Магнатське всевладдя в часи литовського панування

Реферат

Захопивши вирішальні економічні позиції і панівну роль у політичному житті Великого князівства Литовського, магнати добилися ряду особливих прав, що виділяли їх у шляхетському середовищі. Вони, на відміну від решти шляхетства, підлягали безпосередній юрисдикції великого князя; в їхніх руках зосереджувалися вищі державні уряди, які передавалися навіть у спадщину. Свої війська магнати виводили на війну під окремими фамільними хоругвами, за що їм надавалося почесне звання «князів і панів хоруговних». З магнатів-можновладців складалася головним чином і великокнязівська рада.

Політичне значення магнатства у Великому князівстві Литовському було оформлене привілеями великого князя Олександра від 6 серпня 1492 р. і великого князя Сигізмунца І від 7 грудня 1506 р. Ці акти, підтверджуючи всі надані раніше права і вольності шляхетству в цілому, водночас закріпляли за великокнязівською радою значення непідвладної великому князю головної політичної сили в державі. Якщо рада, згідно з привілеєм 1492 p., отримала законодавчі функції, то привілей 1506 р. встановив, що великий князь видаватиме всі закони і розпорядження тільки за її згодою. Таким чином, магнатська рада остаточно перетворилася у верховний орган державної влади.

У великокнязівській раді переважали литовські пани. З церковних феодалів до її складу входили лише католицькі єпископи. Представники ж православної церкви брали участь лише в радах при намісниках окремих земель.

Поряд з радою з XV ст. дедалі більшого значення починає набувати сейм. Склад сейму і його компетенція як центрального органу представництва можновладців з різних частин держави визначилися в першій половині XVI ст. Тоді ж за ним закріпилася назва великого вального сейму. На сеймах вирішувалися питання загальнодержавного значення — укладення унії з Польщею, обрання великих князів литовських, ствердження порядку відбування військової служби з земельних володінь феодалів, тобто такі, що потребували участі представників від землевласників усіх територіально-адміністративних одиниць країни. До 1512 р. рядова шляхта участі у сеймах не брала.

Таким чином, політична централізація у Великому князівстві Литовському, яка розпочалася ліквідацією удільно-князівської влади на Україні і в Білорусії, не завершилася — не привела до зосередження верховної влади в руках спадкового монарха, як це мало місце у Російській державі. Таке становище зумовлювалось тим, що можновладцям удалося захопити величезні земельні володіння і поставити під свій вплив широкі кола шляхетства, внаслідок чого великий князь у боротьбі за посилення централізованої влади не знайшов підтримки у шляхетства. Він також був позбавлений можливості спертися на торговельно-ремісниче населення через недостатній розвиток міст. У Великому князівстві Литовському провідне місце в державному житті посіла земельна аристократія. На встановлення у Литві всевладдя магнатів певною мірою вплинула Польща, де останні ще раніше захопили провідні позиції. Так, з допомогою польсько-литовської унії був закріплений принцип виборності великого князя. В інтересах збереження унії і посилення свого впливу на Литву польські магнати сприяли розширенню прав великих литовських феодалів і обмеженню влади великого князя. На початку XVI ст. Велике князівство Литовське стало феодальною магнатською монархією.

Перетворивши великокнязівську раду і сейм в органи своєї влади, магнати посіли всі вищі державні посади, а на другорядні призначали осіб «з своєї руки».

Воєводи й старости користувалися широкою адміністративно-судовою і військовою владою в межах воєводств і староств. На ці посади князі та пани (так часто називали можновладців) призначалися, як правило, довічно. Часто уряди роздавались їм як винагорода за службу і мали характер звичайних «кормлінь». Нерідко одна особа одержувала кілька староств і передавала їх родичам. За своїм становищем воєводи і старости, особливо південних окраїн, були не стільки державними урядовцями, скільки васалами великого князя. З них, як і з колишніх удільних князів, брали присяжні грамоти.

Виступаючи в ролі воєвод і старост, можновладці грубо порушували закони й великокнязівські постанови: притягали, всупереч магдебурзькому праву, до свого суду міщан, установлювали на свою користь нові податки й повинності тощо. Спроби великого князя стримувати їх, як правило, не мали успіху. Навіть у сфері зовнішньої політики воєводи і старости трималися досить незалежно: самовільно вели дипломатичні переговори, виступали у воєнні походи, зокрема проти Криму, і т. д.

Особливу категорію місцевих урядників становили державці, які управляли окремими великокнязівськими волостями, даними їм у тимчасове держання (управління і користування). Державець був не тільки адміністратором і суддею у маєтках великого князя, він відповідав також за збір натуральних і грошових податків з селян у волості, за воєнну готовність князівських слуг та шляхетського ополчення і виступав як начальник місцевих збройних сил. За виконання цих обов'язків державець отримував у своє користування частину доходів, що надходили з волості у великокнязівський скарб. Оскільки держання мало тимчасовий характер, державці в інтересах свого збагачення застосовували щодо населення волості всі засоби насильства.

Магнати — управителі «держав» і держателі «застав» — відігравали провідну роль у місцевих сеймах, які поступово стали заміняти боярські ради. Ради продовжували існувати при воєводах, як колись при удільних князях.

До складу сеймів входили, крім воєводи і місцевих магнатів, урядники, духівництво й шляхта. Сейм, отже, представляв усі групи феодалів воєводства. Наприкінці XV — в першій половині XVI ст. сейми існували в Київській і Волинській землях як нерегулярно діючі установи.

На сеймах землевласницька знать обирала з свого середовища місцевих урядників і деяких сановників православної церкви, визначала розмір і розклад грошових субсидій, що йшли великому князеві на воєнні потреби, а також обсяг військової повинності землеволодільців. Особливо часто збиралися сейми у воєводствах для розгляду судових, зокрема поземельних, справ, вирішення яких потребувало узгодження з місцевими ухвалами й звичаями.

Однак, хоч у сеймі й брали участь представники шляхти, на різні посади обиралася магнатська креатура. Сейми, таким чином, були органами земельної аристократії, яка верховодила в економічному і політичному житті Великого князівства Литовського, зокрема на Україні.