Посилення визвольного руху в 30—40-х роках XV ст.

Реферат

На початку 30-х років XV ст. боротьба українського, білоруського і російського населення Великого князівства Литовського проти іноземного панування спалахнула з новою силою, охопивши більшу частину земель, підвладних литовським феодалам. У ній взяли участь всі основні класи й верстви князівства, але, як і раніше, провідна роль належала феодалам. Українські, білоруські й російські феодали на спільному сеймі у Вільні обрали великим князем литовським Свидригайла Ольгердовича (1430—1432) всупереч умовам Городельської унії 1413 p., що передбачали необхідність згоди на цей акт польських панів і короля. Польські пани не тільки виступили проти обрання нового великого князя литовського, а й домагалися повної ліквідації державної незалежності Литовського князівства та інкорпорації його. Литовські магнати, опинившись перед небезпекою втрати влади, підтримали кандидатуру Свидригайла. Щоб уникнути остаточного розриву польсько-литовської унії, з цим погодився і Ягайло.

Підтримуваний всіма феодалами Великого князівства Литовського, Свидригайло більш рішуче, ніж Вітовт, проводив політику відновлення державного суверенітету Литви. Він не визнав династичних прав Ягайла на княжіння і замінив розташовані у литовських містах польські залоги вірними йому військовими загонами. Польсько-литовська унія фактично була розірвана.

Польські феодали вирішили силою зброї захопити Західне Поділля і Волинь. На початку листопада 1430 р. їхні загони вдерлися на Західне Поділля, де з допомогою на той час вже численної і впливової місцевої польської шляхти захопили ряд замків, у тому числі й найбільший з них — Кам'янецький. Спроба політичних прихильників Свидригайла з числа українських феодалів повернути втрачену теритарію не мала успіху. Військам Свидригайла лише вдалося визволити відторгнуті раніше Польщею прикордонні волинські замки Збараж, Кременець і Олесько.

Щоб досягти успіху, шляхетська Польща й Велике князівство Литовське намагались заручитися союзниками. Свидригайло уклав союз проти Польщі з магістрами німецьких орденів, домовився про допомогу з наймогутнішим на той час у Золотій Орді ханом Улу-Мухамедом. На боці Свидригайла виступив також молдавський воєвода. Водночас литовський уряд уклав угоду з Новгородом.

Улітку 1431 р. численне польсько-шляхетське військо на чолі з Ягайлом вступило на Волинь, спалило і спустошило околиці Володимира, а потім підійшло до Луцька, розгромивши поблизу шеститисячний загін Свидригайла. Місто Луцьк було спалене, але захопити замок, який мужньо обороняла невелика залога воєводи Юрші, не вдалося. Однак польські війська зайняли покинутий мешканцями Збараж і ряд подільських замків.

Українське населення Волині й Поділля піднялося на боротьбу проти польсько-шляхетських загарбників. В околицях Брацлава селяни знищили шляхетський загін, що загрожував місту. В тилу королівських військ діяли повстанці. Один з повстанських загонів при підтримці міщан оволодів замком Ратно. Визвольний рух охопив і Галичину. Тут повсталі селяни й міщани закріпилися в м. Буську, створивши загрозу сполученню королівського війська з Польщею. Опорним пунктом руху, спрямованого проти намагань польських феодалів захопити волинські землі, стало Олесько. Звідси загони, керовані місцевим старостою Іваном Преслужичем, нападали на польські залоги на галицьких землях. Ягайло послав проти олеськівських і буських повстанців шеститисячний каральний загін, але Олеськівського замку так і не здобув. Визвольна боротьба українського населення ускладнювала становище польсько-шляхетських військ, зводячи нанівець їх попередні успіхи.

Воєнно-політична обстановка складалася не на користь шляхетської Польщі: війська Тевтонського ордену спустошували польські землі, молдавський воєвода Олександр подав допомогу Свидригайлу, пославши військо в Галичину і на Поділля, облога Луцька не давала результатів. Тому польські феодали запропонували литовському уряду перемир'я строком на два роки — до 24 червня 1433 р. Литовські пани, занепокоєні розмахом народно-визвольної боротьби на українських землях, вбачаючи в ній загрозу й своєму пануванню, погодилися з цією пропозицією. На час перемир'я Західне Поділля залишалося за Польщею, а Волинь — за Литвою.

Тим часом виявилася нетривкість досягнутої на початку князювання Свидригайла політичної консолідації різних національних груп феодалів у Великому князівстві Литовському. Внутрішня політика великого князя, який, на відміну від Вітовта, спирався в основному на українських і білоруських православних князів та бояр, викликала невдоволення литовської знаті. В 1432 р. литовські феодали знову встановили зв'язок з польськими магнатами і проголосили великим князем молодшого брата Вітовта — Сигізмунда Кейстутовича (1432—1440).

