Освіта, писемність, культурні зв'язки України в другій половині
XIII — першій половині XVI ст.

Реферат

Від монголо-татарської навали постраждали осередки культури. Особливо потерпіли землі Переяславська, Київська, Чернігівська, східна частина Владимиро-Суздальського князівства, трохи менше — Галицько-Волинська земля. Проте культурний розвиток Русі не припинився. Культурне життя значною мірою зосередилося у західних районах Північно-Східної Русі, в Новгороді й Пскові, які уникли спустошення, а також у Галицько-Волинському князівстві. Саме тут були більш сприятливі умови для розвитку господарства і культури, тому сюди із спустошених міст переселялися ремісники, переписувачі книг, митці. Визначним центром культури залишився Київ, зокрема Києво-Печерська лавра, де знаходили притулок переписувачі й перекладачі книг, художники-мініатюристи та іконописці. Пам'ятки, які збереглися до наших днів, дозволяють зробити висновок, що писемність на той час не була повною монополією духовенства. Літерні тавра на глиняному посуді та свинцевих пломбах, написи на речах повсякденного вжитку (пряслиця, виявлений у Дорогичині кістяний держак ножа) свідчать про наявність письменних людей також у середовищі ремісників і рядових дружинників. У ряді міст археологами виявлено бронзові стилуси (писала), які вживалися для писання на воскованих табличках, найчастіше при навчанні грамоти. Можна припустити, що в другій половині XIII ст. існували й школи. Так, з житія волинського іконописця Петра, згодом митрополита, видно, що він семи років «вдан бывает от родителей книгам учитися».

Про прагнення батьків навчити дітей грамоти свідчить також напис писця Ієва на пергаментному рукописі повчань Єфрема Сирина (1288). Є згадка, що у Петра, тіуна волинського князя Володимира Васильковича, був «син именем Лаврентій, его ж уда учити с[вя]тым книгам». Характер книги, використовуваної для навчання, дозволяє зробити висновок, що «учение святым книгам» — не просто грамота, а більш високий ступінь освіти.

Освічені люди, знавці іноземних мов, працювали в князівських та єпископських канцеляріях і готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. У Волинському літописі другої половини XIII ст. наведено дві грамоти Володимира Васильковича і одна — Мстислава Даниловича. Зауважимо, що з численних збережених дотепер копій грамот князя Льва Даниловича оригінальний текст передають лише деякі. Однак найстаріші з них писалися на зразок автентичних і тому дають нам уявлення про характер діяльності князівських канцелярій. Грамоти Андрія Юрійовича, Льва II, Юрія II, боярина-правителя Дмитра Дедька до іноземних адресатів написані латинською мовою з урахуванням загальноприйнятих на той час правил дипломатики.

Важлива роль у поширенні освіти належала рукописним книгам. За словами літописця, князь Володимир Василькович (друга половина XIII ст.) «бысть книжник и философ, яко же не бысть во всей земли, ни по нем не будет». З перемишльським єпископом Мемноном, оповідає літописець, він розмовляв про книжки. Серед різних пожертв волинського князя церквам своїх міст (Володимир, Берестя, Більськ, Кам'янець, Любомль) і єпископським кафедрам інших князівств — перемишльській, чернігівській — літописець перераховує і частково описує 36 книг, очевидно, найцінніших. У багатьох випадках вказано, як ці книги потрапили до Володимира Васильковича: деякі перейшли до нього в спадщину, дещо він купив, ряд книг замовив, а дві «сам списа», тобто підкреслена особиста участь князя-книжника у переписуванні книг. Серед названих у літописі є не лише молитовники та літургічні тексти (Євангеліє-апракос, Апостол, Служебник, Тріодь, Октоїх, Паремія, 12 Міней, Ірмологіон), але й призначені для читання: Пролог на дванадцять місяців, Соборник і Соборник великий. Мабуть, це збірники морально-дидактичних статей, аналогічні Ізборнику Святослава 1076 p. Таким чином, бібліотека князя Володимира Васильковича була досить значною і різноманітною за змістом.

Книги, якими користувалася феодальна верхівка, мали розкішне оформлення. Так, Євангеліє-апракос написане золотом і «оковано среблом с жемчугом и среди его Спас с финиптом». Деякі книги прикрашалися прекрасними мініатюрами. Певно, у Володимирі працювала група переписувачів і майстрів художнього оздоблення книг.

