Український фольклор і література у другій половині
XIII — першій половині XVI ст.

Реферат

План

1. Народна словесність

У другій половині XIII — першій половині XVI ст. дальший розвиток усної поетичної творчості українського народу відбувався на основі давньоруських уснопоетичних надбань і традицій, в умовах боротьби трудящих мас проти феодально-кріпосницького гніту і чужоземних загарбників. Народжувались і розвивалися нові форми народнопоетичної творчості, викликані своєрідними історичними, соціальними та культурними умовами життя.

Певних змін зазнали на цей час прозові жанри і календарно-обрядова та родинно-обрядова пісенність. Супроводжуючи працю і побут народу, обрядова поезія тепер значною мірою уже звільняється від культових елементів. Із вкраплених у літописи та інші писемні пам'ятки даних можна бачити, що в той період прозові фольклорні жанри були представлені казками, новелами, легендами, переказами та притчами. Жива народна мова оперувала значним фондом прислів'їв, приказок і крилатих висловів.

У народній прозі жили перекази та оповідання про Батиєву навалу. Одним із персонажів цих творів став шолудивий Буняка — потвора і людожер, образ якого був викликаний літописною постаттю половецького хана Боняка, що асоціювався з ханом Батиєм. Серед позитивних образів легенд та переказів особливо виділявся київський лицар Михайлик, який взяв на ратище Золоті ворота і привіз у Царгород за те, що кияни видали його ворогу. Дослідники вважають легенду про Михайлика переказом сюжету якоїсь епічної пісні або билини ще періоду Київської Русі.

У XV — першій половині XVI ст., незважаючи на переслідування з боку християнського духівництва й церкви «бісівських ігрищ» і «бісівських пісень», побутували народні обряди з відповідною пісенністю. Церква мусила пристосовувати народні звичаї до своїх свят. Це передусім стосується календарних обрядів колядування та щедрування, народного свята Купала та ін.

Зустріч весни танками, співом веснянок та гаївок, різними іграми певною мірою відбивала дохристиянське обожнювання природи, прагнення заручитися її допомогою у тяжкій господарській праці на землі. Бадьорі, сповнені світлих сподівань на краще майбутнє, пісні й танки співзвучні пробудженню природи. Головна тематика веснянок, як видно із значно пізніших записів, — родинно-побутова з вираженням народних поглядів на кохання, сім'ю, родинні взаємини тощо. У цій поезії відчутні також язичесько-міфологічні, магічно-обрядові та давньоруські історичні відгомони (з останніх аж до XIX ст. збереглися згадки про медову данину, охорону замків та міських воріт, образи князя Романа й Журила, очевидно, спорідненого з билинним Чурилом, та ін.).

Близькі до веснянок за своїм характером і родинно-побутовою тематикою є русальні, петрівочні та купальські обряди й пісні. Особливо широко відзначалось (сповнене життєрадісності й хвали родючості) літнє свято Купала, воно справлялося з вогнищами та іграми біля води, відбиваючи повір'я язичницької давнини.

Обрядова пісенність другої половини ХШ — першої половини XVI ст. увібрала в себе деякі теми, образи й ідейні тенденції тієї доби. Чутливість до сучасності різного мірою виявляли всі цикли пісень, що супроводили річні (зимові, весняні й літньо-осінні)календарні обряди та свята, — колядки й щедрівки, веснянки, купальські, петрівочні та жнивові пісні. Таким чином, основний фонд обрядової поезії, створений ще в стародавні первіснообщинні часи, задовго до Давньоруської держави, збагачувався новими елементами. Поруч з аграрно-магічними та сімейно-патріархальними темами, що поволі почали відступати, розроблялися мотиви з соціальним змістом, що відбивав антифеодальні настрої народних мас. Ця риса особливо характерна для жнивних та обжинкових пісень:

Відгомін перебування частини українських земель з другої половини XIV ст. у складі Литовської держави відчувається у весільній пісні, де до того ж збереглися ще давніші сліди родового звичаю умикання жінки:

Боротьба з татарами і турками також поповнила обрядову поезію новими темами та образами. В деяких колядках, що дожили до часів їх запису у XIX ст., парубок звеличується саме як захисник українських міст від татаро-турецької навали.

