Класова боротьба українських селян в XV—XVI ст.

Реферат

З посиленням феодально-кріпосницького гніту на Україні зростав антифеодальний рух. «Революційна опозиція феодалізмові, — писав Ф. Енгельс, — проходить через усе середньовіччя. Вона виступає, відповідно до умов часу, то у вигляді містики, то у вигляді відкритої єресі, то у вигляді збройного повстання». Класова боротьба між селянством та феодалами становить основну характерну рису феодального суспільства. Селяни боролися за те, щоб скинути кріпосницьке ярмо і стати вільними виробниками.

Втечі селян

Однією з найпоширеніших форм класової боротьби на Україні з XV ст. були втечі селян від панів. Найчастіше селяни тікали з західних районів, де феодальний гніт був тяжчим. З свого боку, феодали східних місцевостей, зацікавлені у припливі робочої сили, намагалися залучити у свої маєтки втікачів різними пільгами та обіцянками. Це робили й управителі маєтків великого князя литовського, якому належали величезні земельні простори. Таке становище викликало невдоволення феодалів, від яких тікали селяни. Вони зверталися із скаргами до великого князя й вимагали, щоб він заборонив приймати втікачів. У 1457 р. великий князь литовський видав грамоту, в якій зобов'язувався не приймати чужих збіглих селян у своїх володіннях.

У першій половині XVI ст., в зв'язку з розвитком фільваркового господарства й посиленням експлуатації селянства, втечі в східні та південні райони України стали набувати масового характеру. Це констатували й королівські урядники, що складали в 1545 р. люстрацію (опис) Вінницького замку. Урядники вимагали від брацлавських панів: «Жодних людей, будь отчичів або неотчичів» з Волині й Поділля не приймати, а вже прийнятих обов'язково видавати під загрозою (за непослух) втрати маєтків. Такі накази, однак, не могли мати успіху. Більш того, відчуваючи гостру потребу в робочих руках, феодали східних районів посилали своїх агентів у західні місцевості підмовляти селян переселятися до нових панів. У зв'язку з цим у Судебник Казимира IV 1468 p. була внесена спеціальна стаття: «А который будетъ люди выводити, а любо челядь невольную, а хватить съ челядью того на шибеницю». Однак і жорстокий закон не міг припинити втеч.

Селяни тих місцевостей, куди прибували втікачі, брали їх під свій захист і нерідко проганяли переслідувачів. Так, у 1547 р. в містечку Янушпіль Київського воєводства місцеві жителі напали на управителя, посланого повернути своєму пану втікачів, яким вони дали притулок.

Частина селян — переважно сільські ремісники — тікала в міста головним чином в ті, що були на магдебурзькому праві. Однак за Литовським статутом 1529 р. втікач-селянин міг стати вільним, лише проживши в місті десять років. Основна їх маса у містах потрапляла в становище безправного люду, позацехових ремісників, які проживали найчастіше в передмісті.

Лише невелика частина втікачів, подолавши всі перепони, що їм чинилися, діставалась далекої південно-східної прикордонної смуги, де починалися козацькі слободи.

Збройні виступи селян

Не раз, виступаючи проти феодалів, селяни бралися за зброю. Збройні виступи селянства проходять через все середньовіччя. На українських землях антифеодальна боротьба поєднувалася з рухом проти національно-релігійного гніту. В липні 1431 р. вибухнуло селянське повстання у Белзькій землі, де після приєднання її до Польщі королівський уряд багато угідь роздав польській шляхті. Селяни виступали проти збільшення феодальних повинностей і насильного покатоличування. Повсталі, як писав польський хроніст Ян Длугош, руйнували маєтки шляхти й католицького духовенства. Спочатку селянські загони здобули ряд перемог. Королівське військо в цей час було зайняте воєнними діями проти Свидригайла. Одержавши повідомлення про повстання, воно поспішило в Белзьку землю. Повстанські загони, погано озброєні й не об'єднані, зазнали поразки. Під впливом повстання у Белзькій землі почалися селянські виступи в сусідній Холмщині, але скоро були також придушені.

У 1431 p., під час вторгнення польських військ на Поділля, в умовах жорстокої розправи польських феодалів над українським населенням, у Бакотській волості селяни відмовилися відбувати феодальні повинності й оголосили себе вільними. Незважаючи на каральні експедиції, повстання тривало до 1434 р. Подібний рух мав місце і в районі Летичева, на Брацлавщині.

У 1457 р. на Буковині, що перебувала в складі Молдавії, і в сусідніх районах, підвладних Польщі, діяв великий повстанський загін під проводом Лева. Підтримуваний селянами, він загрожував феодалам обох країн. Молдавський господар домовився з польським королем «злых людей показнити», а збіглих з Молдавії в Польщу або з Польщі в Молдавію «вішати». Повстання вдалося придушити тільки з допомогою значних збройних сил.

Селянські виступи проти феодалів часто відбувалися й у Великому князівстві Литовському. В зв'язку з цим великий князь Олександр, підтверджуючи права і вольності шляхти Волинської землі (1501), обіцяв, що на всіх, хто нападатиме на панів, чекає страшна кара.

