Остаточна ліквідація Волинського і Київського князівств в часи литовського панування

Реферат

У 40—60-х роках XV ст., використовуючи обстановку, що склалася в умовах польсько-литовської персональної унії, польські пани посилили свої претензії на підвладні Великому князівству Литовському Волинь і Поділля. Але литовський уряд, керований Яном Гаштольдом, не тільки відхиляв такі домагання, а й вимагав від Польщі повернення деяких захоплених нею українських земель.

На початку 50-х років XV ст. становище антипольської опозиції, очоленої Яном Гаштольдом, ослаблювалось протидією іншого магнатського угруповання, підтримуваного Казимиром і польськими феодалами. В цих умовах великокнязівський уряд узяв курс на повну ліквідацію залишків державної автономії українських земель.

Першою жертвою цієї політики стала Волинь. На початку 1452 р. волинські замки зайняли литовські війська, а незабаром Волинське князівство було остаточно ліквідоване і перетворене в провінцію Великого князівства Литовського, якою став управляти великокнязівський намісник.

Стривожені загрозою, що нависла над ними, українські феодали переходили на службу до київських князів Олександра Володимировича і його сина Семена Олександровича (1455—1470). Внаслідок цього влада останніх поширилася на північно-східну окраїну Волині (Звяголь і частину Мозирщини), а також на східне Поділля (Брацлавшину). Після утворення Кримського ханства кордони Київського князівства були перенесені далеко на південь. У 60-х роках XV ст. вони проходили на Правобережжі від р. Мурафи вниз по Дністру, туди, де «Днестр упал в море, и оттоль с устья Днестрова лиманом... мимо Очакова аж до устья Днепрова,... а от устья Днепрова до Тавани». На Лівобережжі Київське князівство межувало з «Перекопською землею» по річках Овеча Вода і Самара «аж до Донца и от Донца по Тихую Сосну».

У внутрішньополітичному житті й зовнішніх відносинах Великого князівства Литовського київські князі стали виразниками інтересів досить значного прошарку українських і білоруських феодалів, які, підтримуючи литовських магнатів у їх боротьбі проти Польщі, одночасно орієнтувалися на Московське велике князівство. Ці феодали відіграли важливу роль у короткочасному повороті політики литовського уряду щодо Північно-Східної Русі. За договором, укладеним 1449 р. між Литовським і Московським князівствами, литовський уряд відмовлявся від дальшого наступу на російські землі, визнавши стабільність кордонів обох держав.

Того ж року на вимогу деяких православних феодалів відновився церковно-політичний зв'язок українських і білоруських земель з Північно-Східною Руссю: активний діяч об'єднавчої політики Москви митрополит Іона став і митрополитом київським (литовським). Однак у 1459 р. київська митрополія знову, і на довгий час, була відокремлена від московської.

Занепокоєні роллю Київського князівства в поліїичному житті українських земель, литовські феодали не раз робили спроби ліквідувати його. У 1471 p., після смерті Семена Олександровича, король польський і великий князь литовський Казимир IV на вимогу литовських магнатів призначив воєводою у Київ литовського боярина-католика Мартина Гаштольда. Кияни відмовилися його прийняти і двічі не впустили в місто. Лише після того, як Гаштольд зібрав велике військо, йому вдалося силою захопити Київ. Так, слідом за Волинським, остаточно було ліквідовано й Київське князівство. Тільки на Чернігово-Сіверщині збереглися невеликі уділи українських і російських князів.

Після ліквідації великих удільних князівств найбільшими територіально-адміністративними одиницями на Україні стали воєводства. Кожна земля зберігала залишки колишньої феодальної автономії, закріпленої великокнязівськими привілеями або уставними грамотами. В адміністративному відношенні землі-восводства поділялися на повіти. До складу Волинської землі, наприклад, входили Луцький, Володимирський і Кременецький повіти, а також князівські волості: Острозьких, Збаразьких, Сангушків та ін., що не підлягали повітовій адміністрації. На чолі земель-воєводств та повітів стояли призначені великим князем воєводи і старости.

В останній чверті XV ст. прискорився процес державного об'єднання Польщі й Литви. Виданий у 1492 р. новий привілей Олександра Казимировича (1492—1506) обмежив на користь магнатської ради владу великого князя литовського, наблизивши його становище до статусу польського короля. Зафіксоване у привілеї зрівняння литовських феодалів з польськими було ще одним важливим кроком до зближення усієї соціально-політичної структури Литовського князівства з суспільно-політичним ладом магнатсько-шляхетської Польщі.

В цих умовах українські й білоруські землі перетворювалися в окраїни Польсько-Литовської держави, а їх православне населення — в об'єкт інтенсивної полонізації і покатоличення. Феодали цих земель, забезпечуючи власні вузькокласові інтереси, йшли на відмову від своєї народності й релігії, в той час як широкі народні маси посилювали боротьбу проти польсько-католицької феодальної експансії.