Таким чином, народна творчість зафіксувала й зберегла до нашого часу риси побуту, народні страждання, боротьбу проти феодального гніту та зовнішніх ворогів. Яскраві, колоритні поетичні твори, складені трудовими масами в тяжкий період історії, глибоко правдиві, емоційно насичені, здатні хвилювати. Вони мають неабияке історико-пізнавальие значення і в наші дні:

У XV ст. зароджується епічна історична поезія українського народу — історичні пісні та думи. Творці й виконавці дум — талановиті співці-кобзарі перебували в гущі подій соціальної та визвольної боротьби українського народу проти іноземних загарбників. Походження дум — цього оригінального українського народного епосу — значною мірою пов'язане з виникненням козацтва, епічною давньоруською традицією і впливом епосу південних слов'ян. Характерною рисою дум, що відрізняє їх від давніших епосів, є відсутність фантастики, постійне наближення зображуваного до реальної дійсності. Це значною мірою зумовлювалося суспільним призначенням дум — виховувати маси в патріотичному дусі, викликати в них почуття ненависті до зовнішніх ворогів та феодально-кріпосницького гніту, підносити і вславляти героїв визвольної боротьби народу, їх мужні вчинки.

Найдавніший пласт народних дум присвячений темам боротьби проти навал кримських орд і султанських військ. На узагальненому історичному тлі епохи, яке проглядається в думах окремими характерними і в той же час дуже типізованими рисами, розгортаються картини соціально-побутових і родинних конфліктів. Відтворюється жива атмосфера тієї доби: жахлива турецько-татарська неволя — муки у в'язницях-темницях та тяжка праця на галерах, знущання над захопленими в ясир бранцями, епічні картини героїчних поєдинків козака Голоти, отамана Матяша Старого та інших із загарбниками. Наскрізна ідея цих дум — патріотизм, а типовий позитивний образ — захисник батьківщини. Рідна земля ввижається невільникам у святкових сонячних барвах — «тихі води», «ясні зорі», «край веселий» і «мир хрещений». Протиставлення страхіттю турецької неволі спокійної краси рідного краю підсилювало патріотично-виховну спрямованість цих творів.

Поряд з думами виникали й інші епічні твори — історичні пісні та балади. Щоправда, як писав І. Франко, в південноруських епічних піснях епіка не виступає так чисто, як у болгаро-сербських юнацьких піснях або великоруських билинах, у ній завжди є значна доза ліризму. Унікальним зразком таких народних творів є історична балада про Стефана-воєводу, що дійшла до нас у записі чеського вченого Яна Благослава, який вніс її в свою граматику десь перед 1571 р. Мова пісні — українська в закарпатському діалекті. Дослідники пов'язують її зміст із подіями 70-х років XV ст., коли молдавський господар Стефан III Великий активно боровся проти султанської Туреччини і здобув ряд значних перемог. Український народ, який брав участь у боротьбі з турецькою експансією, відгукнувся на один із епізодів цієї боротьби піснею «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?» Початок балади — типова батальна народнопісенна картина, змальована прийомом трихотомії:

З пісні «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?» можна судити про характер народної пісенності XV ст. Наведений зачин пісні показує значний розвиток народної поетичної творчості, наявність готових поетичних структур для відображення батальних сцен, драматичних життєвих епізодів тощо. Саме такою структурою є трихотомія, що зустрінеться пізніше в багатьох народно-поетичних творах на воєнну тематику («Ішли ляхи на три шляхи, а татари на чотири, а козаки поле вкрили...» і т. п.). Пісня «Дунаю, Дунаю...» свідчить про існування в XV — першій половині XVI ст. на українських землях значної ліричної та родинно-побутової позаобрядової пісенності. Зрештою, на це вказав і Ян Благослав, пишучи, що мовою пісні про Стефана-воєводу (тобто українською) складено багато пісень та віршів.

Говорячи про усну народну словесність другої половини ХIII — першої половини XVI ст., не можна обминути релігійної поезії, насаджуваної в масах християнською церквою. Проте релігійні твори, зокрема духовні псальми, народ сприймав по-своєму, змішуючи їх зміст і тенденції із своїми часто язичницькими уявленнями та соціальними поглядами, опрацьовуючи сюжети з церковної (часом апокрифічної) літератури — про створення світу, про смерть, правду і кривду, про Христа, Соломона та ін.