Володимир на той час — не єдиний осередок переписування книг. У Холмі за Льва Даниловича переписано Галицьке євангеліє Григорія пресвітера і Євангеліє 1283 р. У мові рукописів, церковнослов'янській в своїй основі, відчувається вплив народних говорів, хоча освіта й писемність поширювалися у Південно-Західній Русі здебільшого серед духовних і світських феодалів, а також купецтва.

Велике значення для збагачення культури Південно-Західної Русі мали тісні зв'язки з Північно-Східною Руссю. Владимир на Клязьмі навіть у той тяжкий час зберіг значення важливого культурного осередку і справляв певний вплив на культуру Південно-Західної Русі. Саме у Владимирі була здійснена нова редакція Кормчої книги, яка стала основою для володимиро-волинської редакції 1286 р. Північно-Східна Русь підтримувала діячів культури інших руських земель. Туди з Волині перейшов, наприклад, відомий живописець і церковний письменник Петро, поставлений у 1308 р. митрополитом усієї Русі. При підтримці московського князя Івана Калити він переніс митрополію до Москви. Поступово Москва стала релігійним центром усіх східнослов'янських земель, а московський князь відтепер мав більше можливостей використовувати церковну владу в своїх політичних цілях.

Здобутки української культури другої половини XIII — першої половини XIV ст. відіграли важливу роль у наступний період, в умовах панування на Україні польських і литовських феодалів. Культурні традиції Київської Русі допомагали українському народові зберігати свою культуру.

Загарбання українських земель польськими й литовськими феодалами різко погіршило умови розвитку культури. Весь час посилювався національно-релігійний гніт, який завдав українській культурі незліченних втрат.

Разом з тим у період перебування українського народу під владою Польщі й Литви йшов безперервний процес багатостороннього спілкування українського, білоруського, польського і литовського народів, розширення взаємовпливів, в тому числі у сфері культури. З розвитком різноманітних контактів і взаємозв'язків між панівними класами зростали і зміцнювалися зв'язки — у різних сферах діяльності й життя — між пригнобленими масами цих народів. Феодальний гніт, якого зазнавали українські, білоруські, польські та литовські селяни, зумовив спільність їх соціальних поглядів і форм боротьби, що з особливою силою проявлялося під час спільних народних повстань.

У кінці XV — першій половині XVI ст. в Польщі почалося піднесення матеріальної і духовної культури, поширювалися прогресивні ідеї. Важливу роль у цьому процесі відігравав, зокрема, Краківський університет — на той час уже визначний науковий і освітній центр. Помітних успіхів було досягнуто в математиці й астрономії; в літературних творах дедалі частіше з'являлися світські мотиви. В Польщу проникають вчення Яна Гуса та інших діячів реформації. Деякі з них, наприклад, Ян із Людзиска, підносять голос на захист поневоленого селянства. На початку XVI ст. на наукову і суспільну арену виступає Коперник. Реформація, що почалася в Європі у першій половині XVI ст., проявилася у Польщі поширенням гуманістичних і протестантських течій. Прогресивні ідеї, які ширилися в Польщі, мали велике значення для української культури. З свого боку, українська культура впливала на польську. Розвиткові передової культури обох народів сприяла боротьба з феодальною реакцією, контрреформацією тощо.

Проте в умовах феодального й національного гніту освіта розвивалася дуже повільно. Школи тоді існували при монастирях, церквах, інколи в маєтках великих феодалів. Учили в них здебільшого читати (по часослову і псалтирю), писати, рахувати, а ширшу освіту учні здобували при великих монастирях. Однак монастирська освіта з її суто церковним характером не мала більш-менш правильної організації. Ченці вчили тому, що знали, не керуючись певною програмою. В школах при магістратах і костьолах мовою навчання була латинь — тодішня мова школи й науки всієї Західної Європи.

