Виникнення козацтва. Утворення Запорізької Січі

Реферат

План

1. Причини появи козацтва

Нові явища в соціально-економічному житті України, передусім зародження і розвиток фільваркової системи, мали серйозні наслідки: дедалі більше посилювався феодально-кріпосницький гніт, доповнений обмеженням національних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство викликав хвилю антифеодальної боротьби, найпоширенішою формою якої стали втечі селян.

Втечі набували характеру переселення, особливо з Галичини, Західного Поділля і Волині, де раніше почало розвиватися фільваркове господарство, у малозалюднені, а то й пустинні східні та південно-східні окраїни Поділля і Київщини. Втечі зростали з кожним десятиріччям і протягом XVI ст. набрали вже загрозливих для панства масштабів. Сучасник, польський поет-шляхтич П. Збилітовський, такими словами виказав страх за майбутнє панського господарства:

На нових місцях втікачі називали себе козаками — вільними людьми. Пізніше (XVII ст.) С. Грондський так писав про це: «Ті з руського (українського) народу, котрі... не хотіли терпіти далі ярмо і владу місцевих панів, відходили в далекі краї, на цей час ще незалюднені, і привласнювали собі право на свободу... засновували нові колонії і, щоб відрізнятися від підданих руських панів, стали називатися козаками».

У другій половині XV — на початку XVI ст. у верхоріччі Південного Бугу, на Собі й Синюсі, на Росі, Тясмині, а також на лівому березі Дніпра — вздовж Трубежа, Сули, Псла з'явилося чимало козацьких слобід і хуторів. Невдовзі козацькі селища зайняли цілу смугу на українському пограниччі — від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Сучасники (XVI ст.), описуючи заселення пограничних українських земель, підкреслювали: тоді як багатолюдні колись містечка й села центральних місцевостей країни пустіли, безлюдні раніше простори на окраїнах залюднювались.

Аналогічний в основному процес відбувався і в Росії. У другій половині XV—XVI ст. в результаті зростання феодально-кріпосницького гніту в центральних районах держави посилилися втечі селян у малозаселені й пустинні північні, східні та південно-східні окраїни. На Дону, Яїку, Тереку з'явилися козацькі поселення й утворилися цілі козацькі області. Козацтво відіграло значну історичну роль: воно сприяло господарському освоєнню нових земель, брало активну участь в антифеодальних виступах народних мас у країні й охороняло південно-східні кордони держави.

Про козаків на Поділлі є відомості вже від 80-х років XV ст. М. Бєльський, описуючи похід 1489 р. Яна Альбрехта, сина Казимира IV, у Східне Поділля (Брацлавщина) на татар, зазначає: польське військо могло успішно просуватися в подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні козаки, добре обізнані з своїми місцями. На Київщині найраніші відомості про козаків припадають на 1492 p., а потім, виразніші, — на 1499 р. У грамоті великого князя литовського Олександра Ягеллона від 1499 p., де йдеться про стягнення мита київським воєводою, читаємо: «Которые козаки з верху Днепра і с наших сторон ходят водою на низ до Черкас и далей и што там здобудут, с того со всего воеводе киевскому десятое мают давати».

Малолюдні, а подекуди й безлюдні степи, які заселяло козацтво, були багаті на природні дари. Про наддніпрянські землі, наприклад, Михайло Литвин писав, що грунт тут до такої міри родючий і зручний для обробітку, що лан, виораний раз парою волів, дає багатий врожай. Навіть необроблене поле вкривають рослини, які годують людей своїм корінням і стеблом. Багато різних птахів, річки переповнені осетрами й іншою рибою.

З таким же захопленням описав багатства українських степів й інший сучасник, француз Блез де Віженер. Про Поділля він, зокрема, говорить: грунт у цім краї такий добрий і родючий, що коли залишити в полі плуг, то за два або три дні він так заросте травою, що його важко знайти. У країні повно меду і воску. Трави її могли б прогодувати велику кількість овець, коли б була можливість їх розводити. Але й цей край, зазначає Блез де Віженер, і Галичина були б ще багатші, якби не часті татарські напади. Та й природа віддавала свої скарби лише ціною тяжкої праці.