Сигізмунд відновив польсько-литовську унію, визнавши принцип інкорпорації Литви Польщею і свою політичну залежність від польського короля. Він підтвердив право польських феодалів на загарбані ними Західне Поділля і деякі прикордонні міста Волині. Це забезпечило литовським феодалам політичну і воєнну підтримку польських магнатів та шляхти.

З обранням Сигізмунда Кейстутовича Велике князівство Литовське фактично розпалося на дві держави. Новому великому князеві підкорялася Литва й порівняно невелика частина білоруських земель. Населення майже всіх інших територій, у тому числі Волині, Брацлавщини, Київщини й Новгород-Сіверщини, визнавало владу Свидригайла. Українським, білоруським і російським феодалам вдалося, таким чином, використавши народно-визвольний рух, об'єднати більшість земель Південио-Західної, Західної та частково Північно-Східної Русі у «Великому княжении Руському», практично незалежному від унітарної Польсько-Литовської держави.

Литовські феодали не бажали примиритися з втратою свого панування над Україною і Білорусією. Заручившись підтримкою Польщі, вони почали готуватися до воєнних дій. Свидригайло, з свого боку, намагався поширити владу на всю територію Великого князівства Литовського. Це призвело до тривалої війни, у якій перемога спочатку схилялася на бік Свидригайла. Щоб позбавити останнього підтримки українських, білоруських і російських феодалів, Ягайло і Сигізмунд видали 15 жовтня 1432 р. привілей, який проголосив зрівняння православних князів і бояр у майнових та особистих правах з литовськими феодалами-католиками. Подібними ж правами Ягайло 30 жовтня 1432 р. наділив великих землевласників Луцької землі. Привілеєм від 6 травня 1434 р. Сигізмунд знову підтвердив майнові права православних феодалів і звільнив їхніх селян від ряду державних повинностей та податків, а також зобов'язався не карати князів і бояр за провини без попереднього слідства (однак про право православних феодалів займати вищі державні посади і засідати у великокнязівській раді, заперечене актом Городельської унії 1413 р., у цьому привілеї не згадувалося). Тим самим Сигізмунд досяг бажаного: на його бік стали переходити колишні прихильники Свидригайла, якому в результаті вдалося утримати під своєю владою лише Київщину і Новгород-Сіверщину. Отже, спроба вирвати українські, білоруські й російські землі з-під влади Литви і Польщі не мала успіху без серйозної сторонньої допомоги. Таку допомогу могло б подати Московське князівство, але там точилася боротьба між великокнязівською владою і феодальною опозицією. Крім того, Свидригайло, здавна зв'язаний з правителями німецьких орденів та імперії, орієнтувався в основному на ці сили, відомі у слов'янських землях своєю агресивністю і войовничим католицизмом. Намагаючись здобути з їх боку тверду підтримку, Свидригайло влітку 1434 р. порушив питання про укладення церковної унії, чим викликав невдоволення і розрив з ним частини православних феодалів. У битві 1 вересня 1435 р. військо Свидригайла і його союзників, німецьких рицарів, було розбите біля р. Свента (поблизу Вількомира) об'єднаними силами литовських і польських феодалів. Під владу Сигізмунда перейшли Смоленська земля, Полоцьк і Вітебськ. З того часу, як зазначав літописець, почав великий князь Сигізмунд князювати «на великом княжении на Литовском и Руском». Союзники Свидригайла — тевтонські й лівонські хрестоносці — уклали 31 грудня 1435 р. «вічний мир» з Польщею і покинули його напризволяще.

Державна єдність Великого князівства Литовського, таким чином, на якийсь час була відновлена. Але за Польщею залишилося Західне Поділля. У 1434 р. на цю землю, як і на Галичину, привілеєм короля Владислава III (1434—1444) були поширені польське право, а в 1435 р. — адміністративна система й судочинство на польський взірець. Польська шляхта зайняла тут домінуюче економічне й політичне становище, відсунувши місцевих феодалів на другорядні позиції. Одночасно на Поділлі розширюються привілеї польського міщанства і католицького духовенства, посилюється насадження католицизму.

Найбільше в ході війни виграли православні феодали, зрівняні привілеями 1432 і 1434 pp. в економічних правах з литовськими феодалами-католиками. Привілеї закріпили також суттєві зміни, що відбулися на середину XV ст. в суспільно-політичному устрої Великого князівства Литовського, в тому числі на підвладних йому українських землях, а саме: зниження політичної ролі колишніх удільних князів і збільшення суспільного значення нетитулованих великих та середніх землевласників-можновладців (панів) і бояр (шляхти). Це останнє сприяло консолідації у станово-правовому відношенні обох прошарків панівного класу.