Велике значення для східнослов'янських народів мало піднесення культурного життя, що почалося в Північно-Східній Русі з другої половини XIV ст. і зумовлювалось розвитком економіки, а також зовнішньополітичними успіхами, насамперед визначною перемогою в Куликовській битві. В літературі Північно-Східної Русі з'являється ряд творів про боротьбу з монголо-татарською ордою («Задонщина», житіє Дмитрія Донського), на повний голос звучать патріотичні мотиви в московських літописах, у житії митрополита Петра та ін. Діяльність геніального митця Андрія Рубльова, досягнення архітекторів, пожвавлення в галузі музичного мистецтва — все це свідчило про творчий геній російського народу, який успішно розвивав свою культуру, незважаючи на тяжке монголо-татарське іго.

Досягнення російської культури мали великий вплив на культуру українського народу. Зокрема, на Україні поширювались рукописні книги з книгописних майстерень Росії, серед них копії пам'яток давньоруської писемності та нові зразки російської літератури кінця XIV — першої половини XVI ст. Значною популярністю користувалися на Україні твори, написані в Москві, Троїце-Сергіевій лаврі, Новгороді, Пскові та інших центрах російської культури.

Духовному єднанню східнослов'янських народів сприяло також зміцнення їхніх культурних взаємин з південними слов'янами, передусім з Болгарією та Сербією. Так званий другий південнослов'янський вплив лишив слід як в Росії, так і на Україні та в Білорусії. В XIV ст. у болгарській і сербській культурі з'являються тенденції критичного ставлення до церковних обрядів і догм, що вимагало певної переоцінки попередньої книжності. Йшла перевірка старих перекладів духовних і світських книжок, у житійній та історичній літературі використовувалися першоджерела, посилився інтерес до психології героїв, а в творах починала більше проявлятися особа письменника чи перекладача.

У зв'язку з інтенсивним посиленням культурних взаємозв'язків між слов'янськими народами й державами зростає в цей час кількість слов'янських прочан до Константинополя, а також до Афона та інших монастирів Балканського півострова. Часто монахи з різних слов'янських країн на багато років поселялися в монастирях, утворюючи навіть при них окремі монастирі, як то було на Афоні. Вихідці з українських земель знайомилися з книжністю балканських країн, з їхнім культурним життям взагалі. Повернувшись на батьківщину, вони проповідували вчення, що поширювалися тоді на Балканах, зокрема єресь так званих ісихастів, спрямована проти церковного землеволодіння.

Після завоювання турками Болгарії і Сербії, а особливо після падіння Візантійської імперії (1453) слов'янські народи почали дивитися на Росію як на могутню підпору в боротьбі проти іноземного й релігійного гніту. Окремі вихідці з Балкан займали в Росії та Білорусії високі посади в церковній ієрархії і відзначилися як політичні та культурні діячі. Так, Кипріан (вихованець тирновського патріарха Євфимія), що займав деякий час кафедру митрополита московського, був прихильником реформи слов'янського правопису й ініціатором складання російського Зведеного літопису. Він і його племінник Григорій Цамблак, митрополит православної церкви у Великому князівстві Литовському, запровадили в церковну проповідь властивий південнослов'янській літературі тих часів риторичний стиль. Культурні взаємозв'язки українців з південнослов'янськими народами відбилися також у перекладних світських творах. Тоді ж при художньому оформленні книги стали застосовувати плетений орнамент балканського стилю. Другий південнослов'янський вплив залишив помітний слід і в живописі.

Розвиткові антифеодальної боротьби на східнослов'янських землях сприяв рух гуситів, який охопив у першій половині XV ст. Чехію. В гуситських війнах 1419—1434 pp. у Чехії брали участь на боці повстанців загони з України та Білорусії, а один з керівників гуситів, Ієронім Празький, приїздив з місією у Велике князівство Литовське. Ідеї гуситів проникали на українські землі, але поширювалися серед незначної частини світських феодалів і міщан.

Російсько-українсько-білоруські взаємовпливи знайшли свій вияв у різних єресях, які виражали протест народних мас проти феодального гніту і православної церкви, що сама була феодальною організацією і освячувала існуючі порядки. Так, одним із представників новгородсько-московської єресі (так званих «жидовствующих») кінця XV — першої половини XVI ст. вважають Схарію, лікаря київського князя Семена Олельковича. У 1471 р. Схарія прибув до Новгорода і проповідував там своє вчення. Представники новгородсько-московської єресі відкидали зовнішню обрядовість (ікони, хрести, мощі, пости), виступали проти церковних установ, особливо проти монастирів, на місце «божественного откровення» прагнули поставити людський розум і знання.

