Соціально-економічні передумови магнатського всевладдя в часи литовського панування

Реферат

З ліквідацією удільно-князівської влади у Київській і Волинській землях значна частина українських феодалів була поставлена у безпосередню залежність від великого князя литовського або його урядовців. Чимало вихідців з київської, подільської і волинської шляхти, колишніх слуг місцевих династій, стало дворянами литовського князя. Намагаючись створити на Україні надійну опору для свого панування, великі князі литовські не тільки час від часу підтверджували своїми уставними грамотами права і привілеї цих феодалів, але й практикували у ще більших масштабах, ніж це робили удільні князі, роздачу їм земельних угідь з державного фонду. Такі роздачі й пожалування, поряд з купівлею угідь і загарбанням общинних земель, швидко привели до зосередження в руках феодального класу великих земельних володінь.

Починаючи з 80-х років XV ст. масовим явищем стають роздачі землі — здебільшого в умовне володіння — як безпосередньо великим князем, так і його намісниками — воєводами і старостами. Але в останньому випадку такі роздачі набували юридичної чинності після ствердження їх великокнязівською владою. Під тиском феодалів, які прагнули розширити свої права на одержані землі, вже за великого князя Сигізмунда І (1506—1548) землі найчастіше жалувалися в довічне володіння («до живота»). У 30—50-х роках XVI ст. великі князі литовські роздавали землі й до трьох «животов», тобто до смерті онука держателя землі.

У кінці XV і на початку XVI ст. поширеною була передача державних земель великим князем у заставу — за дану йому позику. Застави оформлялися договорним приватноправовим актом, згідно з яким доходи з заставних володінь, що йшли держателеві, вважалися процентами на дану великому князеві позику. В застави, на строк до сплати позики, віддавалися маєтки, міста, староства і навіть повіти. Застави були зумовлені, з одного боку, втягуванням феодальних маєтків у товарно-грошові відносини і нагромадженням внаслідок цього значних коштів у руках великих землевласників, а з другого — зростаючою потребою держави в грошах.

Роздавання маєтків під заставу особливо поширилося за Сигізмунда І, під час правління якого становище великокнязівського скарбу в зв'язку з великими витратами на тривалі війни з Російською державою було дуже складним. Саме на 1516—1529 pp. припадає основна кількість відданих у заставу українським і білоруським магнатам маєтків, міст, волостей і повітів. Застави великокнязівських земельних володінь магнатам-кредиторам збагачували останніх і одночасно посилювали їх політичне значення. Разом з тим скорочувалися фонд державних земель і великокнязівські доходи, скарб ставав неоплатним боржником магнатських родин. В результаті цього процесу наприкінці XV — в першій половині XVI ст. ряд магнатських родин на Україні зосередив у своїх руках величезні земельні багатства.

Центром великого землеволодіння на Україні стала Волинь, де знаходилися маєтки Острозьких, Заславських, Сангушків, Чарторийських, Збаразьких, Вишневецьких, Корецьких, Ружинських та інших князів, а також панів Кирдієвичів, Монтовтовичів, Хребтовичів, Боговитиновичів, Чапличів, Гулевичів, Семашків та ін. У Київському воєводстві серед найвпливовіших панів на середину XVI ст. були вже й боярські родини Горностаїв, Дашкевичів, Єльців, Кмітів, Лозків, Немиричів, Волкевичів, Тишкевичів, Полозів. Великі маєтки на Чернігівщині, Переяславщині й Київщині, а також в поліській частині Білорусії належали князям Глинським. У Галичині й на Західному Поділлі домінуюче місце серед магнатів як за розмірами володінь, так і за політичним становищем зайняли польські магнати Мельштинські, Одрованжі (Галичина) та Бучацькі (Західне Поділля).

Невпинно збільшуючись, магнатські володіння ще наприкінці XV ст. переросли адміністративні межі окремих земель, староств і воєводств. Про економічну могутність магнатських родів свідчить той факт, що в першій половині XVI ст. декілька десятків князівських і панських родин виставляли з своїх маєтків на Волині три чверті ополчення, а решта феодалів (200 родин) — лише одну чверть його; і це при умові, що одного озброєного вершника землевласник, згідно з уставою 1528 p., виставляв з маєтку, в якому налічувалося від 32 до 40 селянських дворів.

Наймогутнішими феодалами на Україні були князі Острозькі, які володіли землями на Волині, Київщині, в Галичині, Білорусії і Литві. Їх політичний вплив посилювався також завдяки родинним зв'язкам майже з усіма найзнатнішими панськими родами Великого князівства Литовського. В кінці XV і на початку XVI ст. на чолі цього магнатського роду стояв Костянтин Іванович Острозький (1460—1532). Він займав різні важливі урядові посади, був покровителем православної церкви й рішучим противником унії з Ватіканом, виступав на захист церковнослов'янської мови. Така діяльність Острозького і православних магнатів, що групувалися навколо нього, викликала невдоволення литовських магнатів-католиків. Після призначення в 1522 р. Острозького трокським воєводою вони подали великому князеві протест, заявляючи, що це суперечить Городельському привілею, який забороняє давати високі посади православним. Під тиском литовських магнатів у підтвердних загальноземських привілеях, виданих у 1529, 1547 і 1551 pp., була поновлена стаття Городельського акту. Але на практиці це обмеження не мало великого значення для православних великих землевласників.

Поряд із світськими магнатами великим феодальним землевласником на Україні залишалася православна церква. Наприкінці XV — у першій половині XVI ст. її володіння в результаті надань від великих князів, магнатів і шляхти, а також внаслідок колонізації нових земель набагато зросли. Найбільшим церковним феодалом був Києво-Печерський монастир із землями на Київщині і в Білорусії, на Волині. Імунітетні права православної церкви у Великому князівстві Литовському і обсяг її юрисдикції над українським населенням були підтверджені великокнязівськими привілеями, наданими луцькому єпископу і київському митрополиту в 1498, 1499 і 1502 pp.