Слов'яни в Криму

Реферат

Ще в давні часи в Криму і степах Північного Причорномор'я жили й залишили релікти своєї матеріальної культури різні народи: греки, таври, скіфи, сармати, готи, гунни, руси, хозари, печеніги, половці, татари та ін. Кримське населення підтримувало жваві економічні й культурні стосунки з античними Грецією і Римом, пізніше — з Руссю, Візантією, Персією, Єгиптом, торговельними містами Італії.

Населення Криму в усі часи було етнічно строкатим. У період XIII—XV ст. основними етнічними групами тут були вірмени, греки, татари, руси, болгари, алани.

Слов'яни з'явились у Криму в перші століття н. е. Деякі історики пов'язують їх проникнення на півострів з так званим великим переселенням народів (III—VII ст.). Найбільш виразні сліди східнослов'янської культури в Криму відносяться до часів Київської Русі. Так, при археологічних розкопках на горбі Тепсень (біля с. Планерського, на південному узбережжі Криму) виявлено, що там довгий час існували слов'янські поселення, які виникли в XII—XIII ст. Відкритий на горбі храм за своїм планом близький до храмів Київської Русі, а розкопана в одному з жител піч нагадує звичайні давньоруські печі. Те ж саме можна сказати і про знайдену під час розкопок кераміку. Залишки давньоруської церкви виявлені також у кримських горах, на території державного заповідника (ділянка Комишові чаїри). Рештки фрескових розписів і уламки штукатурки, знайдені в цих руїнах, близькі, на думку дослідників, до подібного матеріалу київських соборів XI—XII ст.

З початку IX ст. Крим потрапляє до сфери впливу давньоруських князівств. Наприклад, житіє Стефана Сурозького розповідає, що в першій чверті IX ст. руський князь Бравлін напав на Крим, здобув Корсунь (Херсонес), Корчев (Керч) і Сурож (Судак). В середині IX ст. давні руси осідають у Приазов'ї, оволодівають грецьким містом Таматархою (пізніше — Тмутаракань). На середину X ст. влада київських князів поширювалась на південно-західну частину Криму, район Херсонеса, а також Керченський півострів.

У 944 р. київський князь Ігор посадив свого намісника в Криму, поблизу Керченської протоки, витіснивши звідти хозар. Київській Русі тоді належала значна частина півострова, про що свідчить текст договору, укладеного Ігорем з Візантією після невдалого походу на Константинополь в 945 р.: «А о Корсуньстей стране: елико же есть городов на той части, да не имуть власти князи Рускии... и та страна не покаряется вам [київському князеві]». Ясно, що Херсонес із навколишніми землями («Корсуньська страна») раніше належав Ігорю. Цим договором київський князь зобов'язався захищати Корсунську землю від чорних болгар, які жили в Приазов'ї, що було можливе лише при умові збереження за Ігорем певної території у східній частині Криму або на Тамані, де в той час формувалося Тмутараканське князівство.

У 962—971 pp. значна частина півострова знаходилась під руським протекторатом. Лише невдалий дохід Святослава на Болгарію змусив його дати візантійському імператорові обіцянку не претендувати «ни на власт Корсуньскую, и елико есть городов их».

Однак у 989 р. син Святослава Володимир здійснив похід на Корсунь (Херсонес) і взяв місто після тривалої облоги. Візантії довелося підписати з київським князем договір, яким визнавались його володіння у Криму й Приазов'ї. Київська Русь одержала вихід до Чорного моря і зміцнила залежне від неї Тмутараканське князівство. Після походу Володимира на Корсунь до цього князівства було приєднане і місто Боспор з округою, яке одержало руську назву Корчев (від слова «корча» — кузня).

Протягом усього XI ст. Тмутараканське князівство, зокрема його землі на Кримському півострові, належало Русі. В другій половині XI ст. там правили чернігівські князі. Наприкінці XI ст. згадки про Тмутаракань зникають із сторінок літопису, проте є підстави вважати, що до середини XII ст. Керченський півострів і Тамань були руськими. Арабський географ Ідрісі в своєму подорожнику (1154) засвідчує існування в Тмутаракані сильної й незалежної від Візантії князівської династії Олуабас, в якій сучасні дослідники бачать нащадків останнього, відомого нам з літопису, тмутараканського князя Олега Святославича (1083—1094) — Ольговичів. У другій половині XII ст. Тмутараканське князівство впало під ударами половців, що кочували на той час у Північному Причорномор'ї.

Ідрісі називав Керченську протоку «гирлом руської ріки» і знав у цьому районі навіть місто з назвою «Росія». На середньовічних картах Криму збереглось чимало назв, що свідчать про давнє й тривале перебування на півострові руських: «Косаль ді Россіа», «Рос», «Росіа», «Россофар», «Россо», «Россіка» та ін.

Половецька навала надовго відрізала Крим від Київської Русі, однак руські зуміли втриматись на півострові. Одним з їхніх опорних пунктів був Судак. Згідно з повідомленнями арабського письменника Ібн-ал-Асіра, в кінці XII — на початку XIII ст. у Криму і в Північному Причорномор'ї жило чимало руських купців. Арабський хроніст Ібн-ал-Бібі в розповіді про напад турецького флоту на Крим у 1221—1222 pp. наводить такий факт: коли турки з'явилися біля Судака, на допомогу місту прийшло руське військо. З цього ж джерела дізнаємося, що турки-сельджуки торгували в той час через Крим з Руссю і що Судак був одним з важливих перевалочних пунктів цієї торгівлі. В Судаку і в Херсонесі існували руські колонії, згадані в джерелах XII — середини XIII ст.