Селянське повстання під керівництвом Мухи

Найбільшого розмаху в XV ст. набуло повстання українських та молдавських селян (1490—1492), очолене Мухою, яке, почавшись у Молдавії, охопило Буковину і Галичину. Сучасник, перемишльський єпископ Ян з Торговиська, автор польського літопису, так описує ці події: «Якийсь Муха з Молдавії за короткий час зібрав військо з сільських людей в 9000 чоловік. Увійшов у ту частину руської землі, де лежить Снятии, захопив його і зруйнував. Потім він захопив багато міст і сіл аж до Галича і підкорив».

У пізніших хроніках Бєльського і Кромера кількість повсталих визначається в 10 тис. чоловік. Повстанці рухалися в напрямку Львова. Але біля Рогатина їх оточили й розбили польські війська. Мусі, як свідчать джерела, вдалося врятуватись.

Цей збройний виступ був такою великою загрозою для польської феодальної держави, що король оголосив посполите рушення і звернувся по допомогу до Тевтонського ордену. Селянське повстання під керівництвом Мухи мало яскраво виражений антифеодальний характер.

У 1491 р. повстанські загони знову з'явилися на Буковині й у Галичині. Очолював їх Андрій Боруля (вважають, що це той самий Муха). Біля Галича повстанці зазнали поразки. Борулю схопили пани і стратили — скинули із стін Хотинського замку. Але повстання тривало. В 1492 р. селянські загони, ватажок яких теж назвався Мухою, оволоділи значною частиною Галичини. Там, де вони з'являлися, селяни забирали панську землю, виганяли королівських урядників. Недалеко від Галича українська шляхта підступно напала на повстанців. Муха потрапив до рук карателів і був відвезений до Кракова, де незабаром помер. Цікаво, що деякі пізніші літописці, наприклад Кромер, не згадують імені Андрія Борулі, а пишуть, що повстання на чолі з Мухою тривало до 1492 р.

Підкреслюючи антифеодальний характер цього повстання, польський хроніст XVI ст. М. Бєльський писав: «Муха, хлоп простий з Волощини, зібрав таких самих людей з Волощини й Русі». Повстання Мухи мало характерні риси селянських рухів доби середньовіччя: стихійність, погана організованість (зокрема розрізненість виступів), локальність. Причиною повстання Мухи було посилення феодального визиску та покріпачення селянства. Тяжкий феодальний гніт доповнювався спустошливими нападами татарських орд і війною молдавського воєводи з польським королем. У повстанні Мухи яскраво проявилася класова солідарність народних мас України й Молдавії.

Селянська війна в Угорщині та участь в ній населення Закарпаття

Наприкінці XV — на початку XVI ст. в Угорщині різко зріс феодальний гніт: збільшилися повинності, особливо чинш, посилилось покріпачення селянства, сваволя поміщиків набула жахливих форм. Усе це вкрай загострило класові суперечності в країні. Приводом для організації і виступу селян стала булла папи римського Лева X про хрестовий похід проти Туреччини. Феодали підтримали заклик до походу, розраховуючи, з одного боку, відвести турецьку загрозу, з другого — позбутися бунтівливих селян, і не забороняли вступати їм в військо. Призначений керівником походу Д. Дожа набирав військо з селян і міської бідноти, внаслідок чого воно перетворилося на силу, головною ціллю якої стало знищення кріпосництва і встановлення соціальної рівності.

Повстання почало охоплювати Угорщину, а також Словаччину, Закарпаття, Північну Молдавію. В Угорщину, де розгорталися основні воєнні дії, йшли загони українських селян із Закарпаття і вливалися в угорське селянське військо. Д. Дожа, з свого боку, послав на Закарпаття два загони. Повсталі українські та угорські селяни, до яких приєдналися ремісники й міська біднота, оволоділи Хустським та Невицьким замками і розправилися з ненависними феодалами. Міста Ужгород, Мукачеве, Берегове, Хуст уряд оголосив «бунтарськими».

Влітку 1514 р. народне повстання досягло найширшого розмаху. Селянське військо, озброєне косами, ціпами, палицями, зайняло значну територію, звільнивши від влади феодалів багато сіл і міст. На Закарпатті повстанці кілька тижнів контролювали всю територію краю. Особливо активно виступали селяни Мараморощини.

Проте, незважаючи на всі зусилля Д. Дожі та інших керівників селянської війни, об'єднати розрізнені й погано організовані селянські загони не вдалося. 15 липня 1514 р. під Темешваром повстанське військо було розбите королівською армією, а Д. Дожу схоплено і після жорстоких катувань страчено. Однак опір окремих повстанських загонів тривав. Королівський уряд, розгромивши основні сили повстанців і стративши їх вождя, кинув велике військо на придушення повстання на місцях. Так, прибулі на Закарпатську Україну каральні частини на чолі з місцевими магнатами Вербеці й Перені вчинили жорстоку розправу. Багато повстанців було закатовано. За час війни загинуло 50 тис. селян, у тому числі багато закарпатських українців. Протягом двох років селяни та міська біднота мусили сплачувати велику контрибуцію. Після придушенні повстання угорський сейм схвалив «Трипартітум», за яким, як підкреслював Ф. Енгельс, «поневолення селян було знов визнано законом країни».

Селянська війна 1514 р. була однією з перших великих битв селянства з феодалами в XVI ст. Повсталі висували ідею рівності, що означало зрівняльний розподіл землі, знищення кріпацтва й національного та релігійного гніту.

В спільній боротьбі проти ненависних феодалів гартувалася дружба українського, угорського й словацького народів.