Боротьба шляхти за розширення своїх соціально-політичних привілеїв в часи литовського панування

Реферат

Становище шляхти, особливо в перші роки правління Сигізмуида І, було складним. У війнах з Російською державою на початку XVI ст. шляхта несла основний тягар військової служби і зазнавала матеріальних витрат. У той же час особа і майно шляхтича не захищалися достатньою мірою законами, які фактично видавала знать. «Ґвалти» і «наїзди» можновладців на шляхетські маєтки були звичайним явищем.

Доходи шляхти від маєтків значно скорочувалися через серебщину — податок на військові потреби, розмір якого визначали і розкладали на шляхетські господарства магнатські ради.

На початок XVI ст. шляхетське землеволодіння на Україні набуло вже значного розвитку. Його зростанню, так само як і магнатського землеволодіння, сприяли постійні роздачі великокнязівською владою земельних угідь, купівля і продаж маєтків, інші способи накопичення земельної власності. Економічні позиції шляхти особливо зміцнилися у зв'язку з розвитком фільваркового господарства.

Шляхта, поряд з можновладцями, відіграє важливу роль у покріпаченні селянства. Разом з тим, в міру зростання її впливу на економічне і суспільне життя, шляхта з метою зміцнення свого становища починає чимраз активніше добиватися політичних привілеїв, зрівняння в правах з магнатами.

Велике значення для політичної консолідації шляхти мала участь її у загальнодержавних сеймах, які за Сигізмунда І досить регулярно скликалися для встановлення серебщини і розмірів військової повинності. Ці питання особливо зачіпали інтереси дрібної та середньої шляхти, яка була основною військовою силою і головним платником серебщини у державі. З свого боку, великокнязівська влада не могла більше ігнорувати шляхту як суспільно-політичну силу. Це зумовлювалось ускладненням зовнішньополітичного становища Великого князівства Литовського і особливо війнами з Російською державою, які вимагали величезних коштів. Покрити ж усі воєнні витрати за рахунок державного скарбу, надходження до якого дедалі зменшувалися, уряд не мав змоги. Йому лишалося вдаватися до збирання серебщини, на що, згідно з привілеєм 1447 p., великому князеві потрібний був дозвіл шляхти. Саме тому уряд мусив скликати загальнодержавні сейми з представниками від шляхти, що остання і використала для розширення своїх прав і привілеїв.

Спершу на сейм скликалася уся шляхта, але з 1512 р. остаточно утверджується норма шляхетського представництва: від кожного повіту по два представники (посли). У зв'язку з економічним і політичним посиленням шляхти сейм у XVI ст. поступово перетворився в постійно діючий верховний орган державної влади, який відсунув на задній план великокнязівську раду і ще більше, ніж рада, обмежив владу великого князя.

У першій половині XVI ст. уряд Великого князівства Литовського вжив ряд заходів з метою консолідації шляхетського стану. Одним з перших кроків у цьому напрямі було відокремлення шляхетства від нижчих соціальних груп — заможних селян і міщан. У 1522 р. сейм видав постанову про «вивід» шляхетства. Нею до шляхетського стану включалися лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр часів великих князів литовських Вітовта, Сигізмунда Кейстутовича і Казимира IV, тобто з часу видання перших шляхетських привілеїв. У 1528 р. був проведений перепис шляхти, так званий «попис земський», що зафіксував наявний склад шляхетського стану. Списки шляхти затвердив сейм, після чого посилання на них стало доказом шляхетства. На українських землях велике значення для перевірки наявного складу шляхти мали здійснені в 1545 і 1552 pp. ревізії (люстрації) замків і староств з метою приведення оборонних споруд у належний стан для захисту від татар і складання списків служилої шляхти.

Оформленню шляхетського стану сприяла також аграрна реформа (волочна поміра) 1557 p., під час якої перевірялися права землевласників на землю і на шляхетство. При цьому землі, захоплені самовільно, відбиралися, а особи, які не могли документально підтвердити свій шляхетський родовід, повертались у стан простих людей.

Внаслідок відмежування шляхетства від інших соціальних груп населення, завершеного в основному в середині XVI ст., відбулася переномінація привілейованого стану. Якщо в XV ст. для позначення землевласника вживалися три рівнозначні терміни — боярин, шляхтич і зем'янин, то на середину XVI ст. найбільш поширеним став термін шляхтич. Назва зем'янин поступово зникла, а боярин — закріпилася за великокнязівськими і магнатськими слугами вищого розряду.