Козаки відродили землеробство в тих місцях, де воно було давно забуте, і поклали початок там, де його ніколи не знали, просунули культуру землеробства далеко на схід і південь. Поряд із землеробством вони займалися скотарством і промислами: рибальством, мисливством, селітроварінням, степовим бджільництвом. Пізніше (XVII ст.) Боплан так писав про наслідки козацької колонізації: «Місцеве населення (козаки)... так далеко відсунуло її (країни) кордони і доклало стільки зусиль до обробітку пустинних земель..., що тепер їх надзвичайна родючість становить головне джерело доходу... держави».

Одним із перших результатів господарського відродження південно-східних окраїн було поступове зростання економічних зв'язків між ними та центральними районами України. Черкаські й канівські козаки, наприклад, возили в Київ на продаж мед, віск, шкіри, сало, сіль, солод. Чимале місце в торгівлі належало рибі в'яленій та солоній.

Козацькі слободи й хутори відзначалися певним добробутом порівняно з убогими селищами панських підданих: вільна людина була незрівнянно більше заінтересована в розвитку свого господарства. Все це посилювало потяг селянства до козацтва. Тим часом вирватися з панського ярма ставало дедалі важче. Природно, поневоленому людові козацьке життя здавалося ідеалом, і чим важче було досягнути його, тим кращим виглядало воно. У пам'ятках народної поезії, зокрема, знаходимо таке протиставлення кріпацьких порядків «козацьким вольностям»:

Насправді ж козацьке життя було далеке від того, яким малювала його уява кріпака. По-перше, козацтво ніколи не було однорідною верствою. Економічна нерівність в середовищі козацтва виникла разом з його появою, бо в козаки тікали різні за своїм майновим станом елементи. В масі селян і ремісників, які могли на нових місцях одразу заснувати невелике господарство, тобто дрібних власників, були й заможні люди. Саме до них відносяться слова С. Грондського: «Найзаможніші з селян, навіть батьки сімей, нагромадивши певне майно, забирають його і, не спитавши дозволу в своїх панів, прямують у козаки, звідки їх неможливо повернути». Заможні господарі забирали з собою і своїх наймитів. У строкатій масі втікачів-переселенців було чимало й таких бідняків, що поєднували працю у своєму господарстві з заробітками в чужих людей.

На нових місцях соціальна нерівність поглиблювалася. Не кожен переселенець, наприклад, міг заснувати самостійне господарство. Щоб зорати, скажімо, цілину, потрібно було мати не одну пару волів. Отже, бідна людина мусила або «спрягатися», або йти у найми до заможного сусіда. Заможному ж козакові наявність вільної землі й відсутність обмежень, пов'язаних з феодальною залежністю, відкривали великий простір для експлуатації козацької бідноти. Уже в першій половині XVI ст. документи згадують козацьких наймитів. Так, в грамоті Сигізмунда І від 14 серпня 1544 р. говориться, що черкаський староста стягує незаконні мита з козаків та їхніх наймитів.

Вільні поселенці-козаки створили на нових місцях і нову суспільну організацію — козацьку громаду. Кожний прибулий на козацькі землі втікач вважався вільним від кріпацтва, одержував формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і брати участь у самоврядуванні, зокрема у виборах старшини — отаманів, суддів, писарів. Разом з тим кожен мав зі зброєю в руках охороняти селище, виправлятися в похід тощо. Зрозуміло, що як при користуванні земельними угіддями, так і в інших випадках усі вигоди були на боці заможних господарів, у тому числі при виборах старшини багатії завжди брали гору. Заможні козаки, спираючись на свою економічну перевагу і вплив, з самого початку захопили старшинські посади й використовували громадське самоврядування в своїх інтересах. Однак, незважаючи на панування заможних козаків як у господарському житті, так і в самоврядуванні, та на експлуатацію ними бідноти, козацька громада зберігала певні риси селянського демократизму.