Таким чином, у другій половині ХIII — першій половині XVI ст., в умовах монголо-татарського іга і потім панування на українських землях польських і литовських феодалів, винятково важливу культурну функцію виконувала народнопоетична творчість, відіграваючи значну роль у розвитку української нації.

2. Літописання

Після монголо-татарської навали й послаблення Києва як культурного центру руських земель культурні та літературні традиції Київської Русі знайшли своє продовження у Південно-Західній Русі, де при княжих дворах та монастирях групувалися й місцеві «книжні мудреці» і втікачі від ординського нашестя.

На Галицько-Волинській землі в другій половині XIII ст. був створений знаменитий Галицько-Волинський літопис, який складається з двох частин: Галицької (1201—1261) та Волинської (1262—1292). Автори Галицько-Волинського літопису, як і київські літописці XI—XII ст. і творець «Слова о полку Ігоревім», розглядають історію рідної землі з патріотичних позицій, засуджують феодальні чвари й закликають до політичного єднання руських князівств.

Особливу історико-літературну цінність становить Галицька частина літопису, написана особою, дуже близькою до оточення князя Данила. Анонімний автор — добрий знавець літератури Київської Русі й фольклору. Для створення літопису він використав Київський літописний звід, документи князівського архіву та канцелярії, придворні літописні записи, розповіді-звіти бояр про воєнні походи та матеріали дипломатичного листування. Крім того, автор використав уривки з візантійських хронік Малали та Амартола, «Повість о розорении Иерусалима», Історію Йосифа Флавія, «Александрію». Перша частина літопису створювалася під наглядом близьких до Данила Галицького печатника Кирила та холмського єпископа Івана.

Головний герой Галицького літопису — князь Данило Романович. Автор детально розповідає історію його життя з дитинства до самої смерті, захоплено описує боротьбу Данила з «боярською коромолою» і походи проти зовнішніх ворогів — німецьких рицарів-хрестоносців, угорських і польських феодалів, показує дипломатичні здібності князя.

Людина світська, автор літопису майже не цікавиться релігійними питаннями. Розповідаючи про побудову тогочасних прекрасних архітектурних споруд церковного призначення, він вбачає в цьому не прояв сили божої, а результат діяльності людського розуму та рук. Яскраво описав автор і будівництво міста Холма, в якому брав участь «хитрець» (митець) Авдій. Читачі й донині зачаровуються поетичним оповіданням про євшан-зілля, запозиченим з усного половецького епосу. Половецький хан Отрок після розгрому його орди Володимиром Мономахом тікає на Кавказ і там оселяється. Брат Отрока Сирчан посилає до нього співця Орю, щоб той половецькими піснями нагадав йому про батьківщину і спонукав повернутися додому. Однак пісні не справили на Отрока бажаного враження. Тоді Оря подає йому понюхати євшан-зілля (полин) з рідних земель. Отрок заплакав і сказав: «Да луче есть на своей землі костью лечи, нели на чюжі славну быти».

У Волинському літописі події здебільшого пов'язуються з княжінням на Волині Володимира Васильковича. Можна припустити, що цю частину літопису написала людина духовного сану. Автор на передній план висуває будівництво храмів, тлумачить татарську навалу як божу кару. Сама «похвала» князеві Володимиру Васильковичу виразно нагадує «похвалу» Володимиру Святославичу в «Слові о законі і благодаті» видатного давньоруського проповідника (XI ст.) Іларіона. Автор Волинського літопису здебільшого дотримується традицій київського літописання XI—XII ст. Володимир Василькович для нього — ідеал розумного правителя, хороброго воїна, сміливого мисливця, книголюба і філософа. Постать його ідеалізується. Про галицького ж князя згадується дуже мало і в плані, далекому від захоплення. Це зумовлено політичними та ідеологічними поглядами автора і редакторів літопису.

Галицько-Волинський літопис як визначний історичний та літературний твір справив певний вплив на пізніші літописні праці — так званий Короткий Київський літопис XIV—XV ст. і литовсько-білоруські літописи (літописи Великого князівства Литовського). Оскільки українські землі входили тоді до Великого князівства Литовського, в литовсько-білоруських літописах значне місце відведене історії українських земель. Найбільш цінні дані э історії українських земель містить Супрасльський список. Перша частина його становить компіляцію із загальноруських літописів, друга, присвячена виключно історії Великого князівства Литовського, — оригінальна.