Основна мета програми реформ, яку шляхта висувала на сеймах, полягала в зрівнянні шляхти у правах з магнатами. В зв'язку з цим шляхетські посли на сеймах наполегливо добивалися проведення кодифікації і уніфікації правової системи Великого князівства Литовського. В кодифікації права особливо була заінтересована середня і дрібна шляхта, яка прагнула захистити себе від свавілля феодальної аристократії. Разом з тим необхідність складання єдиного феодального кодексу держави викликалася рядом інших причин. Правові норми «Правди Руської», Судебник Казимира Ягайловича, а також великокнязівські привілеї уже не відповідали тим соціально-економічним зрушенням і змінам у структурі влади, що відбулися у Великому князівстві Литовському наприкінці XV — протягом першої чверті XVI ст. Законодавчого оформлення потребували насамперед феодально-кріпосницькі відносини, які досить швидко розвивалися у країні.

У 1529 р. з'явився 1-й Литовський статут. В його основу покладено великокнязівські обласні привілеї, модифіковані норми «Правди Руської», а також окремі рецепції з римського права. Статут 1529 р. являв собою кодекс прав феодалів, чинність якого поширювалася на всю територію країни. Він закріпляв станові привілеї панівного класу, основні принципи соціального ладу і державного устрою Великого князівства Литовського. Правові норми статуту підтверджували обласні привілеї, надані раніше місцевим феодалам великокнязівською владою і доповнювали їх деякими новими. Зокрема, вперше встановлювалось, що шляхтича можна притягнути до суду лише судовим повідомленням, а не через дітського, як просту людину. Значно збільшувався штраф за вбивство шляхтича і за замах на його честь і здоров'я. Шляхта здобула право присяги на суді, котра визнавалася «доводом», тобто незаперечним доказом. Але нерівність між шляхтою і магнатами юридично не скасовувалась. Статут закріплював за магнатами їх правове становище і керівну політичну роль. Як і раніше, князі й пани підлягали особливій юрисдикції, залишаючись непідсудними провінційним суддям. Таким чином, у цьому документі відбивалося реальне співвідношення сил у внутрішній боротьбі між двома становими групами панівного класу.

Проте політична активність шляхти зростала. Починаючи з 40-х років XVI ст. сеймові засідання, на яких її представники виступали з вимогами проведення адміністративних і судових реформ, із скаргами на зловживання воєвод і старост, перетворилися на нескінченні суперечки з польським королем і великим князем литовським Сигізмундом II Августом (1529—1572) та його радою. Феодальна знать уже була безсила протистояти натиску об'єднаного шляхетства, підтримуваного як великокнязівською владою, так і польськими магнатами, які намагалися використати шляхту проти литовських можновладців для інкорпорації Литви. Під тиском шляхти сейми в 50—60-х роках XVI ст. прийняли ряд постанов, що зрівнювали шляхтичів у правах з магнатами. Насамперед було вирішено питання про зрівняння у правах православних феодалів з феодалами-католиками, що формально стверджував ще Статут 1529 р. В 1547 р. Сигізмунд II Август на прохання сейму видав привілей, який зрівняв у правах українську й білоруську шляхту з литовською.

На сеймі 1563 р. шляхта добилася остаточного скасування статей Городельського привілею про обмеження прав православних феодалів, зокрема, про заборону займати вищі посади і брати участь у великокнязівській раді. Під впливом привілею 1547 р. і сеймової ухвали 1563 р. православна шляхта Великого князівства Литовського стала схилятися до ще тіснішого об'єднання Литви з Польщею.

У 1564 р. на Белзькому сеймі шляхта домоглася ухвали про спільні для неї і магнатів виборні земські суди за польським зразком. До компетенції земського суду належали всі цивільні справи, крім кримінальних, якими відав «гродський» замковий суд. Справами поземельними (межовими) відав «підкоморський» суд.

Віленським привілеєм 1565 р. запроваджувалися повітові сеймики, спільні для магнатів і шляхти. Сеймики обирали земські суди, обговорювали питання, що виносилися на найближчий загальнодержавний сейм, обирали послів.

У 1566 р. було розширено права шляхти на посади в адміністрації повітів і воєводств і запроваджено єдиний для магнатів і шляхти порядок відбування військової служби.

Реформи 60-х років XVI ст. сприяли зростанню політичної ролі шляхти і встановленню шляхетської «демократії». Велике князівство Литовське стало, на зразок Польщі, перетворюватися на шляхетську республіку з виборним монархом на чолі. Однак опір магнатів не дозволив шляхті довести реформи до кінця. Будучи шляхетським за формою, Велике князівство Литовське залишалося аристократичним за своїм змістом.