Така організація, де не визнавалося кріпосництво, відразу протиставила себе феодальній державі й перетворилася на притягальну силу для маси пригнобленого селянства та міської бідноти — вона будила в них прагнення до свободи.

2. Козацтво на Середньому Дніпрі

Заселення козаками Середнього Подніпров'я відбувалося в упертій боротьбі з литовськими, польськими й українськими панами, з одного боку, й татарськими феодалами — з другого. Пани прагнули за всяку ціну знищити козацтво як соціальну силу, повернути козаків у старе ярмо, а разом загарбати і вже освоєні ними землі. Жадоба магнатів і шляхти до нових земельних просторів, до того ж вже залюднених, зростала в міру розвитку фільваркового господарства в центральних районах країни. На кінець XV — початок XVI ст. магнати вже захопили частину козацьких земель на Поділлі й Київщині. Намагаючись обернути їх у спадкову власність, вони домагались у королів польських і великих князів литовських підтверджувальних грамот. У різні часи такі грамоти видавалися князям Язловецьким, Острозьким, Вишневецьким, а також Струсям, Претвичам та ін. Точні межі пожалувань грамоти не визначали, це робили вже самі магнати «з допомогою власних шабель».

Козаки мужньо відстоювали свою свободу і право на землю, та стримати натиск панів не могли. Частина козацтва мусила відступити далі на південь. Саме в цей час, у перших десятиліттях XVI ст., почало помітно зростати козацьке населення на південно-східних кордонах України, переважно в районі Канева й Черкас. Щоб перетнути татарам шлях у Литву, в Каневі й Черкасах (тоді ще невеликих містечках) були побудовані замки, які служили також місцем перебування адміністрації староства.

Канівський замок, наприклад, являв собою невеличкий прямокутник (довжиною близько 80 м, шириною до 40 м), складений з 26 городепь (заповнених землею зрубів). На цих дерев'яних стінах, обмазаних для захисту від вогню глиною, і на 6 баштах стояли гармати, бочки з смолою та водою. Замок був оперезаний ровом, через який проходили по підйомному мосту. Але все це, як писали в 1552 р. урядові ревізори, погнило та розсипалося, навіть при найменшому вітрі хиталося і рипіло, погрожуючи поховати під собою людей. Залогу замку становили кілька десятків бояр (дрібних служилих людей). Черкаський замок був трохи більший від Канівського і в 1552 р. мав, крім бояр-кіннотників, роту жовнірів та 60 служебників. Причина жалюгідного стану пограничних фортець полягала в недбальстві литовського уряду, якому завжди бракувало коштів і бажання піклуватися про оборону цієї прикордонної смуги.

Сюди, незважаючи на небезпеку з боку кочівників, найчастіше переселялися козаки, яким наступ панів загрожував неминучим покріпаченням. Район Канева і Черкас українські сучасники вважали основним місцем зосередження козацтва, а в Росії з XVI ст. сама назва «черкасы» стала загальною для українських козаків (пізніше «черкасами» називали в Росії взагалі всіх українців). Це козацтво було єдиною серйозною силою, яка протистояла татарським нападникам.

Але магнатсько-шляхетський колонізаційний потік, що котився слідом за народною колонізацією, скоро став заливати й цю місцевість. Уже в першій половині XVI ст. тут осіли великі феодали, зайнявши разом із землями посади старост і підстарост. За магнатами тяглися дрібні панки. Вони осідали в Каневі й Черкасах як вільні служилі люди, одержували земельні пожалування від великого князя або захоплювали землі в околицях. Уже на початку XVI ст. в Канівському старостві було 21 панське село, не рахуючи уходів — промислів по ріках і річках. Ставши власниками земель, феодали примушували місцеве населення відбувати на їх користь різні повинності й сплачувати грошові збори: від дима — 7 грошів, за пасіку — 12, за експлуатацію бобрових гонів — половину здобичі, з виловленої риби — третину.

