар Сигізмунд і магістри Тевтонського й Лівонського орденів. Під їх тиском папська курія дала згоду на коронацію литовського князя. Але коронація, що мала відбутися восени 1430 р. на з'їзді литовської та іноземної феодальної знаті у Вільні, не здійснилася. Польські пани затримали цісарських послів, які везли через Польщу в Литву обіцяну корону, і зірвали урочисту церемонію. До того ж несподівана смерть Вітовта 27 жовтня 1430 р. остаточно перекреслила план ліквідації залежності Великого князівства Литовського від Польського королівства.