Становище Сигізмунда Кейстутовича було хитким. Українські, білоруські й російські феодали лише терпіли його. Не дістав він достатньої підтримки і від литовських можновладців. Спроба його знайти опору в середовищі литовської дрібної шляхти привела до змови магнатів на чолі з прихильниками Свидригайла, волинськими князями Іваном і Олександром Чарторийськими. 20 березня 1440 р. Сигізмунд був убитий у Троках, замку біля Вільни.

У боротьбі за владу, яка розгорнулася після смерті Сигізмунда Кейстутовича, перемогла група литовських магнатів, очолених Яном Гаштольдом. Щоб забезпечити державний зв'язок великого князівства з Польщею і зберегти панівне політичне становище, вони 29 червня 1440 р. обрали великим князем литовським Казимира Ягайловича, 13-літнього брата польського короля Владислава III. Але останній відмовився від цього обрання, і польсько-литовська унія була знову розірвана. Проте ненадовго. Після загибелі Владислава III у битві з турками під Варною (1444) польські магнати обрали Казимира Ягайловича польським королем. Хоч цей маневр, спрямований на відновлення польсько-литовської унії, і викликав невдоволення литовських феодалів, однак вони в інтересах зміцнення свого панування в усіх землях Великого князівства погодилися, зрештою, на прийняття Казимиром польської корони, зажадавши від нього гарантії збереження державної незалежності і територіальної цілісності Великого князівства Литовського, а також розширення їх станових привілеїв.

У присяжних записах, складених у вересні 1446 p., Казимир пообіцяв задовольнити ці вимоги. Зокрема, він визнав Волинь і Поділля, на які претендували польські пани, територією Великого князівства Литовського і зобов'язався управляти обома державами в кордонах, що встановилися за Ягайла і Вітовта, передавши під владу литовських феодалів відторгнуті з того часу Польщею Західне Поділля і кілька прикордонних волостей Волині. Ставши у 1447 р. польським королем, Казимир одночасно залишався і великим князем литовським. Таким чином, польсько-литовські взаємини оформилися у вигляді персональної унії.

У 1447 p., перед від'їздом до Польщі на коронацію, Казимир видав феодалам усіх земель Великого князівства Литовського новий привілей, підтвердивши і значно розширивши їх станові права і вольності. Крім того, щоб заспокоїти литовських феодалів, які побоювалися за суверенність держави, він погодився не роздавати «чужоземцям» (тобто польським панам) земель і урядів (посад) у Великому князівстві та не допускати зменшення його території.

Привілей 1447 р. був спрямований на дальше закріпачення селянських мас. Разом з тим він усував ряд відмінностей у правовому становищі панівних класів Польського королівства і Великого князівства Литовського, чим сприяв дальшому скріпленню унії цих держав і оформленню в них однотипної станової монархії. Розширюючи права й вольності великих і середніх землевласників, узаконюючи збільшення їх доходів за рахунок державного скарбу, цей привілей готував грунт для дальшого посилення впливу в державі феодальної знаті та послаблення центральної влади.

За князювання Казимира (1440—1492) — він як польський король іменувався Казимиром IV — у 40-х роках XV ст. на землях Великого князівства знову почалася боротьба проти панування литовських феодалів. Першими 30 березня 1440 р. повстали народні маси Смоленська. Вони примусили литовського намісника і вірних йому бояр залишити місто. З-під влади Литви визволилися також Полоцька, Вітебська, Київська, Волинська та ряд інших земель. Волинські феодали знову закликали Свидригайла, який став у 1443 р. правителем Луцької, Володимирської і на короткий час — Брацлавської земель.

Литовські пани придушили повстання, однак мусили піти на поступки українським феодалам, погодившись на відновлення Київського і Волинського удільних князівств, ліквідованих Вітовтом. Ще наприкінці 1440 р. литовський уряд визнав київським князем Олександра (Олелька) Володимировича. В 1445 р. був визнаний волинським князем і Свидригайло.

Політичні події 30—40-х років XV ст. показали, що на українських землях найбільш рішучу боротьбу проти іноземного панування вели народні маси. Більша частина українських великих феодалів, щоб зберегти свою владу, у найвідповідальніші моменти йшла на угоду з литовськими. Разом вони вели наступ на селянські маси з метою посилення їх експлуатації. Саме в інтересах пануючої верхівки Казимир видав у 1468 р. Судебник, де особлива увага (19 статей з 25) зверталася на захист майна землевласників і покарання непокірних селян.