Тяжкі повинності відбувало й населення містечок, зокрема Канева й Черкас. Воно було зобов'язане ремонтувати замки, наймати на свій кошт варту для охорони замкової брами (за це брали з дима по грошу й чверті жита), виставляти сторожу «в поле» і, за наказом старости, виряджати «кінно» і «збройно» погоню за ворогом. Крім того, міщани давали підводи й утримували великокнязівських урядників, сплачували старості по шість грошів на різдво (колядки), три дні щорічно ходили «на лови» для старости і т. ін.

Формально старости були лише намісниками великого князя, насправді ж — всевладними господарями в своїх округах. Черкаський староста Остап Дашкевич (1514—1535), як зазначено в грамоті Сигізмунда І від 1537 p., приневолював людей «працювати на себе щодня, возити дрова, косити сіно, тягнути сітку». Крім того, Дашкевич відбирав у рибалок і мисливців половину здобичі, довільно встановлював ціни на козацькі товари, нарешті, захопив у козаків уходи на перших п'яти дніпровських порогах («то дей все пан Остафій себе привлащил»).

Обкладаючи козацьке населення Канева й Черкас міськими зборами і обтяжливими повинностями, старости називали козаків міщанами. І хоч ці «міщани» противилися і тому й другому, старости все ж таки раз у раз приневолювали їх.

Наступаючи на козацтво, вони використовували суперечності, що існували в козацькому середовищі. В своїх діях старости спиралися передусім на заможне козацтво, якому було надано право відкупатися від повинностей і наймати когось іншого замість себе для відбування військової служби. Згодом такі козаки з «потужників», що мали відбувати повинності поряд з рештою козацтва, перетворювалися на «старостинських поплічників». Про цих багатіїв черкасці в 30-х роках XVI ст. говорили, що їх Дашкевич узяв «под свою моц (захист)» — звільнив від міських тягарів.

Як і всі служилі люди — дрібна шляхта, бояри тощо, — заможні козаки увійшли до складу старостинського оточення, стали старостинськими служебниками, з яких у середині XVI ст. склалися вже цілі загони або й роти. Прийнятим на службу козакам нерідко давали в умовне володіння землю. Разом із старостою та іншими служилими людьми вони гнобили місцеве населення, брали участь в загарбанні козацьких уходів.

У відповідь на різні утиски та здирства, в тому числі й з боку козацької верхівки, в 1536 р. на території Канівського й Черкаського староств вибухнуло повстання. Старосту В. Тишкевича, що посів місце померлого з 1535 р. Дашкевича, було вигнано разом з його служебниками. Коли ж з Києва прибув каральний загін, черкасці не впустили його у місто, а канівці, впустивши частину, зараз же винищили її. Однак невдовзі повстання було придушене за допомогою прибулої з Києва артилерії.

Після розправи з «великим бунтованием оных черкасцов и каневцов» Ян Пенько, призначений старостою, почав мститися на населенні. Рятуючись від репресій, багато козаків утекло з Канівського й Черкаського староств: одні за Дніпровські пороги, інші в Росію. Режим у названих староствах став ще суворішим.

3. Козацька колонізація Запоріжжя

У господарському житті на Середньому Дніпрі дедалі більшу роль відігравала місцевість за Дніпровськими порогами. Одним з найголовніших багатств цього краю з його численними ріками й річками була риба. В плавнях водилася сила бобрів, видр, куниць, диких свиней, водяної птиці, в балках і байраках — лисиць, вовків, ведмедів. У степах паслися табуни диких коней. Багато було турів, лосів, а з птахів — дроф, куріпок тощо.