Характерною особливістю литовсько-білоруських літописів є наявність «повістей» — вставок, відмінних за формою та стилем від літописного викладу, що набули значимості художніх творів. «Похвала о великом князи Витовте», вміщена у літописі (Супрасльський список) між 1431 і 1432 pp., звеличує могутність князя Вітовта, якому «підкорилася не лише вся руська земля, а й усі а заходу та сходу йому поклонялися», бо, як пише літописець, він цар «над всею землею». Виділяється повість «О Подольской земли», якою закінчується Супрасльський список. Літописець розповідає про князів Коріатовичів, намагаючись обгрунтувати право Литви на Поділля, за яке точилася боротьба між Литвою і Польщею.

Найбільш повним списком є так звана хроніка Биховця (XVI ст.), видана з рукопису у 1846 р. польським істориком Т. Нарбутом. Її вважають першою спробою написання історії Великого князівства Литовського.

Літописець, характеризуючи литовських князів, ідеалізує Гедиміна, Ольгерда, Кейстута, які розширяли володіння Литовського князівства, підносили його політичну значимість. У викладі давньої історії литовського народу багато міфічного, наприклад, в оповіданні про походження останнього від давніх римлян тощо. Найбільш цінні відомості містяться у викладі подій початку XVI ст.

3. Церковно-літературні твори

Культурні традиції Київської Русі продовжувалися не лише в літописанні, а й в інших видах письменства, зокрема в ораторській, житійній та паломницькій прозі. Видатним представником ораторської прози другої половини XIII ст. був архімандрит Києво-Печерського монастиря, а потім володимирський єпископ Серапіон (помер 1275 p.). Його п'ять «Слів», що дійшли до нас, незважаючи на релігійне забарвлення, відтворюють реальні умови життя народу в часи монголо-татарського нашестя.

Як і всі сучасні йому проповідники, Серапіон вважав монголо-татарське іго божою карою за гріхи, за дотримування язичницьких звичаїв, за ненаситність князів та бояр і їх міжусобну боротьбу, за знущання з бідних і сиріт. Він малює страшну картину лихоліття: «Кровь и отець и братья нашея, аки вода многа, землю напои князий наших, воєвод крепость ищезе; храбрии наши, страха наполньшеся, бежаша множайша же братия и чада наша в плен ведени быша; села наша лядиною поростоша, и величьєство наше смерися; красота наша погыбе, богатьство наше огнемь в користь бысть; труд нашь погании наследоваша; земля наша иноплеменникомь в достояние бысть; в поношение быхомъ живущим вскрай земля нашея; в посмех быхом врагом нашим...» Окремі фрагменти промов Серапіона за силою звучання нагадують сторінки «Слова о погибели Рускыя земли», написаного невідомим автором у Північно-Східній Русі в 20-х — 30-х роках ХIII ст.

Відгомін образного стилю «Слова о полку Ігоревім», ораторських творів Кирила Туровського та щойно названих творів чується в анонімному «Слові о Лазареві воскресеніи» (створене на межі ХIII—XIV ст.). І. Франко припускав, що автором «Слова о Лазареві воскресеніи» міг бути дружинник, який не тільки відтворював настрої сучасників, а й висловлював бодай «слабеньку ноту надії тодішнього русина на кращу будущину».

Чимало послань, «слів», грамот, житій, похвал, промов написали у київський період своєї діяльності Кипріан і Григорій Цамблаки. Обом болгарським письменникам-проповідникам властивий риторичний стиль, поєднаний із складними художніми засобами, витонченістю малюнка, патетичною експресією, з драматизованими описами природи тощо. Наприклад, у «Слові про почивших» Григорій Цамблак з неприхованою іронією малює образ багатія, якому зажерливість не дає спокою ні вдень, ні вночі.

Визначною літературною пам'яткою того часу є «Києво-Печерський патерик». Перша його редакція (початок XIII ст.) містить оповіді про побудову Печерської церкви та про перших печерських чорноризців. Хоч згодом Патерик набув характеру збірника житій ченців і оповідань про різні «чуда» в лаврі, він зберіг чимало фактів із соціальної та політичної історії Русі, а також з побуту монастирів як великих феодалів-землевласників. З суто літературної сторони викликають інтерес Арсенівська (1406) і дві пізніші (друга половина XV ст.) редакції Патерика. За мовою і художніми засобами вони вважаються перехідним етапом від літератури Київської Русі до літературних аам'яток другої половини XV ст.