Важливе значення мали зв'язки України з осередками освіти у Центральній і Західній Європі. Відсутність на Україні вищих учбових закладів спонукала окремих вихідців із шляхетства й міщанства здобувати освіту в Краківському, Карловому (Прага), Падуанському, Болонському та в деяких німецьких університетах. Так, у списках студентів Краківського університету знайдено понад 30 імен уродженців з м. Дрогобича, понад 70 — із Самбора. В цьому університеті навчалися прибулі з Києва, Львова і навіть з таких малих містечок, як Глиняни, Мостища, Гологори. При Карловому університеті у Празі був утворений навіть спеціальний «литовський» колегіум, де навчалися литовці, українці, білоруси.

Тісні зв'язки з гуманістами різних країн підтримував вихідець з західноукраїнських земель Юрій Котермак (Юрій Дрогобич — близько 1450—1494), професор медицини й астрономії в Болонському і Краківському університетах, одного часу ректор Болонського університету. Одна з його книг, «Прогностична оцінка поточного 1483 року», опублікована латинською мовою в Римі (1483), крім астрологічної містики, подає окремі наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії. Зокрема, тут зроблено спробу визначення географічних координат Москви, Вільни, Кафи (Феодосії), Львова, Дрогобича.

У другій половині XV — на початку XVI ст. помітне місце в культурно-освітньому русі зайняв магістр Краківського університету, згодом учитель в Угорщині, поет Павло Русин із Кросна (помер у 1517 р.). На його творчості (писав латинською мовою) позначився вплив як ранніх, так і нових італійських гуманістів. Павло Русин не тільки видавав і коментував твори Овідія, Сенеки та інших авторів, а й сприяв вихованню нових поетів і поширенню літератури епохи Відродження.

Зміцненню міжнародних культурних зв'язків сприяла також друкарська справа. Водночас із винаходом друкарства в слов'янських землях поширювалися книги, видані в Німеччині, Італії та інших країнах переважно латинською мовою. Уже в 1468 р. у Празі вийшов друком чеський переклад «Троянської хроніки».

Піонером східнослов'янського кириличного друкарства став Швайпольт Фіоль, який заснував у Кракові друкарню і протягом 1483—1491 pp. видав чотири богослужебні книги: Тріодь постну, Тріодь цвітну, «Часослов», «Осьмогласник». Для друку використовувались виконані на Україні копії церковнослов'янських рукописів, а також рукописи південнослов'янського походження. Видання Фіоля призначалися для православного населення України, Білорусії, Молдавії. Досить швидко вони здобули визнання і в Росії. У 1491—1492 pp. Ш. Фіоль, звинувачений інквізицією в антикатолицьких поглядах, мусив припинити видавничу діяльність та виїхати з Кракова.

Майже водночас із видавничою діяльністю Ш. Фіоля починається кириличне друкарство у Чорногорії (друкарні ієромонаха Макарія, 1493—1495), а на початку XVI ст. — у Волощині й Венеції. У Венеції слов'янську видавничу діяльність розпочав серб Божидар Вукович, а продовжив його син Вікентій Вукович. Першодруки Вуковичів були поширені на всіх південно- і східнослов'янських землях. Деякі з них, наприклад, «Псалтир», «Молитвослов», «Октоіх», «Соборник» та інші, зберігаються в книгосховищах України.

Значний вклад у розвиток культури східнослов'янських народів вніс білоруський учений (родом з Полоцька), доктор медицини Франциск Скорина. В 1517—1519 pp. він друкував церковнослов'янською мовою книги у Празі («Псалтир», «Біблія»), а в 1523—1525 pp. — у Вільні («Малая подорожная книжка», «Апостол»). Є відомості, що після того Скорина деякий час проживав на Україні, де підготував до друку рукописи, що збереглися в українських збірках. Для його творів, зокрема передмов до видань, характерне прагнення обмежити вплив середньовічної релігійної догматики та підкреслити значення освіти, віра в творчу силу людського розуму. Елементи гуманізму в світогляді Скорини відіграли позитивну роль у розвитку громадсько-політичної думки й культури українського народу.

Таким чином, міжнародні зв'язки сприяли взаємозбагаченню і взаємозближенню культур.