Уже на початку XVI ст. (а можливо, й раніше) населення найближчих до порогів місцевостей почало освоювати цей край. Козаки осідали не тільки перед порогами, а й за ними. Ще в 1527 р. хан Сагіб-Гірей скаржився литовському урядові на канівських і черкаських козаків, які оселялися по Дніпру біля самих татарських кочовищ. Тут виникло багато уходів: козаки ловили рибу, полювали на звіра тощо. Так, люстрация Черкаського замку 1552 р. називає, крім уходів перед порогами, також уходи за порогами — біля Томаківки, Базавлука, Аргачина і навіть Тавані, де татари в 1492 р. побудували фортецю Іслам-Кермен (Аслан-городок). Для кожного промислу був свій сезон. Коли він кінчався, частина козаків з відповідною продукцією (рибою, шкірами, хутром, медом) поверталася на «волость», на місце свого постійного проживання. Що ж до сапетів (рибальських промислів) і пасік, то там завжди лишалися люди на зиму. Запоріжжя ніколи не було безлюдним. Цей факт ревізори Канівського замку (1552) засвідчили такими словами: козаки «уставичне (постійно) живут (на уходах) на мясе, на рыбе, на меду з пасек, з сапетов и сытят там собе мед, яко дома». Нарешті, чудові пасовища сприяли ранній появі в цім краї скотарства й виникненню зимівників, де, крім хат, були загороди для худоби, стоги сіна тощо.

Власниками промислів і великих зимівників були заможні козаки. Так, засоби виробництва на рибному промислі, як свідчить Ляссота, належали заможним козакам—«володільцям човнів». Вони наймали ватагу — групу робітників. Попервах робочої сили на Запоріжжі не вистачало, тому власники промислів, що нерідко проживали поза межами Запоріжжя, наймали ватагу на волості.

Восени, по закінченні сезону, оброблена риба, жир та інша продукція на човнах і суходолом вивозилася в Черкаси, Канів, Київ та інші міста. В уставній грамоті м. Києву від 1499 р. читаємо: «...А коли рыбы привозят зверху або з Низу просольниы і вялыи до места киевского, тогды мает осминник воєводин... взяти от бочки рыб по шести грошей...». Довіз риби в Київ по Дніпру відзначив і М. Литвин.

Із Запоріжжя до Києва везли й м'ясо, хутра, мед, а також сіль з таврійських лиманів. У люстрації Черкаського замку 1552 р. читаємо: «А кгды з уходов за ся уверх идут, ино з добычи их берет староста вить (мито) осьмую часть: з рыб, з сала, з мяса, з кож и зо всего». Тут же говориться: «а бывает (в Черкасах) уходников (господарів-промисловиків) немало, яко близко прошлого лета было их по всим уходам о триста человеков».

На виручені гроші промисловці закупали на волості для потреб запорізького населення хліб, снасті, сокири, ножі, одяг. За пороги везли різноманітні товари купці з українських міст, за що їм тут платили, як зазначав сучасник Б. Папроцький, кіньми, волами та іншими добутками, а також грішми.

Таким чином, уже в першій половині XVI ст. на Запоріжжі спостерігається певний господарський прогрес.

4. Заснування Запорізької Січі

Успіхи колонізації козаками запорізьких просторів розпалювали апетит феодалів, насамперед найближчих — з Черкаського й Канівського староств. Після Яна Пенька (кінець 30-х років XVI ст.) старостою тут став князь Михайло Олександрович Вишневецький, один з найбільших українських магнатів. У цей час наступ феодалів на Запоріжжя посилився, зокрема кілька разів вдирався туди сам Вишневецький із загонами шляхти та козаків-служебників. Але запорожці успішно відбивали всі такі наїзди. Тоді Вишневенький в 1540 р. звернувся до них з королівською грамотою. Король закликав козаків, «которые нижей замков наших Черкас и Канева на Днепре суть», добровільно повернутися в староства. Тих, хто послухається і повернеться, він обіцяв звільнити від кар, передбачених для збіглих у «Московскую землю». Та козаків не так легко було ошукати — вони дуже добре розуміли справжні цілі уряду і його представників. Населення на Запоріжжі зростало дедалі швидше.