Вплив живої української мови помітно позначився в новій редакції збірки житій «Четьї-мінеї» (1489), оригінал якої був складений, очевидно, у західноукраїнських землях і переписаний пізніше в Білорусії. Тому в цій редакції помітні особливості як української, так і білоруської мов. До того ж, переписувачі обробляли «житія» святих і «слова» у відповідності із своїми уподобаннями та призначенням книги.

4. Світська література

Поряд із церковно-моралізаторськими творами часів Київської Русі з'являються в українській редакції XIV—XV ст. такі цікаві збірники, як «Ізмарагд», перекладні «духовні повісті» про трьох королів-волхвів, про Таудала-лицаря, світські повісті «Олександрія», «Троянська історія», «Сказаніє про індійське царство».

У збірнику «Ізмарагд» уміщено близько ста різних «слів», здебільшого на морально-побутові теми: «про книжну мудрість», «книжне почитання», про повагу до вчителів, «ключи давших разума книжнаго», про доброчинність і гріхи, «о женах добрых и злых», «о наказаніи чад», про багатих і бідних тощо. В «Слові о желаніи богатства» засуджується жадоба до наживи, висміюються скнари-златолюбці. Інші «слова» застерігають, що убогому не варто з багатим ні заводити дружби, ні позиватися, бо переможе все одно той, хто має золото. Водночас там же містяться заклики до багатіїв припинити «грабленія убогых», добре поводитися з челяддю, а до домочадців — бути покірними своїм господарям. Отже, тут бачимо цілу програму офіційної моралі тогочасного феодального суспільства.

У XV ст. з'явився білорусько-український переклад ірландської за походженням повісті про Таудала-лицаря. Ось її зміст. Коли після чергової п'яної оргії Таудал лежав три дні непритомний, ангел взяв його душу і показав їй «той світ». Опритомівши, Таудал переповідає те, що нібито бачила його душа: розкішне життя на тому світі праведників і пекельні муки грішників. Повість набула популярності не стільки завдяки моралізаторству, скільки через авантюрний характер сюжету. Взагалі ця літературна пам'ятка наближається до світських повістей та середньовічних лицарських романів з їх любовними інтригами, лицарською галантністю, культом «честі» й «дами», різними пригодами. Саме в такому плані у XIV—XV ст. перероблялися повісті «Олександрія» і «Притча о кралех» (про Троянську війну), відомі з часів Київської Русі. Обидві були перекладені та перероблені у південнослов'янських землях (друга хронографічна редакція), зокрема в Сербії. Сербська редакція «Олександрії» набула значної популярності й відома в багатьох українсько-білоруських списках XV—XIX ст., поповнених різними подробицями, запозиченими з літературних джерел, та вигадками переписувачів і редакторів. У цих списках непереможний завойовник Олександр Македонський стає вже християнізованою фігурою, історичне тло відступає перед фантастично-казковими й фольклорними елементами, зокрема у розповіді про війну з індійським царем Пором, про «нечисті народи» та інші дива, які довелося бачити Олександру під час походів. Якщо у перших перекладах часів Київської Русі завойовницька політика Олександра осуджувалася, то у перекладних списках періоду XV—XVII ст. помітне захоплення авторів героїчними подвигами, мужністю й хоробрістю героя твору.

З XV ст. значної обробки у перекладах зазнали оповідання про Троянську війну, відомі у Київській Русі з хроніки Іоанна Малали, а потім і в слов'янському перекладі хроніки Манасії, де вставлена «Притча о кралех». Тоді ж з'являється білорусько-український список з латинського оригіналу «Історії Троянської війни» італійського поета XIII ст. Гвідо де Колумни. В українсько-білоруських перекладах-редакціях внесені деякі риси місцевого колориту.

Література другої половини XIII — першої половини XV ст. значною мірою відтворювала реальну дійсність цього періоду, погляди різних верств суспільства на соціально-політичні явища й події, побут, звичаї та естетичні смаки того часу і сприяла дальшому розвиткові української культури.