Крім загрози від литовських, українських і польських феодалів, на козаків щохвилини чекала інша страшна небезпека — напади татар і турків. На південно-східному пограниччі ніколи не припинялися збройні сутички.

Повсякденна загроза з боку ворогів примусила козаків перш за все дбати про оборону. В районі уходів з'явилися, за тодішньою офіційною назвою, «городцы», тобто дерев'яні укріплення, або січі. Такі городки будувалися козаками як у місцях, котрі литовська влада вважала державною територією, так і за порогами, тим більше, що на волості великокнязівські намісники забороняли їм будувати укріплення. З цього приводу на початку 40-х років XVI ст. черкасці скаржилися великому князеві на його намісника Андрія Пронського. Останній, писали вони, «городцов в тые входы их (в тих їхніх уходах) ставити недозволяет [йдеться про уходи на р. Орелі, лівій притоці Дніпра, і на обох Тясминах]».

Постають питання, де і коли з'явилися городки-січі й скільки їх було за порогами. Першу згадку про козацький городок за Дніпровськими порогами знаходимо у Бєльського. «Ці люди, — пише він, — постійно ловлять рибу на Низу, там же сушать її на сонці без солі». Проживши тут літо, козаки «розходяться на зиму по найближчих містах, як, наприклад, Київ, Черкаси та ін., залишивши на острові, на безпечному місці, на Дніпрі, човни і кілька сот чоловік на коші (korzeniu), як вони говорять, при стрільбі, бо мають у себе і гармати, здобуті у турецьких фортецях і відбиті у татар». Так могло бути лише до повстання 1536 р. в Черкасах: після повстання в Черкаському й Канівському староствах були запроваджені порядки, за яких козаки не могли вільно повертатися туди з Запоріжжя. Можна припустити, отже, що кіш за порогами з'явився до 1536 p., десь у четвертому десятилітті XVI ст.; в усякому разі до згаданого повстання за порогами вже існувала козацька організація, репрезентована кошем. Козаки, що залишалися там (з гарматами, човнами), становили її залогу.

Кіш за порогами — це не що інше, як Запорізька Січ, тобто козацька організація, в яку об'єдналися окремі, самостійні доти, дрібні січі, або городки. Тільки об'єднання в одну козацьку громаду—«товариство» з одним кошем, центральним органом управління, могло забезпечити козацтву існування за порогами і створити грізну для ворогів силу.

Бєльський не тільки розповів нам про кіш за порогами, але й про місце його перебування. На південь від Хортиці, розповідає він далі, лежить другий острів — «Томаківка, на якому найчастіше проживають низові козаки і який править їм, по суті, за найсильнішу фортецю на Дніпрі». Острів Томаківка (поблизу сучасного м. Марганця Дніпропетровської обл.) являв собою прекрасне природне укріплення і панував над околицею.

Поява козаків за порогами, а тим більше побудова там міцної фортеці, були грізною пересторогою для урядів Литви й Польщі. Стривожений активністю козацтва, черкаський староста О. Дашкевич на Піотрковському сеймі 1533 р. подав проект негайного спорудження на дніпровських островах фортець із залогами та річковою флотилією. «Ця порада, — каже Бєльський, — усім дуже подобалась, але з неї нічого не вийшло». Через брак коштів у державній скарбниці ініціативу побудови фортеці — форпоста для наступу на запорізьке козацтво і його землі — взяли до своїх рук окремі магнати.

Влітку 1556 р. за порогами із загоном служебників з'явився черкаський і канівський староста Дмитро Вишневецький і побудував замок на о. Мала Хортиця, але негайно розпочати боротьбу з запорожцями не зважився. Він звернувся до короля Сигізмунда II Августа з проханням прислати йому військо і гармати. Король схвально поставився до появи замку на Хортиці. Фортеця в такому місці мала відіграти свою роль як у боротьбі з татарами, так, і це в першу чергу, із Запорізькою Січчю. «И што ся дотычет того замку, через тебе збудованого, и послуги твое нам, — писав король у своїй відповіді, — такая послуга твоя приемна есть, кгды (тому що) еси... на так потребному местцу замок забудувал, а звлаща (особливо), где би мала быть беспечная осторожность ку повстяганю шкодников лихих людей з убеспеченьем панств наших».

У листі до хана Сигізмунд II Август ще ясніше висловився про призначення замку на Хортиці. 2 травня 1557 р. він писав: «...и потому, брат наш, познаете, же оной (Хортицький) замок ку нашей руце есть, кгды Вишнивецки престрогу и службу свою вам оказывать будет, и козаков, которые при нем, шкод вашим людям чинить не допустит». Це саме король повторив і в своїх пізніших листах до хана того ж року. Він пояснив, що замок на Хортиці треба розглядати як опорний пункт на випадок, «кгды каковы и выступ от лихих людей злодейским обычаем станется». За словами Сигізмунда II Августа, завдання Вишневецького полягало саме в тому, щоб він «козаков гамовал, а шкодити не допустил», а також наглядав, щоб через Запоріжжя у Крим не проходили росіяни і не будували замків на Дніпрі.

Схвалюючи побудову замку на Хортиці, король, проте, відхилив прохання Вишневецького прислати гармати й людей як через брак коштів у державному скарбі, так і тому, що вбачав у діях останнього бажання придбати для себе нові володіння. Вишневецький, писав король, «на нашей же земле себе крепости для, городок был доспел».

Тоді Вишневецький вирішив укріпити Хортицький замок за рахунок татар. 1 жовтня 1556 р. його служебники напали на Іслам-Кермен (невідомо, чи брав сам Вишневецький участь у цьому поході), де стояла тоді невелика залога. Здобувши фортецю, вони вивезли звідти на Хортицю кілька гармат.

У відповідь на ці дії хан Девлет-Гірей з військом у січні 1557 р. прийшов на Хортицю і обложив замок. Проте, після 24-денної облоги йому довелося відступити.

Становище Вишневецького, однак, було скрутне. Його служебники почали розходитись, а тим часом, влітку того ж року, хан знову з'явився на Хортиці. Вишневецькому не лишалося нічого іншого, як повернутися в Черкаси. Татари зруйнували Хортицький замок.

Козацтву за Дніпровськими порогами вдалось об'єднатися в суспільно-політичну організацію і відбитись від феодалів, тоді як козацькі громади на Середньому Дніпрі (й на Східному Поділлі) стали їх жертвою. Запорізька Січ виникла в жорстокій боротьбі із феодально-кріпосницькими порядками і національним гнітом, в умовах такої економічної бази, як річкові й степові промисли та екстенсивне скотарство, до того ж в сусідстві з войовничими татарськими феодалами, підтримуваними Туреччиною. Все це відбилося на її соціально-політичному устрої. Вона являла собою організацію, де панівна верства складалася із володільців різних промислів та багатих скотарів, котрим протистояла, як висловився Е. Ляссота, «чернь», тобто трудове козацтво, в першу чергу голота, експлуатована ними шляхом найму. Найвищим органом влади у Січі була військова рада, в якій мали право брати участь усі козаки. Вона обирала правлячу верхівку — військову старшину на чолі з кошовим отаманом. Запорізька Січ була своєрідною козацькою республікою. Утворення її мало велике історичне значення.

Пригноблені маси вбачали в ній підпору в боротьбі проти феодально-кріпосницького гніту й чужоземних загарбників. Героїчна боротьба запорізького козацтва будила і підтримувала дух протесту проти гнобителів.